В Україні немає великих бюджетів на виробництво кіно. Але це не означає кінець світу — хороший фільм можна зняти й за $500. Головне — розуміти свої можливості й навчитися працювати так, щоб обмеження грали на твою користь.
Ми поговорили з продюсеркою, режисеркою та засновницею Takflix Надією Парфан про те, як функціонує власний продакшн онлайн-платформи, де брати гроші на перший фільм і чому спамити продюсерів 100-сторінковими сценаріями — не найкращий шлях. А ще розпитали про останній конкурс від Takflix та британської платформи Nowness, в межах якого фінансування отримали 4 українських фільми.
В цьому матеріалі говоримо про:
- — мікроінвестиції в кіно та нанопродюсерів Takflix
- — здорову комунікацію режисерів з продюсерами
- — фільми для Канн і для ютубу
- — солідарність у кіноком’юніті
- — привілейованість кіно
Як функціонує Takflix Original? Чи виробляєте ви фільми з певною регулярністю?
Надія Парфан: Takflix Original працює в пілотному режимі. Навіть не в тестовому, а в передтестовому режимі. Є Takflix, є Takflix Original, є наш продакшн Phalanstery Films — все така собі система сполучних посудин.
Я бачу Takflix не як стартап чи бізнес, а як частину екосистеми, де дистрибуція — фінальна ланка виробництва. Немає сенсу тончити колір або звук, якщо не маєш точного розуміння того, як і де глядач побачить твій фільм. Тому ми показуємо на Takflix не лише фільми інших творців, але й наші. Для мене Takflix — це органічне продовження моєї режисерської та продюсерської діяльності. Ми виробляємо, показуємо, реінвестуємо, виробляємо знову.
Спершу Takflix задумувався як простір для показу незалежного українського кіно — таких фільмів, як «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Сьогодні ми увійшли у фазу конкуренції платформ за контент, тому прагнемо долучитися до його створення — саме того, що цікавить нашу авдиторію. Зараз на Takflix понад 100 тис. користувачів, і ми хочемо відповідати їхнім очікуванням.
До повномасштабного вторгнення ми мали амбітні плани, які, звісно, довелось відкоригувати. Попри це, у 2022 році ми запустили перший «сезон»: «Це побачення» запрем’єрилось на Берлінале, «Голубівники» вийшли в березні. Влітку того ж року ми експериментували з нанопродюсуванням: залучали спільноту для підтримки фільму «70 тисяч років тому» Едуарда Нечмоглода.
Ця модель спрацювала, бо вона не лише про гроші — це про залучення людей. Зараз ми отримали грант для створення чотирьох нових фільмів. Два вже вийшли, третій — на фінальних стадіях, прем'єра планується навесні, а четвертий — в процесі.
Чи буде виробництво регулярним? Поки зарано говорити. Ми тестуємо різні фінансові моделі: від залучення спільноти — до партнерств із глобальними платформами. В перспективі хотілося б запровадити практику пресейлів — коли ми інвестуємо у фільм на фінальній стадії виробництва в обмін на право першого показу. У світі це поширено, але в Україні — поки що рідкість.
Нанопродюсери — це мікроінвестори, яких ви шукаєте серед авдиторії Takflix?
Надія Парфан: Так, ми шукали їх серед нашої спільноти, зокрема серед Товариства Takflix — це люди, які підтримують нас щомісячними внесками: від символічних до більших сум. Для них ми пропонуємо різні плюшки та ексклюзиви.
Наприклад, під час роботи над фільмом «70 тисяч років тому» ми запропонували нанопродюсерам особливу залученість за внесок $100. Участь у масовці, візит на знімальний майданчик у Пирогово, реквізит з фільму та інсайти від режисера.
Тоді внески нанопродюсерів склали приблизно третину бюджету ($2–3 тис.). Ми жартували, що «70 тисяч років тому» — не лише назва фільму, але й сума в гривнях, яку ми зібрали.
В середньому бюджет фільму виробництва Takflix Original — $4500–5000.
Розкажіть про співпрацю Takflix та Nowness — як ви обирали теми для конкурсу та як визначили переможців?
