Аутиcти — як атоми. Вони існують, але їх ніхто не бачить (та і в кіно рідко показують). Це другий текст із серії про те, як аутизм зустрів попкультуру. У першій частині розібралися, якими показували аутистів у кіно ХХ ст. (а конкретно — в «Людині дощу»). І який внесок у це зробив Дастін Хоффман.
А тут буде про таке:
- — як (не) репрезентують аутичних жінок зараз
- — що відрізняє аутичну повістку в Україні, ЄС та США
- — чи адекватно транслюють аутизм у The Good Doctor і Atypical
Зрозуміти, як це працює, нам допомогла просвітниця про аутизм Анна Дерюга.
Нульові: книжки про собак із діаграмами
У нульових попкультурні твори зверталися до теми аутизму частіше — проте все ще не достатньо.
2003 року вийшла книга Марка Геддона «Дивний випадок із собакою вночі» (The Curious Incident of the Dog in the Night-Time). Роман надає унікальний погляд на аутизм очима головного героя, Крістофера Буна — п'ятнадцятирічного хлопчика з аутизмом без затримки мови та розвитку.
Ось кілька способів, за допомогою яких книга пояснює РАС:
#1. Оповідь від першої особи. Автор зробив це для того, щоб читач краще зрозумів думки героя, його сприйняття світу і стиль обробки інформації.
#2. Математичні здібності. Крістофер має схильність до математики. Акцент на цьому присутній протягом усієї книги. Тоді такий сюжетний хід руйнував міф про те, що аутичні люди мають низький інтелект.
#3. Сенсорна чутливість. Крістофер відчуває сенсорне перевантаження — має підвищену чутливість до подразників (шуму, дотику, переповненого простору). Книга ілюструє, як сенсорна чутливість може заважати аутичним людям (або ж просто впливати на їхнє життя).
#4. Рутина та передбачуваність. Крістофер знаходить у них комфорт і безпеку. Раптові зміни чи порушення звичного розпорядку дня можуть викликати в нього дистрес (стан, у якому людина не може адаптуватися до стресової ситуації, тож впадає в агресію, пасивність або ізоляціонізм).
#5. Труднощі з соціальною взаємодією. Крістоферу важко зрозуміти людські емоції. Він не може зчитати вираз обличчя, мову тіла чи тонкощі спілкування. Цей аспект відображає загальні соціальні труднощі, з якими стикаються аутисти.
#6. Буквальне мислення. Аутичні люди можуть мати труднощі з розумінням фразеологізмів, переносних значень і сарказму. Тому Крістофер інтерпретує слова буквально, що надає оповіді гумористичних і проникливих моментів.
#7. Унікальний стиль написання відображає процес мислення Крістофера. У книзі є діаграми, математичні рівняння та ілюстрації. Вони дають наочне уявлення про те, як протагоніст організовує інформацію у своїй свідомості.
Уривок із книги The Curious Incident of the Dog in the Night-Time. Джерело: imagetextjournal.com
І хоча здається, що в попкультурі аутистами найчастіше зображують чоловіків, Анна Дерюга каже, що це не так — особливо коли йдеться про літературу, яку написали аутичні люди:
«Одна з найвідоміших, наприклад, — Темпл Грандін, авторка культових автобіографічних і науково-популярних книг та одна з перших публічних просвітниць. Їй зараз 76.
Донна Вільямс з автобіографією “Ніхто ніде”, Руді Сімон із культовою збіркою не лише власних, але й чужих історій про дитинство й дорослішання Аspergirls — це все must-read для розуміння жіночого аутичного досвіду.
Інформативною та корисною для аутичних жінок репрезентацією може бути Unmasking autism Девон Прайс (хоча автор — трансчоловік)».
А що в кіно?
Ми спитали Анну Дерюгу про те, які фільми можна (і не варто) дивитися про аутичних жінок. Вона запевняє, що кіно, зокрема і про аутичних жінок, почали знімати з початку 2000-х, і грали цих жінок не останні акторки:
«Окрім байопіку про Темпл Грандін (2010) з Клер Дейнс, це фільми “Сніговий пиріг” (2006) з Сігурні Вівер, “Будь ласка, приготуйтеся” з Дакотою Фаннінг, популярна на Netflix корейська дорама “Надзвичайна юристка У”».
Але більшість фільмів про аутичних жінок мають рівно ті самі вади, що й стрічки про чоловіків:
«Акторки не є аутичними, режисери та сценаристи консультувались дай боже з півтора аутичними людьми, але не зі спільнотами самоадвокатів, і тим паче не залучали аутичних сценаристів. Соціальні складнощі, сенсорні проблеми та моторні рухи персонажок показані дуже стереотипно — можна сказати, банально скальковані з персонажів-чоловіків.
