Фільм «Одна битва за іншою» представляє нову провокаційну співпрацю Пола Томаса Андерсона з Томасом Пінчоном, де культовий роман Vineland перетворюється на вибухову суміш політичного трилера, чорної комедії та сюрреалістичного бойовика. Це історія про спадщину контркультури, кризу батьківства і боротьбу проти системи, яка намагається нормалізувати насильство та контроль.
На екрані глядачі побачать Леонардо Ді Капріо у ролі невдахи-революціонера, Реджину Голл та Шона Пенна в гротескних образах супротивників та соратників, а також Теяну Тейлор у ролі харизматичної лідерки, що виношує дитину посеред хаосу збройного спротиву. Це водночас політична алегорія, сімейна драма і вибухова кінематографічна атракція з музикою Джонні Ґрінвуда й видовищними сценами переслідувань.
Наталія Серебрякова побувала на круглому столі творців стрічки. Фільм стартує в українському прокаті 25 вересня.
Поле, якось ви згадали, що завжди залишаєте простір для відкриттів під час роботи над фільмом. Чи можете розповісти про конкретний момент, коли несподівана ідея або імпровізація кардинально змінила сцену?
Пол Томас Андерсон: Якщо чесно, я ніколи не відчував, що знайшов остаточну форму історії. Скоріше було відчуття, що ми маємо достатньо, щоби почати, але завжди є простір для розвитку. Ми щойно згадували, що, можливо, я «вимучував» сценарій років двадцять, але коли Бенісіо приєднався до проєкту, ми фактично створили одну з найкращих сцен за один вечір за вечерею.
Це завжди процес пошуку. В нас був задум, сюжетні точки, персонажі, але потрібно залишати місце для відкриттів. Звісно, не можна покладатися лише на везіння та хаос — має бути фундамент, емоційна основа, щоб увійти в «гру» і почати знімати.
Мені подобається у фільмі чимало, але особливо — масштабні екшн-епізоди. Це новий вимір для вас як режисера. Як вам вдалося збалансувати ці великі сцени з тихими, суто персонажними моментами?
Пол Томас Андерсон: Власне, я не бачу великої різниці. Ми почали з камерної сцени в маленькому будиночку в лісі з Лео та Чейзом — там ледве поміщалося четверо людей. Це була серцевина історії та магічний спосіб одразу зануритись у внутрішній світ головних героїв, за яких глядач має вболівати. А вже після цього ми знімали сцени з погонями — спершу невеличкі, а далі масштабніші.
Великим викликом, але й опорою для мене став наш продюсер і перший асистент режисера Адам Сомнер, який має величезний досвід у великих постановках — від Black Hawk Down до Gladiator. Тож навіть коли я почувався новачком, він точно знав, як керувати процесом.
І хоч фільм вийшов масштабним, на знімальному майданчику все зводилося до того самого — камера, звукорежисер, актори. Кухонна сцена може принести не менше задоволення, ніж погоня з вибухами. Просто це різні частини одного цілого, які в монтажі поєднуються і створюють напругу для глядача.
Лео, цікаво дізнатися про ваш підхід до персонажа. Чи відчуваєте ви себе вільнішим як актор, коли граєте персонажа хаотичного, розхристаного, такого собі в стилі «Великого Лебовські»? Чи це справді дає більше свободи — перевтілюватися в такого героя?
Леонардо Ді Капріо: Я б точно сказав, що так. Було б нечесно з мого боку не визнати, що, звісно ж, Чувак з «Великого Лебовські» став певним орієнтиром для цього персонажа в сучасному контексті. Ми також говорили про «Собачий полудень» з Аль Пачіно, про той фанатизм, який рухає ним, коли він прагне повернутися, з'єднатися та врятувати людину, яку любить.
Це дійсно відкрило двері для цього образу. І мені подобається ця «зрізана мить життя» — як ми бачимо Боба та Віллу на початку фільму. Це зовсім не ідилічне, щасливе середовище. Це батько, який втратив контакт із донькою. Вона належить до іншого покоління, він абсолютно відсторонений від неї. Він — катастрофа як батько. І раптом опиняється в дикій ситуації, змушений рятувати її. Це неймовірно гарно написано.
Ця історія батька й доньки справді стає серцем фільму. Чейз, це ваша перша роль у повнометражному кіно, і ви абсолютно феноменальна в цьому фільмі. Просте запитання: які відчуття — дебютувати у великому кіно під керівництвом Пола Томаса Андерсона й водночас грати поруч із цими легендами, досвідченими акторами?