Надія Парфан: Співпраця Takflix та Nowness відбулася вже вдруге, і цього разу ми вирішили зробити процес більш демократичним — провели відкритий конкурс проєктів. Ми хотіли створити короткометражні фільми, які були б візуально виразними та кінематографічними, адже ми кіноплатформа, а не тікток чи інстаграм.
Ми прописали регламент і спростили заявку, щоб люди не витрачали багато часу на її заповнення. Самі знаємо, як це може бути виснажливо. В результаті отримали 195 заявок, але спочатку фінансування було лише на два проєкти.
Разом із командою Nowness ми переглянули всі заявки. Це був складний процес, адже завжди є дилема: обрати тих, з ким уже працював і знаєш, що вони впораються, чи дати шанс менш досвідченим, але перспективним командам. Ми вирішили діяти чесно та прозоро: сформували лонг-лист із 12 проєктів, провели з ними співбесіди та обрали двох переможців, а ще двоє потрапили до вейтинг-листа — як резерв.
Особисто для мене завжди важливо підтримувати тих, хто не з Києва чи з «кінотусовки», бо кіно, на жаль, залишається досить елітарним мистецтвом. Хочеться зробити процес відкритим, щоб надати шанс новим голосам.
Загалом процес відбору вийшов непростим: я була залучена в рази більше, ніж планувала, бо доводилося багато допомагати в процесі, розрулювати складні ситуації та підтримувати команди, в яких мало досвіду. Це забрало чимало сил, але в підсумку — все вдалося. Ми отримали класні проєкти й підтримали тих, хто дійсно цього потребував.
Гевін Хамфріс (керівний директор Nowness): Ми намагалися зосередити кінематографістів навколо тем і сюжетів, популярних серед нашої авдиторії, водночас не обмежуючи їх занадто сильно. Існують критерії, на які ми спираємося завжди: фільми, що говорять до глобальної авдиторії, але можуть бути водночас дуже конкретними та локальними; історії, які є одночасно актуальними та позачасовими; візуальна, емоційна зйомка і сторітелінг; фільми, які розповідають історію, яку ми ще не бачили, або пропонують нову перспективу на знайому історію.
Також Nowness — це про творчу гібридність. У двох сенсах. По-перше, наша авдиторія особливо відгукується на фільми, де творчі світи перетинаються: танець та архітектура, мистецтво й мода, музика і фотографія. По-друге, ми часто працюємо з режисерами, які водночас є хореографами, художниками, музикантами або фотографами та поєднують це з роботою над рухомим зображенням. Завжди цікаво бачити, як вони підходять до кіновиробництва. Наша авдиторія відчуває цю творчу гібридність як перед камерою, так і за нею, тож це певною мірою визначало наш вибір.
Чи приймаєте ви пітчі режисерів та їхніх команд поза конкурсами?
Надія Парфан: Коротка відповідь — ні. Наразі нам вдається фінансувати дуже конкретні проєкти, а вільних ресурсів у нас немає. Плюс коли ми залучаємо кошти, беремо на себе зобов’язання перед партнерами — чи це УКФ, чи British Council, чи інші інституції. В кожного з них є свої цілі, у нас — свої, і ми зобов’язані втілити проєкт відповідно до цих домовленостей.
Часто люди уявляють продюсера як людину, яка сидить на мішку грошей. І достатньо просто надіслати йому сценарій, щоб ці гроші отримати. Але в реальності продюсер — це той, хто налагоджує довготривалі партнерські стосунки, відповідає за репутацію та виконує конкретні зобов’язання перед інвесторами.
Тому ми не розглядаємо пітчі поза офіційними конкурсами. По-перше, немає такої можливості, а по-друге, я особисто не маю ресурсу фільтрувати все підряд. Дратує, коли невідомі люди без згоди надсилають свої сценарії та вимагають зворотного зв’язку, наче я маю кинути всі свої справи, перестати працювати, вигулювати собаку — і зранку до ночі читати ці анонімні пітчі від незнайомців. Я розумію, що є сильне бажання створювати кіно, але, на жаль, це так не працює.
А що робити, якщо знімаєш свій перший-перший фільм? Яку стратегію краще обрати, замість спамити українських продюсерів повідомленнями — шукати відкриті конкурси, вкладати свої кошти, etc.?