Один із найгірших прикладів такої кальки — “Надзвичайна юристка У”, аналог “Хорошого лікаря”, неприродністю подібний до Бет Хармон, яку написали з Боббі Фішера.
Це цисгетеро (хоча дуже великий відсоток аутистів, навпаки, належать до ЛГБТК і асексуального спектра) савантка, яку булять на роботі й погоджуються прийняти виключно завдяки геніальності. Вона не маскує стимінг і соціальні проблеми від слова взагалі, має побутову функціональність на рівні вищому навіть від нейротипіка, а головне — незалежно від настрою ідеально вбрана, зачесана й сексуальна».
Серед «стереотипно жіночих» аутичних рис Анна воліла б бачити екстравертну вдачу, контактність, високу емпатію та гіперфіксації на людях. А також:
«”Приховані” від загалу моторні рухи, як-от жування щік, рухи пальцями в кишенях чи взутті. Ехолалія — повторення слів і фраз — подумки, а не ззовні. Надмірно сильне відчуття чужого болю, яке розриває зсередини. Гуманітарні інтереси, інакші від однолітків, здатність до фантазії та творчості. Послаблена, а не надмірна чутливість до звуків, запахів і доторків, і через це потреба в додаткових стимулах. Відсутність бурхливих зривів, натомість мовчазна втома і максимум тихі сльози у вбиральні. Навички маскування аутичних рис до стану ідеальної “нормальності” зовні…
Але в типовому фільмі про аутичну жінку ці теми не розкриті взагалі».
Одним із небагатьох позитивних прикладів зображення діагностованої дівчини можна назвати Квінні з австралійського підліткового серіалу Heartbreak high. «До написання сценарію залучені аутичні активісти, а персонажку нарешті грає аутична акторка, яка знає зсередини, що та як треба показати».
Кадр із серіалу «Школа розбитих сердець» (Heartbreak High, 2022)
Типовий могутній рейнджер і нетиповий хороший доктор
Протягом XXI століття відбувся значний прогрес у репрезентації аутизму в попкультурі. І велику роль відіграв активізм, спрямований на подолання стереотипів. На це великою мірою вплинули комікси та серіали:
#1. Power Rangers (2017). Біллі Кренстон (Блакитний Рейнджер) завжди відчував труднощі у спілкуванні та соціальній взаємодії. Він розумний та милий, у нього ніколи не було друзів.
Біллі має аутизм, і тому не дуже добре розуміє жарти й сарказм, але може запам'ятати репліки дослівно. Він геніальний винахідник і висококваліфікований хакер. Він працює над створенням і вдосконаленням інопланетних технологій. А ще йому вдалося зламати урядовий пристрій стеження, а потім підробити його сигнал.
#2. Atypical (2017–2021). Серіал про аутичного хлопця старшого шкільного віку. Тут головний герой Сем цікавиться малюванням (на відміну від стандартного зображення аутистів-технарів) і навіть обирає мистецький фах. Сем вступає до університету і втілює свою мрію — полетіти до Антарктиди (що руйнує стереотип про обмежені можливості аутистів).
Міжнародна аутична спільнота нещадно критикує серіал Atypical за чергове зображення білошкірого цисгендерного чоловіка, засилля стереотипів, неправдиве зображення аутичної емпатії та небажання залучати аутичних людей в акторську гру, сценарій та консультації.
Персонажа показують людяним — він хоче романтичних стосунків, сексу та повсякденного спілкування з друзями. Сем не схожий на робота — цим серіал і подобається авдиторії.
#3. The Good Doctor (2017–2024). Серіал допомагає зламати стереотипи про те, які професії обирають аутичні люди. Головний герой Шон Мерфі — висококваліфікований лікар-аутист.
Через виклики, з якими стикається Шон, серіал звертається до поширених стигм та хибних уявлень, пов'язаних з аутизмом (нібито всі аутисти обмежені в розвитку, не можуть мати нормального життя і не вміють виражати любов). Персонаж має дівчину, друзів, наставників, а в ході сюжету навіть стає батьком.
«Творці The Good Doctor намагалися зробити серіал інклюзивним, але думки аутичної спільноти про нього все одно полярні, — розповідає Дерюга. — Частина людей вважає головного героя відносно чесним зображенням, схожим на себе, але багато хто бачить у серіалі ейблізм і чергове засилля стереотипів про чоловіка з синдромом саванта».
Архетип аутиста
#1. Людина, яку діагностували в дитинстві. Насправді ж майже 80% жінок з аутизмом не отримують свого діагнозу до повноліття і дізнаються про свій розлад уже дорослими.
До прикладу, п’ятирічний Джо з драми The A word (2016). Головному герою діагностували аутизм, коли він був ще малим. Навіть попри те, що батьки ігнорували симптоми розладу. Сім’ю Джо можна вважати неблагополучною — зведена сестра Джо, Ребека, почувається невидимою, а родичі Едді та Нікола завжди справляються зі своїми проблемами самі.
