2024 був hot роком в українській книжковій індустрії (fingers crossed, що 2025 теж стане таким). Пруфи роблять випускники курсу «Як видати книгу» від Skvot.
Наприклад, Артем Скороходько видав книгу-слеш-зін Behind Blue Eyes з видавництвом readellion. А Олександра Шмикова заснувала видавництво «Грушка» — тут дослідження про рейв-культуру, гендер, збірка від творця «Коня БоДжека» і все, чого нам так бракувало українською.
Для обох цей досвід у книговидавництві був першим. Як їм вдалося — читай нижче.
«Першою чергою я ідентифікую себе як читачка»
Розкажи про свій бекграунд. Чи була ти пов’язана з книговидавництвом до курсу?
В мене кілька вищих освіт: кібербезпека, право, психологія. Зараз працюю в айті й паралельно займаюсь видавництвом.
Раніше я не була пов’язана з книговидавництвом напряму. Але завжди любила читати. І коли знаходила щось класне англійською, дуже хотіла ділитися цим. Питала в друзів: «Знаєте цю книжку?». І всі такі: «Ні, не чули». З такою мотивацією я і почала «Грушку» — приносити хороші іноземні видання на український ринок.
Як і коли з’явилася «Грушка»?
У 2022 я почистила свою бібліотеку, багато книжок (зрозуміло, якою мовою) пішло. Мені бракувало дуже багатьох позицій. Звичайно, я могла замовити їх з-за кордону англійською, але мені хотілося зробити ці книги частиною свого соціального поля. Говорити про них, дарувати їх.
У мені зріло бажання перекласти й видати якусь книгу. А влітку я натрапила на курс «Як видати книгу» від Skvot. Тоді подумала, що хочу зробити експеримент — обрати одну книжку і довести її до кінця. Нею стала «Тіло кожного» Олівії Ленґ. Вона здалася мені дуже актуальною, і багато людей довкола мене підтвердили це.
Курс орієнтований на авторів та редакторів — чому ти як видавчиня обрала саме його?
Я знала, що курс орієнтований на авторів та редакторів, але поспілкувалася з консультанткою — і зрозуміла, що мені він також підходить. Курс дав розуміння процесів у книговидавництві — це дуже допомогло. Плюс лекторка Катерина Носко також видавчиня, тому я ставила їй більш специфічні запитання про фінансові, юридичні аспекти, підготовку до друку тощо.
Скільки часу й ключових ресурсів знадобилося, щоб стартувати видавництво?
Починала я сама. Спершу намагалася зібрати команду зі знайомих, але з'ясувалося, що книжками так сильно цікавлюся тільки я:) Тому я зверталася за окремими консультаціями: з побудови бізнес-плану, економічної моделі, юридичних питань — усе це відбувалося точково. А команда як така сформувалася тільки влітку 2024. Поки що нас троє, і ми займаємося операційними процесами. Під кожен окремий проєкт ми залучаємо команду, яка працює безпосередньо над конкретною книжкою.
А якщо говорити про головний ресурс, то це, мабуть, час. Від моменту, коли я почала робити перші запити на права й шукати перекладачів для цього проєкту, минуло трохи більше ніж рік. Виявилося, видати книгу — це доволі довгий процес. Спочатку я планувала, що вкладусь у півроку — мені здавалося, це реалістично. Але, як то кажуть, хочеш розсмішити бога — розкажи йому про свої плани. Насправді це зайняло 1+ рік.
Стало швидше/легше, коли ти пройшла весь флоу з першою книжкою?
Спочатку я думала, що пройду цей шлях один раз — і далі вже матиму напрацьовану схему: інші люди, інші книги, але процес той самий. Здавалося, що стане менше стресу, бо на початку ти постійно просиш великої довіри від усіх — навіть коли сама собі довіряєш не до кінця.
Частково це правда — дійсно з часом стало менш стресово і трохи швидше. Але ми живемо в капіталізмі, і тут не можна постійно працювати за однією схемою. Робота постійно змінюється. Зараз я займаюсь іншими питаннями, де мені ще бракує компетенцій: операційні процеси, співпраця з грантодавцями, взаємодія з фестивалями.
