На кінофестивалі в Торонто відбулася світова прем'єра нової стрічки Валентина Васяновича «За перемогу!» — фільму-щоденника, в якому режисер уперше настільки відверто говорить про себе самого. «За Перемогу!» став першим українським фільмом, який потрапив до конкурсної програми на кінофестивалі в Торонто — і одразу виграв головну нагороду.
Це найособистіша робота автора «Атлантиди» й «Відблиску», зроблена на стику документа й вигадки, знята у власній квартирі та у власному житті. В центрі — режисер, який після війни опиняється в порожнечі: без державного фінансування, без ресурсів, але з невгамовною потребою творити. Васянович не ховається за метафорами — він знімає себе, свій дім, свою втому, свою сім'ю, перетворюючи особисту кризу на кінематографічний експеримент.
Спеціально для SKVOT Наталія Серебрякова поговорила з Валентином Васяновичем про цей ризикований жест саморефлексії, про його відвертість і про те, чому після гучних міжнародних успіхів він знову повертається до базового питання: чи може кіно бути способом вижити — і для митця, і для країни.
Восени 2022 року ми з Володимиром (Яценком, продюсером — прим. ред.) робили коротку новину для Cineuropa про твій проєкт. Тоді він назвав твій фільм найбільш особистим з усіх, які ти коли-небудь створював. Це справді так?
Валентин Васянович: Так. Війна почалась — і після певного етапу прийняття цієї страшної події я відчув, що маю якось відрефлексувати, знімати щось важливе. Спершу думав про військову драму, пробував робити документальні речі, але це мене відштовхувало.
Поступово визріла інша тема: мої друзі переживали розлучення, моя дружина з дитиною теж були за кордоном. Ми наче й мали добрі стосунки, але дистанція робила свою справу. І я зрозумів — це і є головне, про що варто говорити. Адже під час війни розлучень стало набагато більше, і, ймовірно, після війни ця хвиля тільки зростатиме. Так виникла історія, яка частково складається з мого досвіду й досвіду друзів. Вирішив грати головну роль сам, тож розповідав про себе — щиро та з іронією.
Іронія справді відчувається.
Валентин Васянович: Добре, що мої друзі це тонко розуміють. Ми провели чудовий час на зйомках, у підготовці, під час рисерчів. Це нас врятувало від тяжких речей, що відбувалися довкола.
А хлопець, який грає твого сина, — твій син?
Валентин Васянович: Ні, це Гриша Наумов, фантастичний актор. Він зіграв сина, а роль мого батька теж виконує актор. Жінку ж головного героя зіграла продюсерка, з якою ми починали перші фільми.
А як ти наважився знімати себе у головній ролі? Чи не було страшно?
Валентин Васянович: Звісно, було. Все життя боявся камери. Але під час розмов зі своїм другом Владом Одуденком (який у фільмі грає також друга героя — прим. ред.) я раптом відчув, що цікаво просто фіксувати наші діалоги. Ми спробували повторити вже свідомо — і це працювало.
Коли поруч друзі, страх зникає. Ти не думаєш, як виглядаєш, що скажуть інші. Ти просто є самим собою. І тоді починає виходити все з першого дубля, навіть на репетиціях. Не треба вигадувати персонажа — достатньо бути чесним. Тому для мене це стало дуже органічним і водночас викликом. А без виклику кіно робити нецікаво.
Твої попередні роботи відрізнялися суворою структурою та чіткою формою. В тебе впізнаваний стиль: камера завжди в центрі, кадр дуже врівноважений. А тут — зовсім інше, більш щоденникове кіно.
Валентин Васянович: Я спеціально нічого не вигадував, не намагався змінити стиль або розширити «палітру». Знімав так само: якщо локація не вимагала особливих ракурсів або якихось операторських «трюків», то ставив камеру по центру і будував просту, зрозумілу мізансцену. Не було завдання робити щось інакше.
Просто цього разу історія побудована на діалогах, інакше я не міг її розповісти. Складно оцінювати себе з боку, але свідомо я нічого не ламав. Були локації, були персонажі — і вони мали існувати в цих умовах. Ось і все.
Діалоги були чітко прописані?
Валентин Васянович: Процес був такий: я робив кілька «чернеток» сцени, наприклад, на даху. Але вони виходили млявими. Тоді прийшов Влад, вже розігрітий, і каже: «Це все нудно, давай зробимо бійку». Ми з оператором Мішею Любарським піднялися на дах. Він поставив камеру, одночасно крутив фокус і тримав мікрофон. І з першого дубля вийшла сцена, яка залишилась у фільмі.
