У червні 2025 року зарезілився вже четвертий випуск «Літопису українського дизайну», присвячений українській культурі. Тут і про змінну айдентику фестивалю Docudays UA, і про традиції Театру Франка, і про мігруючий MOT. Друкований журнал випускають Spiilka Design Büro та видавництво IST Publishing — і це, звісно ж, виклик, бо інакше в Україні проєкти не роблять. Але виклик приємний, бо це про дослідження українського дизайну та кроки в друкованій періодиці.
Як народився четвертий випуск, яке його місце в сучасній періодиці та що буде далі, коли ціни на собівартість зростають (спойлер: все буде), — розповідають головні редактори Вова Смирнов і Настя Жеребецька, продюсерка Ані Казарян, співзасновниця та видавчиня IST Publishing Катя Носко та автор цього тексту і багатьох інших у «Літописі» — Юра Самусенко.
Як почався «Літопис»
Це питання переслідує головредів Вову і Настю, бо на нього вони відповідають, здається, найчастіше. Спершу їм хотілося створити музей українського дизайну. Але без досвіду й розуміння того, як його робити, ця ідея перевтілилася в іншу — діджитал-архів, щось на кшталт дизайн-вікіпедії. Але від цього їх відмовив продуктовий аналітик, з яким Вова й Настя товаришують. На такий портал заходили б радше люди з дизайн-індустрії. Плюс він би дорого коштував і не генерував прибутку.
Остання альтернатива — ідея друкованого журналу, від якого головредів теж відмовляли, але було вже пізно. Єдине, що все-таки не пройшло краш-тест, — думка про те, що один журнал може фінансувати наступний. Все ж без підтримки бізнесів тут не обійшлося.
«Відчуття тактильності, важливості, користі й присутності ні з чим не порівняти. Це було варто всіх зусиль, надій та ризикових ідей», — каже Вова Смирнов.
Про складність фінансування говорить і продюсерка Ані Казарян.
«Ми обрали, можливо, не найпопулярніший шлях для підтримки культурних ініціатив — роботу не з грантами, а з бізнесами. Нам було важливо вже з першого номера забезпечити високу якість, яка потребує значних витрат, особливо якщо помножити їх на 10 випусків, — каже Ані. — Так, протягом першого року проєкт підтримали школа попкультури Skvot, з якою ми створювали перший номер, Headway, MacPaw, юридична фірма “Василь Кісіль і Партнери”. А Sense Bank став ексклюзивним партнером четвертого номера — для нас це перший такий досвід».
Якщо дебютний номер скоріше промацував авдиторію, то наступні були більш тематичними: другий — «харківський», третій — «військовий», четвертий — «культурний». Поки що крайній випуск вийшов найтовстішим, хоча не варто зарікатися, адже далі може бути й більше.
До речі, четвертий випуск спочатку мав робочу назву «Дивний» і зовсім іншу концепцію. Ним планували завершити серію «Літописів» та зібрати в ньому всі проєкти, які подобаються редакції, але не вписуються в конкретні теми або не підпадають під критерії відбору команди.
Але як підбирають тематично кожен номер? Один із головних критеріїв звучить так: «Дизайн, який потрапляє в “Літопис”, має вплинути на багатьох українців або бути поміченим у світі».
Концепція четвертого номера змінилася, коли Вові та Насті написала Інна Польшина з агенції Angry з пропозицією розповісти про нову айдентику Театру Франка. Проєкт одразу сподобався.
«Український театр з молодими режисерами й режисерками переживає справжній ренесанс — і це зацікавило нас ще більше», — додає Вова.
Джерело: istpublishing.org
Під час обговорення того, до якого саме випуску включити матеріал про айдентику театру, народилася ідея: розповісти не лише про цей кейс, але й загалом про дизайн-проєкти, пов’язані з українською культурою. Так Літопис №10 aka «Дивний» перетворився на Літопис №4 aka «Культурний».
«Стаття про головного героя випуску — Анатоля Петрицького — стала для нас найемоційнішою, бо в архіві ми знайшли не тільки інформацію про його творчість або дизайн-шлях, але й про особисті трагедії. Досі важко осягнути, як при всіх труднощах та емоційних травмах він став легендою у своїй сфері, так багато всього встиг і таких висот досяг», — каже Настя Жеребецька.
Фото надані командою «Літопису українського дизайну»
Однією зі складних, за словами Насті, стала стаття про айдентику «Євробачення 2017». Вона б мала бути ще в першому «Літописі», але так довго і так складно домовлялись про права на матеріали, що текст перекочував аж у четвертий випуск.
Чому друк — це завжди виклик (але ми його приймаємо)
Коли створюєш журнал, здається, що складно все. Від пошуку архівних матеріалів, які часто заховані у фондах з обмеженим доступом, — до фінального кольору на обкладинці. Особливо коли це видання візуальне, а не текстове, — кожна сторінка має виглядати не просто добре, а бездоганно.
Видавчиня IST Publishing Катя Носко розповідає, що друкована періодика вимагає від видавництва постійного контролю за стабільністю проєкту. Це надважливо саме в розрізі періодичних видань, адже готувати наступний номер без розуміння того, на який бюджет, — сумнівна та ризикована справа.
Крім цього, якщо видання виходить раз на певний термін (наприклад, раз на 3 місяці або пів року), потрібно налаштувати безперебійну редакційну роботу. Це відрізняє традиційну роботу видавництва над книгами (поодинокими автономними виданнями), що не потребують регулярності виходу, від серійності.
«Як видавництво, що не видавало до “Літопису українського дизайну” періодику, ми налагодили процеси з друком від першого номера. Тому зараз питання полягає в тому, щоби продовжувати утримувати ціну на журнал, адже собівартість постійно зростає, в тому числі ціни на папір. Ми намагаємося балансувати між реальними витратами та вартістю, попри збільшення обсягів самого журналу», — додає Катерина.
«Але журнал є чи не єдиною можливістю для дизайнерів хоч якось закарбуватися в стрімкому цифровому світі», — розповідає про мотивацію Ані Казарян.
Український дизайн у твердій обкладинці
Далі журнал, за задумом головредів, мав би стати англомовною книгою. Цю ідею коментує Ані: «Серійність круто працює, коли хтось хоче зібрати всю колекцію. Для українського читача це цікаво, а от для іноземного — ні. За кордоном навряд чи буде великий інтерес до вузькопрофільних номерів про український дизайн. А от книга — це вже цілісний доробок, що показує повну картинку. Щоб створити книгу, треба випустити всі 10 журналів, але вже зараз ми приблизно розуміємо, які матеріали можуть піти в цю антологію, а які будуть занадто нішевими для англомовних читачів».
Шлях до книги та до кожного наступного номера підживлює реакцію читачів. Команда зізнається, що на старті не мала чіткого уявлення про те, як саме відреагує авдиторія та хто взагалі купуватиме журнал, окрім дизайнерів. Для них це був перший досвід створення періодичного видання, а для українського ринку — один із небагатьох подібних продуктів у категорії дизайну. Але вже за кілька днів після анонсу з полиць розібрали майже 70% накладу.
Фото надані командою «Літопису українського дизайну»
Найбільше зворушують повідомлення від людей, чиї рідні були дотичні до описаних у журналі історій — наприклад, працювали на заводі «Антонов». Вони дякують за те, що про ці проєкти нарешті хтось розповів. Також приємно отримувати відгуки від маловідомих українських дизайнерів — завдяки згадці в «Літописі» їхні імена почали звучати голосніше.