Тобто, так, процес став більш зрозумілим, але водночас він змінився — викликів стало більше, вони стали іншими.
Зараз відкривається багато молодих видавництв — у 2024 ми також говорили про бум читання в Україні, нові книжкові плейси, книжкові клуби, «рік без імен у літературі». Тебе як видавчиню ця тенденція тішить (бо розвиток сфери) чи лякає (бо конкуренція)?
Першою чергою я ідентифікую себе як читачка. В мене широка сфера інтересів по життю, і мені хочеться знати все з усіх боків. Відповідно, коли я бачу більше тайтлів у наявних видавництвах або нові видавництва, чесно кажу собі: «Вау, мені дуже це подобається». Мене тішить думка, що я побачу певну книжку українською — навіть якщо не я її видам.
Бувало, «Грушка» конкурувала за конкретний проєкт. І так, права на деякі книжки, які я хотіла видати, йшли до інших видавництв. Це неприємно, але це частина процесу. Неможливо робити щось і не засмучуватися. Зазвичай кілька видавництв змагаються за більш популярні книжки, для широкої авдиторії. Мені вони дозволяють покрити менш прибуткові, але ціннісніші проєкти — філософські, культурні, малу прозу. На них не буде такого попиту, як на книжку, за якою зняли серіал або яка в топі Goodreads.
Але нові книжки виходять щороку. І навіть якщо взяти класику чи довкола-класичні тексти, все одно неможливо покрити весь попит. Наприклад, «Темпора» займається американським постмодернізмом, але вони не видадуть все-все — можна створювати окреме видавництво для постмодернізму, і там теж буде багато хороших книжок. Навіть я сама розумію, що не посилю все, що хочу видати. Ні за рік, ні за п’ять, судячи з досвіду інших невеликих видавництв. Тому хочу, щоб видавництв ставало більше.
Як ви знайшли свою нішу — гендерна ідентичність, фемінізм, нова щирість, знайомство з «іншим» та його досвідом?
Я завжди бачила цей проєкт як щось із власним почерком — щоб, глянувши на наші книжки, можна було сказати: «О, це про них, вони цим займаються». Але насправді — не тільки цим. Ми завжди залишаємо для себе простір, де можна знайти щось більше.
Сьогодні ти не можеш довго пояснювати, що саме робиш. Потрібно чітко говорити про себе — щоб люди розуміли, чого очікувати. Тому ми обрали ці ключові слова. Проте я впевнена, що наші ідеї та позиція ще будуть викристалізовуватися.
Анонс кожної книжки «Грушки» супроводжується коментарями на кшталт «думав, не дочекаюся». Як вам вдається влучати в бажання ЦА?
Вибір книжок здебільшого продиктований особистими смаками. Читала англійською, сподобалось, захотіла видати українською. Частково це також відповіді на запити авдиторії, яка брала участь в опитуваннях, коментувала наші пости, писала: «От мені б хотілося побачити цю книгу».
Я йду дивитися на цю книжку і думаю: «Блін, я б теж хотіла її побачити». Тиждень тому я про неї навіть не знала, а тепер мрію її видати. Також, буває, самі перекладачі пропонують нам книжки.
Завдяки цій комбінації — відчуття, яким має бути видавничий портфель, і прямих запитів — ми формуємо відгук. Збираються люди, яким близькі ті самі теми, вони щось радять, отримують це, і виходить такий симбіоз.
Чи приймаєте ви рукописи від авторів?
Поки що ми не приймаємо рукописи через невеликий штат. Хотілося б доводити тексти до гідного рівня, працювати з авторами-початківцями, але це вимагає багато часу та ресурсів.
З іноземними перекладами трохи простіше — автор, як правило, вже впізнаваний, його можна загуглити, є статті, можливо, навіть сторінка у Вікіпедії. Ми можемо організовувати лекції, презентації, але вже є база людей, які цікавляться цією темою або цим автором. Часто це люди з експертизою, тому працювати простіше.