Все залежить від задачі (це наше улюблене гасло в кіновиробництві). Визначся, чого саме ти хочеш. Що тобі важливо, окрім як розповісти свою історію? Отримати досвід і поповнити портфоліо, потрапити на фестиваль, залучити продюсера чи просто швидко реалізувати ідею? Режисер-дебютант має думати трохи як продюсер.
Якщо мета — набити руку, спробувати, перестати бути голим ноунеймом, тоді вкладення власних коштів — нормальна стратегія. Ти так чи інакше інвестуєш у фільм: своїм часом, роботою, енергією.
Далі — контекст. Подумай, де ти бачиш свій фільм: на Takflix, фестивалі «Молодість», у Клермон-Феррані чи на ютубі? Під це обирай інструменти. Наприклад, якщо мета — Канни, то без грошей та професійного продюсера, бажано з Франції, буде важко. А якщо Takflix — переглянь, які там є студентські, незалежні фільми, проаналізуй, як вони зроблені, і спробуй зробити так само або краще.
Щоб не витрачати чужий час даремно, не надсилай продюсерам 100-сторінкові сценарії. Для старту достатньо логлайну або короткого синопсиса. Щоб знати всі ці нюанси, потрібно трохи цікавитись кінопроцесом, читати профільні канали та займатися самоосвітою. Ходити на майстер-класи, освітні програми — це платно, але не космічно дорого. Експрес-курси — це можливість отримати структурований екологічний фідбек і зрозуміти, як рухатися далі.
Державної підтримки кіно майже немає, іноземні програми згортають фінансування, тож, здається, наш основний шлях — знімати малобюджетні фільми. Чому не варто боятися словосполучення «малобюджетне кіно»?
Надія Парфан: Я завжди знімала фільми з досить обмеженими бюджетами. Навіть не знаю, як це — працювати з великими коштами, але це й не головне. Малобюджетне кіно — це не вирок, а творча задача. Іноді обмеження розкривають креативність.
Наприклад, фільм Жанни Озірної «Медовий місяць», який недавно отримав нагороди на різних фестивалях. Це камерна історія: одна локація, два персонажі, невелика команда, скромні закордонні кошти. Чи можна було щось покращити? Напевно. Але Жанна блискуче впоралася в тих умовах, що були. І це шлях.
Окрім того, є новий виклик для кіноспільноти — перебудувати внутрішні правила гри. Я багато над цим розмірковувала, бо рік жила в Штатах і слідкую за американським незалежним кінематографом. Там, на відміну від Європи, немає такого великого доступу до soft money, немає УКФ, Британської ради, але є солідарність спільноти. Нещодавно я зідзвонювалася з продюсеркою Карін Чен — вона менторить мій проєкт через мережу Film Independent.
Що мене вразило — вона півтори години детально аналізувала мою заявку, давала чіткі поради. Не лила воду, як часто буває в нас, коли на консультаціях тобі кажуть очевидні речі. Це була реальна допомога й відчуття солідарності
Зараз важливий час для незалежного кіно в Україні. Ми можемо домовлятися всередині спільноти про лояльність один до одного. Це не означає, що люди мають працювати безплатно — всім треба їсти, забезпечувати родини. Але коли я свого часу робила студентський фільм, мій друг Микола Базаркін допомагав мені з монтажем, бо йому було важливо робити кіно, а не лише працювати на телебаченні. Після роботи на дурацькому шоу ми залишалися в студії його продакшену і разом монтували мій фільм. Тепер Микола — один із найкращих режисерів монтажу документального кіно в Україні.
Те саме стосується операторів, які можуть піти на поступки, ренталів, які можуть дати техніку зі знижкою. Аудіовізуальне виробництво не стоїть — контент для соцмереж, блогів, ютубу тільки зростає. І якщо частина цих людей зрозуміє, що кіно — це важливий рушій сфери, а також культурна дипломатія та національна безпека, — воно буде існувати далі.
В Америці є чітке усвідомлення: зробив три комерційних проєкти — один незалежний. Бо якщо я сьогодні не підтримаю когось, то завтра ніхто не підтримає мене. У нас теж є простір для цього. Я фантазую про те, як, наприклад, Гільдія операторів могла б щомісяця обирати незалежний проєкт і виділяти під нього одну знімальну зміну. Нам усім важливо більше об’єднуватись.