Чейз Інфініті: Насамперед, це велика честь бути поруч із цими людьми на одному майданчику. Всі вони виявилися дуже добрими й допомагали мені, особливо в перший день, коли я дуже хвилювалася. Вони створили атмосферу, де я почувалася вільно, де могла експериментувати й повністю занурюватись у сцени. Я відчуваю безмежну вдячність за цей досвід і підтримку від усіх.
Уявляю, що це трохи лякає — грати навпроти Леонардо Ді Капріо, Реджини Голл, Шона Пенна. Як вам вдалося спрямувати цю енергію в гру, а не дозволити їй паралізувати вас?
Чейз Інфініті: Це змусило мене ще більше зосередитися на сценах. Я дуже хотіла бути гідною партнеркою для Леонардо Ді Капріо, Реджини Голл, Шона Пенна, Теяни Тейлор та Бенісіо дель Торо. Моєю найбільшою метою було прийти підготовленою та бути частиною цього ансамблю. Тому я намагалася використовувати свої емоції, а не дозволяти нервам мене захопити.
Чи була якась порада від Пола, яка допомогла вам відкрити персонажку?
Чейз Інфініті: Найцінніше, що він мені сказав, — не зациклюватися, просто повторити й довіряти своїм інстинктам.
Пол Томас Андерсон: Чесно кажучи, думаю, що Лео та я були більш нервовими, ніж вона.
Леонардо Ді Капріо: Так, але як спостерігач з боку можу сказати: це було як відносини тренера та боксера. У них із Полом була своя мова жестів та довіри. Я дивився з-за камери, як він трохи щось підказує, а вона одразу реагує. Це було майже магічно — їхнє взаєморозуміння.
Реджино, ви говорите, що це найтихіша роль у вашій кар'єрі. Можете пояснити, що ви маєте на увазі та в чому для вас полягав виклик?
Реджина Голл: Насправді я б скористалася словами Пола, який сказав, що моя персонажка «заземлює». Мені дуже сподобалося це визначення. Для мене було важливо зрозуміти, яку функцію виконує Деандра у фільмі — в стосунках з Віллою, в усій історії загалом.
У стрічках Андерсона завжди відчувається особливий світ, де багато всього відбувається, але водночас усе виглядає надзвичайно людяним, справжнім, життєвим.
І саме це Деандра мала принести у фільм: вона бере на себе відповідальність за маленьку дівчинку і намагається забезпечити їй безпеку. Вона на початку стримує хаос, намагається втримати все під контролем. І зрештою її роль — допомогти врятувати Віллу.
Як робота з Полом уперше вплинула на вас? Його режисерський стиль став для вас викликом чи джерелом натхнення?
Реджина Голл: Пол неймовірний. Це була мрія — попрацювати з ним. Я хвилювалася, бо знала його раніше і була великою шанувальницею його творчості. З часом ми потоваришували, і він перестав для мене бути просто «великим режисером», він став близькою людиною. І в роботі це теж відчувалося: він виявився дуже простим, веселим, дотепним.
І коли ми почали працювати разом, я хвилювалася ще більше, бо він став другом. Але виявилося, що він ще кращий режисер, ніж я собі уявляла. Він не тисне, не «додає зверху», а навпаки — знімає зайве. Це було справді неймовірно, і я навчилася в нього дуже багато.
Шоне, полковник Стівен Дж. Локджо — захопливий персонаж. І я вважаю, що ваша інтерпретація цього героя вийшла феноменальною. Розкажіть трохи про процес відкриття цього образу: як ви працювали з Полом, щоб зрозуміти, ким є цей чоловік та як втілити його на екрані?
Шон Пенн: Коли я вперше читав сценарій, почав посміхатися вже на третій сторінці — і майже на кожній наступній знаходив щось, що змушувало мене сміятися. Попри те, що у фільмі є зміни тональності, всі вони цілком органічні, і важливо знайти правильний підхід до цього «пазлу».
Я давно знаю Пола і маю до нього величезну довіру, як і всі ми. Це якби хтось запропонував написати пісню разом із Браяном Вілсоном (The Beach Boys — прим. ред.) — ти не можеш цього зробити, бо саме він знаходить потрібний тон і визначає підхід. А ти лише маєш зрозуміти, які «інструменти» йому потрібні поруч. І Пол дає дуже чіткі сигнали: або це погляд, або він каже: «Добре, вдамо, що я цього не бачив». І одразу стає зрозуміло, що робити далі.
Ваш герой дуже фізичний. Можна звернути увагу на його ходу: здається, ніби він несе в собі стільки гніву, що ось-ось вибухне.
Шон Пенн: Це складно — носити в собі так багато.
Розкажіть, як ви працювали саме над пластикою персонажа, його рухами, його поставою.