Часто після таких імпровізацій я записував текст у сценарний вигляд, структурував. Але коли ми починали вчити й повторювати написане — ніхто не міг запам'ятати.
Володимир Яценко: Ну, вже старіємо.
Валентин Васянович: Так, когнітивні здібності й раніше не були видатними, а зараз — тим більше. Але це нормально. І навіть добре: коли не намагаєшся відтворити текст слово в слово, виникають несподівані повороти, які нас самих тішать. Якщо це можна назвати методом — то ось він. Ми просто отримували задоволення від процесу: грали самих себе, знімали кіно про себе — це був наш власний подарунок собі.
Але такий підхід «фільм у фільмі» давно існує в кіно: його використовують і Хон Сансу, і Йонас Труеба, і багато інших іспанських та португальських режисерів…
Валентин Васянович: І слава Богу! Ми ж не претендуємо на новаторство.
Володимир Яценко: Питання лише в тому, чи вони отримують від цього таке ж задоволення, як ви.
Валентин Васянович: Я роблю це зі своїми друзями — і це фантастично.
Перша сцена — радіо, яке говорить про демографічну кризу. Дуже символічний початок, він задає тон усьому фільму. Тебе особисто хвилює ця тема?
Валентин Васянович: Так, дуже. Бо йдеться про країну, в якій доведеться жити нам і нашим дітям. Для мене важливо, хто залишиться тут, як ми будемо розвиватись і кого оберуть президентом. Я боюся популістів, які можуть знову потягнути країну назад. Найбільший страх — щоби після війни ми ще більше не деградували.
Володимир Яценко: Вибачте, але ще одного популіста країна може просто не витримати. В нас немає другого шансу. Якщо знову наші співгромадяни оберуть легке, як їм здається, рішення — це може призвести до реальної втрати державності, яку ми зараз виборюємо такою кривавою ціною.
Валентин Васянович: І це змусить багатьох людей остаточно виїхати з країни.
У фільмі багато внутрішніх жартів та алюзій, зрозумілих вузькому колу. Чи не боїшся ти, що ширшій авдиторії це буде незрозуміло?
Валентин Васянович: Так, це кіно для своїх. Я вже не маю ілюзій щодо масового глядача. Я знімаю для невеликої групи людей, які готові це дивитися. Якщо більшість не прийде — що ж, мені не звикати.
Володимир Яценко: Але зверніть увагу: цього разу ми працювали не за державні кошти. На відміну від багатьох колег, які під час війни знімали не надто якісний контент за бюджетні гроші, ми не взяли жодної копійки від платників податків. Ми фінансувалися власними силами та завдяки грантам фондів. І це принципово. Бо коли говориш щось важливе своїм коштом, це зовсім інше відчуття, ніж коли робиш фільм «за державу».
Валентин Васянович: Так, це зовсім інший рівень відповідальності. З державним фінансуванням завжди думаєш, як кіно сприймуть глядачі. А тут ми дозволили собі максимальну щирість, без самоцензури. І чесно, мені самому іноді некомфортно дивитися фільм — це як голим по місту ходити.
А цей жарт у фільмі, де продюсер продає картину, щоб зняти кіно?
Володимир Яценко: Це навіть не зовсім жарт. Думаю, для нас це цілком можливе майбутнє. Цей фільм став для нас особливо важливим ще в тому, що, мабуть, це перший український ігровий артхаусний фільм, знятий під час війни без державного фінансування.
Ви знаєте про конфлікт між частиною кінематографістів та Держкіно. Понад 700 людей підписали листа з вимогою спрямувати кошти не на виробництво, а на потреби оборони. Але гроші все одно розподілили на кіно, і, по-перше, їх виявилося замало, щоб реально підтримати індустрію, а по-друге, виникло чимало питань щодо прозорості процесу.
Наприклад, у фонді ЄСФУ експертами є іноземці, які обирають найкращі українські проєкти — і це працює. А в нас часто буває, що в комісіях сидять люди, які самі подають свої роботи. В анімації, наприклад, роботи оцінюють люди, які взагалі не мають стосунку до цього жанру. І доки ми цього не змінимо, ситуація не покращиться.
Саме тому ми й зробили цей фільм безкомпромісно — щиро, про те, що нас справді хвилює. Це перша українська стрічка, яка запитує: що буде після війни? Адже перший день після неї може виявитися навіть важчим, ніж перший день війни. Бо зараз нас тримає спільна мета — зберегти країну. А що буде, коли цього тиску не стане? Як нам знову навчитися жити разом: тим, хто поїхав і не повернеться, тим, хто втік, і тим, хто залишився? Це великі питання. І Валентин — перший, хто наважився їх поставити.