У світі багатомільйонних блокбастерів чи є індустрія інклюзивною для аматорського та малобюджетного кіно? Чи достатньо в Україні й світі платформ, готових показувати фільми з бюджетом до $1000?
Надія Парфан: Гроші — це важливо. Не варто нікого дурити словами, що головне — ідея. Але що реально важливо, то це не самі по собі гроші, а відповідність бюджету ідеї. Проблеми починаються, коли в тебе амбіції знімати масові сцени й вибухи, а бюджет — $500. Тому ключове — з самого початку калібрувати свої задуми під наявні ресурси. Якщо ти чесно усвідомлюєш обмеження та розробляєш проєкт з цією реальністю на думці, відсутність великого бюджету — не така вже й проблема.
Ідея — це не просто те, що спало тобі на думку вчора зранку. Ідеї потрібно розробляти, цей процес називається «ідеація». Тому що перша, друга, десята ідея можуть виявитися посередніми. Те, що відрізняє професіонала від аматора, — це час і глибина рисерчу. Хороша ідея — це продукт великої роботи, а не випадкове осяяння.
Але тут ми підходимо до іншого болючого питання — привілейованості кіно. Європейське й в тому числі українське кіно дуже часто не стільки про режисерський талант, скільки про конкретні мережі, інституції, афіліацію. Фестивалі, резиденції, фонди — це закриті клуби, куди складно потрапити без відповідних контактів. Якщо ти ноунейм без підтримки, твою заявку можуть навіть не відкрити. А якщо за твоїм проєктом стоїть кіношкола, де є людина на зарплаті, що займається промоцією твоїх робіт, це одразу інша історія.
Твій фільм може коштувати ті самі $500, але якщо в нього є підтримка інституції, команда, продюсер — у тебе вже інший старт. А коли ти сам і продюсер, і режисер, і оператор, і монтажер, і сценарист, і ще й актор, а потім ночами вивчаєш DaVinci, щоб зробити колір, — це важче.
Гевін Хамфріс: Менший бюджет аж ніяк не означає нижчу якість — усе залежить від того, хто робить фільм. Чи вміє команда працювати з тим, що має під рукою. Часто найкраща творчість і винахідливість народжуються саме з практичних та фінансових обмежень. Наприклад, фільм «Бруталіст» виглядає в 4–5 разів дорожчим за реальний бюджет.
Не хочеться, щоби бюджет ставав бар'єром для нових кінематографістів. Тому ми намагаємося забезпечувати рівність можливостей та знаходимо способи підтримати молодих креаторів. Об’єднуємо їх із досвідченими продакшн-компаніями, залучаємо внутрішню команду Nowness, шукаємо партнерів.
Ще один відносно доступний формат для українських кіноробів — короткометражне кіно. Чому короткий метр matters?
Надія Парфан: Історично короткометражки асоціюються з кіношколами. В Європі та США це працює так: студентські роботи стають частиною інституційного процесу, де школи не тільки навчають, але й допомагають із просуванням фільмів. В Україні ж через брак спеціалізованих кіноінституцій ця система майже не функціонує. Відповідно короткий метр тут часто залишається в тіні — не тому, що він менш цінний, а тому, що немає підтримки для його розповсюдження.
Але глядачам короткі метри можуть бути навіть ближчими за духом. Сьогодні, коли увага авдиторії розсіюється, а звичка споживати контент формується під впливом соцмереж, короткий метр ідеально відповідає на цей запит — це лаконічні історії, які не вимагають тривалого занурення. Деякі короткометражки в нас збирають більше переглядів, ніж повні метри. Наприклад, «ГКЧП» Аркадія Непиталюка або «Капітан Бровари» Едуарда Нечмоглода. Але є і протилежний тренд — супердовгі фільми як антитеза швидкому контенту.
Щодо дистрибуції, короткометражки рідше потрапляють у кінотеатри, але це скоріше справа традицій, ніж реальних обмежень. Були ініціативи, як-от «Українська нова хвиля» від Довженко-Центру чи прокатні добірки на Takflix — наприклад, «Любов варта всього», присвячена стосункам під час війни. Ці проєкти показали, що різноманіття короткометражок приваблює аудиторію — у збірці завжди знайдеться щось, що тобі сподобається.
