Найкращий подарунок на Різдво — це книга. Традиція дарувати книжки продовжує бути актуальною і досі, тому на різдвяні свята книжкові магазини наповнюються покупцями. Проте за кожною книжкою стоїть автор чи упорядник, який повірив у свій рукопис близько року тому і пройшов із ним кілька стадій прийняття, поки книга нарешті не вийшла в друк. Після цього він або вона, звісно, знову повірили в цю книгу, але вже впевненіше.
Кінокритик та співавтор подкасту «Додивитесь в кіно» Юрій Самусенко написав «Як це дивитися: українське кіно незалежності» й ділиться спостереженнями про те, як одна ідея перетворилася на завершений рукопис із тестами бета-рідерів.
Ідея у повітрі
Написати книгу про сучасне українське кіно — одна з найпростіших ідей, яка може спасти на думку. Втім, за останні 30+ років ніхто так і не наважився її реалізувати. Тепер я розумію чому. Величезна кількість фільмів, численні зміни всередині індустрії та можливість обрати різні оптики для такої книги неминуче гальмували процес. Занадто багато сталося за ці роки, а той, хто мав це зробити, мав би бути максимально чесним передусім сам із собою — адже без особистих знайомств із творцями фільмів це було б майже неможливо.
Саме тому ідея написати таку книгу має підкріплюватися довірою до того, що це робить людина з необхідним набором знань і досвідом (тут я заплющую очі на скромність). І така сама довіра неодмінно має з'явитися між видавництвом та автором. Зазвичай ця довіра народжується з рекомендацій та подальшої комунікації.
Ще наприкінці 2024 року я спілкувався з одним видавництвом про видання книги за мотивами українського фільму. Тоді ж жартома кинув заклик написати книжку в інстаграм. Несподівано вже через кілька місяців до мене постукалось видавництво Stretovych і запропонувало докрутити ідею книги про українське кіно незалежності.
Їхня пропозиція виходила з того, що в нас вже є певний пул книг про кіно, але вони переважно залишалися роботами кінокритиків про один короткий період або постать. Сергій Тримбач, Лариса Брюховецька та Володимир Войтенко працювали саме в цьому напрямку. Інші книги були розраховані на конкретну аудиторію — наприклад, «Твоя книга про кіно» Ольги Бірзул для підлітків. Несподівано нон-фікшн Антоніо Лукіча про сценарну майстерність став хітом, але це все ще не була історія кіно. Тому треба було знайти коректну форму, щоб влучити в ціль.
Про цей процес розповідає головна редакторка видавництва Stretovych Світлана Стретович:
«Якщо автор сам звертається до видавництва, важливо розуміти, якою лінійкою літератури видавництво займається, на якій спеціалізується. Це точно допоможе визначити короткий список тих, хто імпонує суто жанрово. Далі — якість продукту, комунікація, події. Все це складає картинку того, як видавець працює.
Якщо книга стартує з ідеї, наша редакційна команда бере активну участь у тому, щоб допомогти авторові скласти концепцію книги. Щоб зрозуміти, на чому вона може бути побудована і складена так, як максимально потужно буде з тієї чи іншої теми. Ідея розкладається в план, якомога детальніший, і починається робота над текстом. Сам текст проходить не одну ітерацію в пошуку авторської інтонації, яка пасуватиме темі, автору і формату поєднання експертних знань з легкістю оповіді, але не спрощенням. Процеси літературного редагування або коректури — все за погодженням авторів. Обкладинка іноді від першого ескізу до останнього проходить багато змін і завжди погоджується з автором».
Форма з 34 фільмів
Майже одразу я побачив цю книгу як набір з фільмів, які рухаються крізь історію України в різних напрямках: касовому, фестивальному, жанровому. Вже в березні 2025 склався перший список із 50 фільмів, який потім поступово зменшувався до 33. Чому саме 33? На перший погляд здавалося, що це просто гарна цифра, за якою нічого особливого не стоїть.
Однак улітку стало зрозуміло, що «Ти — космос» Павла Острікова зробить історію. Довелося почекати перших фестивальних показів, щоби перевірити це враження — воно навіть увійшло в розділ про стрічку. Так з'явився 34-й фільм, і раптом ця цифра отримала глибший сенс: стільки ж років українській незалежності, і стільки років мені.
Від самого вступу я проводжу читача через особисті враження від кожного фільму. Ця форма стала ще міцнішою, коли у вступі я пояснив свій вибір та розповів про структуру. Книга ділиться не лише на 34 стрічки, але й на чотири десятиліття, кожне з яких має або занадто мало фільмів, або достатньо, щоб говорити про явище нової української хвилі.
Наповнення на вихідних
Написання книги — це не надприбутковий бізнес. Тому одночасно з роботою над рукописом на вихідних я продовжував працювати у Forbes Ukraine, запустив третій сезон подкасту «Додивитесь в кіно» у Skvot, записав 28 епізодів «Області кіно» на Радіо Культура, редагував «Літопис українського дизайну», а вже на етапі редактури працював продюсером архівів над документальним фільмом про Кузьму.