З українськими авторами, особливо початківцями, ситуація інша. Потрібно працювати з ними від самого початку: садити з редактором, щоб довгий час шліфувати текст. Це не про «видати книжку за півроку» — найчастіше це 1,5-2 роки роботи, навіть якщо текст вже готовий. Важливо мати ресурси не лише для підготовки тексту, але й для знайомства автора з авдиторією, залучення його до проєктів, організації лекторіїв, презентацій, фестивалів. Промоція — це не разова подія, це на роки.
Мені дуже цікаво, що є в Україні в наших нішах — які автори, які теми. Я би хотіла це досліджувати, але знадобиться вдвічі, втричі більше ресурсів, ніж ми маємо зараз. Тому я бачу це як наступний етап розвитку. Наразі, коли мені пишуть із рукописами, я завжди дякую та відправляю перелік видавництв, які приймають заявки.
«Ми вирішили не робити книгу в класичному розумінні»
Розкажи про свій бекграунд.
Я співзасновник і креативний директор благодійного проєкту Behind Blue Eyes. Я один із тих небагатьох, хто працює за спеціальністю — в мене диплом маркетолога. Вчився в Польщі. Після навчання повернувся в Україну, хоча родичі очікували, що залишуся за кордоном і стану польським президентом:) Але мені хотілося розвивати локальні бренди та культуру.
Після повернення починав із роботи в кол-центрі, продавав сувеніри. Потім мене взяли в Coca-Cola, а звідти — в Monster Energy, де працюю вже 7 років. Паралельно займався фрилансом, комунікаціями, точковими активаціями для брендів. Співпрацював із Don’t Take Fake на великих проєктах, як-от Double Triple.
Зрештою, зараз у мене дві великі любові — Monster Energy та Behind Blue Eyes. Це два протилежних світи, але мені вдається бути десь посередині.
Розкажи про проєкт Behind Blue Eyes.
Проєкт Behind Blue Eyes — це філософія підтримки креативності у віддалених регіонах України. В маленьких селах, куди не доходять останні тренди й підтримка від великих компаній або культурних інституцій. Ми працюємо з дітьми, показуючи їм, що креативність — це серйозний інструмент, який допомагає будувати життя, заробляти гроші та рухатися вперед.
Почалося все з програми з плівковими фотоапаратами. Ми подорожували селами, знайомилися з дітьми, а потім давали найактивнішим учасникам плівкові камери, щоб вони знімали своє життя. Пізніше ми поверталися, проявляли фото, показували результати спільноті — і краудфандили гроші на мрії дітей.
Проте ми не просто дарували подарунки, мовляв, «з днем народження». Так ми показували, що творчість і контент можна монетизувати. Проєкт також допомагав дітям працювати з травмою, адже більшість із них живуть у прифронтових або деокупованих зонах.
З часом проєкт розширився. Наприклад, ми записували наші діалоги з дітьми, щоби передати їхні думки та переживання. Це стало основою для подкасту — важливої складової Behind Blue Eyes. Ми виявили, що дітям важливо не лише отримувати подарунки. Вони хотіли спілкуватися з людьми, які приїжджають здалеку, щоби просто поговорити з ними й дати їм відчуття уваги — як дорослий дорослому.
Далі ми почали організовувати фестивалі в селах, щоб діти могли познайомитися з різними видами креативності. Це були великі івенти з дуже різними активностями: від саунд-продюсингу — до апсайклінгу. Плюс у селах, де ми працювали, бракувало простору для якісної комунікації. Діти могли разом пограти у Fortnite, посидіти в телефонах, але майже не спілкувалися між собою. Така асоціалізація у дітей — наслідок ковіду, повномасштабної війни та стресу, який вони пережили. Нам хотілося хоч трохи цьому зарадити.
Зараз Behind Blue Eyes — це серія фестивалів, книжка, подкасти й доккіно. Це був тестовий рік, і ми набули багато досвіду. Тепер розуміємо, що дійсно дає імпакт, і можемо прицільно займатися саме цим.
Чому ти прийшов на курс? Чи був ти пов’язаний з книговидавництвом раніше?