Шон Пенн: Іноді ми знаходимо формулювання, які варто повторювати. Це як коли мене запитують: «Як ти танцював на вечірці 10 місяців тому, коли звучала та чи інша музика?» Я не знаю, напевно — погано, але інакше не вийшло б.
Тут було схоже: в сценарії я почув музику — і почав «танцювати» під неї, а Пол уважно стежив за енергією та її змінами. І все склалося так, як склалося.
Теяно, я в захваті від імені Перфідія Беверлі-Гіллз. Це просто чудово. Чи надихало вас саме ім'я? Кожного разу, коли вона вимовляє його вголос, у цьому стільки впевненості. Мені цікаво, що саме ви взяли з цього імені для створення образу.
Теяна Тейлор: Мені теж страшенно подобається ім'я Перфідія. Ще смішніше стало після того, як Пол увімкнув пісню іспанською мовою Perfidia, де співається про те, яка вона жахлива людина. І я подумала: «Ого, ця пісня неймовірна». Саме з неї я і черпала натхнення.
Бо коли слухаєш цей запис, чуєш жінку егоїстичну, маніпулятивну, але водночас дуже сильну. Ми не завжди схвалюємо її вчинки, але бачимо жінку в режимі виживання, яка бореться за себе. Це рідкість — коли жінка відверто каже: «Я стоятиму до кінця, хай там що». І це дуже резонувало, особливо в контексті материнства, коли на нас покладають обов'язок бути сильними та самодостатніми. Тож моїм головним джерелом натхнення стали ця пісня та наші з Полом розмови.
Перфідія рухається між емоційною глибиною та вибуховою фізичною дією. В сценах з бігом ви могли б позмагатися навіть із Томом Крузом. Як ви готувалися до таких різних викликів, яких вимагала роль?
Теяна Тейлор: Я не була готова до бігу — це точно. Біг виявився для мене справжнім випробуванням. Але в цьому була своя користь: він загартував мене, додав мені сили та рішучості. Я знала: мушу довести, що здатна впоратися. І що маю виконати обіцянку, яку дала Полу: «Якщо ти зі мною, то і я з тобою».
Тож ми просто розв’язували завдання безпосередньо на майданчику. Я вважаю, що найкраща підготовка — це бути присутньою тут і зараз і викладатися на всі сто.
Бенісіо, я думаю, що в цій атмосфері буде доречно звертатися до вас як «Сенсей». Що ви відкрили для себе у своєму персонажі, що допомогло зрозуміти його сутність?
Бенісіо дель Торо: Я зрозумів, що мій герой сам по собі є фанатом, зокрема фанатом Rocket Man. Він навіть бере з собою маленький сувенір — робить селфі як пам'ятку. Це було легко зіграти, бо я й сам фанат. І я вдячний Полу за цю роль, за можливість зніматися разом із двома моїми давніми кумирами — Шоном Пенном і Леонардо Ді Капріо, а також із новими колегами, яких я тепер надзвичайно поважаю. Я справді фанат, і це стало моїм головним орієнтиром у створенні образу.
Бенісіо, мені дуже подобається сцена з вами та Лео, де ви намагаєтеся втекти від Локджо. Вона феноменальна, особливо з тією фортепіанною музикою, яка йде фоном, створюючи ритм і рух. Не хочу забагато розкривати для тих, хто ще не бачив фільму, але розкажіть про зйомки цієї сцени. Контраст між вами просто чудовий: Лео — на межі нервового зриву, а ваш Сенсей — спокійний, наче морські хвилі.
Бенісіо дель Торо: Це, знову ж таки, йде від сценарію. Пол написав репліку «морські хвилі», і я одразу зрозумів, як це працює. Лео приносить у сцену величезний заряд енергії, і я вирішив просто «танцювати» з ним, залишаючись опорою, навіть коли навколо — суцільний рух і хаос. Це було дуже весело.
Я приєднався до знімального процесу вже пізніше, коли вони працювали деякий час, і не знав, чого очікувати. Однак Лео виявився неймовірно смішним поза камерою, Пол теж любить жартувати, тож атмосфера була легкою та радісною. Ми багато імпровізували, пробували різні варіанти. Іноді Пол казав, як і у випадку з Шоном: «Добре, я вдам, що цього не бачив». А інколи він брав мої ідеї. Це було справжнє задоволення.
Думаю, головне, що відрізняє Пола, — він обожнює акторський процес. Йому подобається спостерігати, як ми шукаємо, і це неймовірно цінно для актора.
Запитання до Леонардо і Чейз: чи був якийсь ключовий момент, що допоміг вам зрозуміти своїх персонажів та динаміку їхніх стосунків?