Ваші попередні роботи мали прем'єри у Венеції, а цього разу — в Торонто. Для вас це розчарування чи, навпаки, шанс відкритися новій авдиторії?
Валентин Васянович: Зазвичай після Венеції ми їхали до Торонто, тож це не перший наш досвід там. Я добре знаю цей фестиваль — він чудовий, масштабний, з власним маркетом, що важливо для наших сейлз-агентів. На жаль, цього року його не було.
У Венеції головний конкурс — це велика черга, туди потрапити надзвичайно складно. Ми вже маємо нагороду в програмі «Орізонті», і повертатися туди зараз немає особливого сенсу. А брати участь у позаконкурсних секціях — не принципово. Якщо чесно, для мене особисто цей гештальт із фестивальним успіхом уже закритий. Я спокійно ставлюся до цих речей. Розумію, що для просування та маркетингу це важливо, але нехай цим займаються інші.
Володимир Яценко: Нам пропонували й Канни, і різні позаконкурсні програми, але ми мали враховувати контекст. Наприклад, бути в одній програмі з Сокуровим — це було б скоріше приниження. У нас висока планка, бо саме у Венеції ми вибудували свою фестивальну кар'єру. Тому погоджуватися на менш значущі історії, які відкидають назад, немає сенсу.
А ще ми не хотіли чекати наступного року, Берлінале або нового циклу. Хотіли відпустити це кіно саме зараз, поки воно має сенс. Бо воно — «тут і тепер». І це круто. Для нас це важливо. До того ж це, здається, перший випадок в історії українського кіно, коли ми потрапили в єдину конкурсну програму Торонто — Platform. Там усього близько десяти фільмів. Це скоріше крок убік, аніж угору або вниз. Але все одно цікаво.
Думаю, що після головного конкурсу у Венеції всі гештальти закриті. З іншого боку, не завжди західні глядачі або фестивальні програмери можуть до кінця зрозуміти всі нюанси. Ми показуємо майбутнє, про яке навіть в Україні не всі думають, а в Європі й поготів. І, можливо, це теж їхнє майбутнє. Думати про нього некомфортно, але доведеться. Тому ми спокійно ставимося до того, що зараз фільм можуть недооцінювати. Згодом його, можливо, оцінять у ретроспективі.
Валентин Васянович: Це гарна думка, Володю. Але водночас європейська фестивальна «республіка», не знаючи всіх наших реалій, сприйматиме фільм абстрактно. Це непогано. Для міжнародного прокату — нормально. Але я остерігаюся великого українського релізу зараз. Мабуть, варто зачекати до завершення війни. Інакше реакція може бути занадто гострою. Ти як думаєш? Ми ще не обговорювали це.
Володимир Яценко: Мені здається, варто виходити навесні. Війна все одно ще триватиме. Але саме тоді це може стати потужним подразником. Ми змусимо людей відірватися від щоденної боротьби за виживання та подумати, що буде після. Бо важливо замислитися про це зараз, а не тоді, коли все станеться й через два тижні будуть вибори.
Валентин Васянович: Перевіримо скоро.
Останнє запитання. Фільм виглядає дуже чесним, як пошук себе. Чи можна сказати, що це новий етап, підготовка до творчого прориву?
Валентин Васянович: Так, звісно. В наступних фільмах я зніматимуся сам, братиму сім'ю, друзів, зніматимемо вдома. Бо я переживаю, що європейські фонди втомляться нас підтримувати, а українська влада так і не зрозуміє, що кіно — важлива частина життя нації. І ми просто не матимемо змоги створювати нормальне кіно з належними бюджетами.
Тому я думаю про шлях «кіно своїми силами». В цьому є велика свобода. Ти робиш що хочеш, не думаєш про бюджет або очікування глядача. Це дозволяє максимально щиро вести діалог із собою та передавати його іншим.
Володимир Яценко: Мені здається, саме це і є культура. Коли ти щиро розмовляєш із собою, не обслуговуючи чиїхось інтересів — влади чи публіки. Коли ставиш фундаментальні запитання й чесно на них відповідаєш. Кіно — дорога річ, але наш випадок унікальний тим, що в нас не було цензури. Ми могли зосередитися на справді важливому. Це і є культура, справжній внесок.
Валентин Васянович: Ну добре, про гроші я промовчу.
Володимир Яценко: Але ж іноді просто хочеться їсти.
Валентин Васянович: Це така підступна штука.