Чому це не ок? Це створює проблеми в соціалізації та розумінні себе. Адже чим раніше дізнаєшся про діагноз — тим легше до нього адаптуватися (і аутисту, і його рідним).
#2. Часто аутистів зображують гіками та вибирають їм нетривіальні хобі (дізнаватися все про Антарктиду чи збирати в колекцію окремі моделі поїздів). Вони сором’язливі, харизматичні та найчастіше — високофункціональні (у них немає інтелектуальної недостатності, проте є проблеми з соціалізацією).
Наприклад, Натан Елліс — головний герой британської драми A Brilliant Young Mind (ще відомий як Х+У, 2014). Він 9-річний вундеркінд, якому діагностували аутизм ще в ранньому віці. Хлопець має видатні навички в математиці, навіть бере участь у Міжнародній математичній олімпіаді. Зображення аутизму у фільмі стереотипне — поганий зоровий контакт, буквальне мислення, особливі харчові вподобання, проблеми з соціальними навичками.
Чому це не ок? Бо аутисти — різні, у когось із них взагалі немає хобі, хтось впевнений, а хтось — ні. Образ милого аутиста лише романтизує РАС. Так люди (зокрема самі аутисти та їхні родичі) втрачають розуміння того, що таке аутизм. Романтизація уніфікує те, який вигляд мають, що говорять і як живуть аутисти. Це стирає індивідуальність кожної людини з РАС.
У цьому матеріалі аутисти скоріше персонажі в жанрі драми — іншого запропонувати поки не вдається. І їм бракує репрезентації в інших жанрах — комедії, детективі, науково-фантастичних фільмах та фентезі. Це зніме стигму з образу аутиста. Якщо залучати аутичних акторів, режисерів та сценаристів — це ще точніше передасть сутність спектра.
Анна Дерюга каже, що, попри все, якісні зображення аутизму в сучасному кіно існують:
«Це вищезгаданий підлітковий серіал Heartbreak high, створений аутистами для аутистів комедійний серіал Everything's Gonna Be Okay, а також реаліті-шоу Love on the spectrum — поведінка “експертів з дейтингу” там бажає кращого, але аутичні люди та їхні стосунки показані реалістично.
Окремо від “кіно про аутизм”, де діагноз персонажа чітко відомий, виділяю для себе “кіно про аутичність”.
Це стрічки, де слово “аутизм” і похідні жодного разу не вжито. Але показані соціальні явища, образи або відчуття, які сильно відгукуються аутичним людям при перегляді — навіть тим, хто не сприймає фільми й серіали як жанр і майже їх не дивиться.
“Аутичність” тут — це не завжди про характери персонажів, хоч і не без цього. Частіше — про якусь гостросоціальну тему, дотичну до наших проблем, чи про візуальний ряд, патерни й повторюваність, чи про операторську роботу».
На думку Анни, до такого «аутичного кіно» належать фільми, наприклад, Джима Джармуша, Тіма Бертона й Веса Андерсона. Всесвіт Star Trek і мультсеріал Carol & the End of the World — також. Анна каже, що кожен дорослий знайде тут своїх фаворитів та свої пояснення, чому це хороші метафори аутичного світосприйняття.
Яке уявлення про аутизм в Україні
Анна Дерюга каже, що від США та країн ЄС нас відрізняє кількість доступної інформації в інтернеті, відео- та книжковому форматі, особливо про аутизм без порушень мови й розвитку, як у The Good Doctor:
«Історія аутичного правозахисту в США почалась у 80-х, перша ж українська спільнота дорослих аутистів у соцмережах виникла у 2021. Англомовних блогерів із золотою, срібною кнопкою ютубу на тему аутизму без затримки мови та розвитку (колишнього синдрому Аспергера) — десятки. Персональних сайтів на просвітницьку тему — сотні. Кожен поважний активіст, вербальний або невербальний, пише автобіографію — читай скільки схочеш».
В Україні Анна — поки єдина публічна аутична людина, що має блог українською. Наразі вона працює над перекладом тесту, який допоможе оцінити, чи є в людини аутичні риси. Також розробляє сайт на цю тему, оскільки в Україні такий ресурс ще відсутній. І це стосується багатьох аспектів, пов’язаних з аутизмом. Зокрема й української Вікіпедії.
Хоча там і є сторінки про аутизм, проте вони потребують редагування. На них можна зустріти й формулювання «людина з аутизмом» (а не аутист), і думки про відсутність емпатії та затримку мови (а це поширені міфи). У великих медіа досі не представлені дорослі аутичні люди. Свої погляди там висловлюють лише їхні батьки чи педагоги.