Я ніколи не був пов’язаний з книговидавництвом. Але мені завжди подобалась сучасна література, книги про дизайн, самвидав. Я провів деякий час у Європі та активно крутився в контркультурах, зокрема в екшн-спорті й хардкорній музиці. Саморобні зіни дуже популярні в таких тусовках, і я почав цікавитись ними ще тоді. Я сам збирав їх і навіть робив свої: верстав у ворді, друкував на аркушах А4 та скріплював степлером.
Коли ми лише почали працювати над Behind Blue Eyes, одразу хотіли робити книгу — все неслося на ейфорії, в нас було багато енергії. Але зрештою книга з’явилася вже на 3 рік проєкту. І це добре — за цей час команда здобула більше досвіду. Книга вийшла значно глибшою, ніж якби ми зробили її за інерцією на самому початку.
Ще до курсу мене познайомили з Катею Носко, керівницею ist publishing. Ми базово прорахували ідею артбука, я зрозумів, скільки це коштуватиме. Тоді це скоріше були амбіції, а не плани, бо ми не мали таких грошей. А на курс я вирішив піти якраз для того, щоби перетворювати амбіції на плани. Мені було важливо зрозуміти, як перейти з точки «А» в точку «Б». Такі знання я і шукав на курсі.
Книгу Behind Blue Eyes видали readellion publishing — якою була ця співпраця?
Коли ми почали конкретно обговорювати ідею, в нас з’явився донор. Але бюджетні обмеження все одно були, тож ми вирішили робити не книгу в класичному розумінні, а зін. Є таке поняття — grassroots, тобто низові ініціативи. Це протилежність до великих структур. Ми хотіли, щоб наш зін також був у цій категорії.
Тому ми звернулися до readellion. Вони такі самі молоді люди, які пробують робити щось нове, плюс ми були близькими в естетиці, комунікації. На той момент readellion якраз планували створити видавництво для зінів, артбуків, тож ми знайшлися дуже вчасно.
Книга Behind Blue Eyes. Джерело: theblueyedproject.com
Зін мав зафіксувати наш шлях. Водночас ми не хотіли дублювати інформацію, яку вже озвучили на інших платформах — у подкасті, наприклад.
Який ключовий інсайт про взаємодію редактор-автор-видавець ти виніс з цього досвіду?
Головний інсайт: якщо залучаєш професіонала в проєкт — довіряй йому. Навіть якщо він пропонує щось зовсім нове — або якщо критикує твою ідею. Так було в нас. Спочатку ми планували зробити зін, схожий на travel log — він мав розповідати про наш досвід подорожей на південь. Але readellion та havhav сказали, що це не працює. Вони запропонували радикально нову ідею — і в результаті вийшов проєкт, який охоплює матеріали за 2 роки.
Ми довірились — і вийшло класно. Спочатку було важко, бо ми вже вклались у свою ідею. Але вирішили, що якщо ми вже запросили їх, то варто покладатись на їхню експертизу. Процес був складним, але це був правильний крок. Так ми, наприклад, представили команду проєкту через автоінтерв'ю. Ми записували їх в аудіоформаті з одного дубля, що дало максимальну правдивість.
Книга Behind Blue Eyes. Джерело: theblueyedproject.com
Зазвичай книга має одного автора, а у вас — аж 116. Як ви відбирали та впорядковували матеріали?
У нас був великий масив матеріалів — 4000+ фотографій. Кураторською роботою займалися Володимир і Марія. Вони вирішили переглянути весь сирий матеріал. Нашим головним рішенням було показати всіх авторів. Перша секція книги — це своєрідна індексація. Ми показали всі фотографії, як вони є, без відбору «вдалих» кадрів.
Крім цього, була ще секція з повнорозмірними фотографіями. Тут вже спрацювала магія Володимира і Марії — вони ретельно добирали фото й визначали порядок, в якому кадри мають з’являтися в книзі. Вони працювали не лише з контентом, але й з кольорами, композиціями. Цікаво, до речі, що розмір книги — 10x15 см, як розмір стандартної друкованої фотографії. Книга має нестандартне оформлення — без обкладинки та з відкритим корінцем.