Кожен із цих проєктів органічно доповнював інший та водночас наповнював книжку новими ідеями та змістами. Написання почалося з критичних статей, які описували місце кожного фільму в українській історії. Найкраще писалося в шумних кав'ярнях — з незрозумілих причин саме там у мене вища концентрація на тексті. Я менше звертаю увагу на навколишній шум, коли він одноманітний, ніж коли пишу в тиші вдома.
Кожну вільну хвилину я повертався до текстів та намагався зробити їх водночас значущими й зрозумілими для тих, хто ніколи не дивився українське кіно. Але чогось усе одно бракувало.
Доповнення і фактчекінг
Книзі бракувало ексклюзивності. Тому я почав приправляти всі свої тексти різними оптиками. Спершу склав список до кожного фільму, з ким би хотів поговорити, а потім виходив з ними на зв'язок. Найцікавіше, що мені ніхто не відмовив — хіба що дехто не відповів.
При цьому я свідомо не користувався легшими варіантами. Знаючи, що Валентин Васянович дав сотні інтерв'ю по «Атлантиді», а Мирослав Слабошпицький вже багато наговорив про «Плем'я», я звернувся до художника-постановника Владлена Одуденка, який дозволив подивитися на ці фільми інакше. Десь я знаходив акторську оптику, десь — продюсерську, а для «Гамера» Олега Сенцова поспілкувався з артдиректором ОМКФ Аліком Шпилюком. Втім, фактчекав цей розділ вже з продюсеркою фільму Ольгою Журженко.
Фактчекінг загалом зайняв чимало часу, оскільки спікерів мені було недостатньо, і деякі розділи читало кілька професіоналів з індустрії. Серед них — Альона Пензій з Довженко-центру про дев'яності, продюсер Олег Кохан про Кіру Муратову, а також продюсер Пилип Іллєнко про «Молитву за гетьмана Мазепу».
Було важливо зробити текст переконливим. І попри те, що в ньому є мої певні негативні думки про деякі українські фільми, я сподіваюсь, що навіть вони не відвернуть від того, щоби подивитися більше українського кіно. Так і вийшло — перші читачі відкривали для себе зовсім не ті фільми, які можна назвати 100% якісними. Ставка спрацювала.
Робота з літредактором і коректором
Мені пощастило працювати з людьми, які поважають автора і свою професію, а тому максимально відповідально поставилися до роботи з текстом. Спершу з літредакторкою Яною Березняк ми кілька разів пройшлися розділами-десятиліттями — тричі разом і ще кілька разів окремо. Ми окреслили червоні лінії (наприклад, що російські імена калькуємо на російський манір), а також загострювали деякі жарти. Через це довелося викидати значні пласти тексту.
З коректоркою Іриною Олексієнко робота будувалася навколо слів та їхніх значень. Саме тоді з'явилися примітки з поясненнями та уточненнями. Восени книгу наповнили кращі формулювання на противагу тим, які насичували її влітку.
В результаті мова книги змінилась, але все ще залишалася моєю — просто ніби причесаною гребінцем, коли до цього там стирчав «півник». Таку роботу вже не соромно було показувати.
Знайомство з бета-рідерами
А показувати цю книгу вже справді хотілося. Тому кілька розділів я надіслав Інні Гордєєвій, Лук'яну Галкіну, Альоні Пензій, Антоніо Лукічу та Дмитру Сухолиткому-Собчуку. Кожен із них дав зважений фідбек, який допоміг десь доточити, десь посперечатись і навіть відкинути їхні ідеї, щоб стояти на своєму.
Зрештою, це популярна література, а не науково-популярна, і мені хотілося зробити наголос на масовості цієї книги. Щоб умовно моя сестра, яка мало дивиться українське кіно, змогла поглянути на нього інакше — без сформованих стереотипів та міфів. І здається, це вдалося: вона вже пройшла половину шляху й відкриває для себе нові імена та стрічки.
Цю книгу на різних етапах написання я показував і своїй дружині Ірині. Хоча зазвичай автори діляться зі своїми партнерами рукописом повністю, я уникнув і цього. Мені хотілося залишити певний елемент сюрпризу. Але це також було показником того, як швидко змінювалася книга. Навіть на етапі макета ми домовилися з видавництвом, що один розділ ще чекатиме правок від одного бета-рідера. Після його коментарів туди останньою чергою я вніс зміни.
Фінальний рукопис надрукували трохи більше ніж за три тижні, що в сучасному світі книговидавництва майже неможлива й фантастична річ. Це, звісно, тішить автора, який може потримати примірник уже дуже скоро. Але ще більше це може потішити читача, який хотів почитати про сучасне українське кіно.