Леонардо Ді Капріо: Ми добре знали, що центральним ядром і серцем цього фільму є подорож Вілли. На це було витрачено величезну кількість думок та сил, адже від її гри буквально залежала доля всієї картини. І, треба сказати, вона виконала феноменальну роботу.
Але перед зйомками були зустрічі, і Пол зазвичай не проводить класичних прослуховувань. Натомість ми вечеряли разом, він проводив їй урок карате, ми сиділи поруч та імпровізували. Саме там і проявилася ця ідея поколіннєвого розриву між нашими героями.
Маємо чоловіка, який абсолютно відрізаний від сучасного світу в усіх його аспектах. Тож природно, що вже на початку історії ми бачимо, як він свариться з донькою. Він її не розуміє, але водночас вони залишаються єдиними одне для одного. І під час цих зустрічей, цих своєрідних «прослуховувань», майстерень ми й вибудували те, ким насправді є ці люди.
Мені дуже сподобалося, що Пол не показав на початку фільму ідилічну картину — мовляв, ось щасливе сімейне життя. Ні, ми одразу бачимо конфлікт між батьком і донькою. Він учора пішов напитися, вона ж фактично стала матір'ю в цій родині. Він її не розуміє, в неї таємно є телефон. Усі ці деталі народилися саме під час тих творчих воркшопів, які ми провели разом.
Чейз Інфініті: Мені здається, ти вже сказав усе найголовніше. Додам лише, що, крім усього цього, величезним підґрунтям було просто наше особисте знайомство. Спілкування з Полом, розмови з Лео — все це стало ключем. І я відчуваю, що більше додати вже нічого, бо ти справді дуже точно все описав.
Лео, а чи можете ви поділитися найцікавішим та найзадовільнішим досвідом, який ви отримали під час роботи з цим акторським складом?
Леонардо Ді Капріо: Найперше — це відчуття товариства, яке ми всі одразу відчули. Можна сказати, що це стосувалося кожного з нас. Було відчуття, що ми зібралися в одну команду, і працювати разом стало дуже легко. Особливо завдяки тій гнучкій атмосфері, яку Пол створив на знімальному майданчику.
Він дав нам свободу володіти нашими персонажами, дозволяв змінювати хід подій. Зазвичай сценаристи-режисери занадто прив'язані до власного бачення і хочуть, щоб усе відбувалося лише так, як вони задумали, особливо якщо йдеться про фільм, який Пол обмірковував понад 20 років. Але в цьому випадку він вирішив чекати, поки актори увійдуть у ролі, і вже тоді йти разом із потоком.
Ці воркшопи, робота над French 75 (гурт, до якого належить герой Ді Капріо — прим. ред.), прихід Бенісіо — все це дозволило нам відкривати несподівані напрямки. До того ж Пол заздалегідь провів дуже детальні пошуки локацій та залучив у фільм людей, які не були професійними акторами, але мали реальні професії — власники крамниць, солдати, працівники в'язниць, медсестри. Це створювало відчуття, ніби ми знімали водночас і документальне кіно, адже ці простори й люди формували культуру нашої історії та нашого світу.
А який момент був для вас найскладнішим у роботі над цим фільмом?
Леонардо Ді Капріо: Складнощів було багато, постійно. Пол, може, ти краще відповіси на це запитання?
Пол Томас Андерсон: Я навіть не знаю. З одного боку, все можна назвати складним, а з іншого — навпаки.
Шон Пенн: Обслуговування номерів в Анза-Борего.
Пол Томас Андерсон: Так, саме воно. Справжнім викликом було замовити нормальне обслуговування після 9 вечора. Але якщо серйозно, коли чуєш слово «складнощі», воно наче не узгоджується з тим досвідом. Робота була суцільною радістю. Єдиним розчаруванням було лягати спати, адже хотілося ще працювати, і захопленням — прокидатися наступного ранку, щоби продовжити. Так, було довго, але врешті ми залишили на цьому майданчику все, що мали, і це надзвичайно задовольняє.
Бенісіо, ви раніше часто грали дуже «приземлених» персонажів. Чи є в Сенсея Серджіо щось спільне з вашими попередніми ролями?
Бенісіо дель Торо: І так, і ні. Важко сказати. Це трохи схоже на те, якби мене запитали про вечірку, на якій я був багато років тому, але вже не пам'ятаю, що пив і з ким познайомився. Кожен персонаж — інший, бо кожна історія — інша. Крім того, щоразу працюєш із новими акторами, з новим режисером, у нових обставинах.
Цього разу ми були в Ель-Пасо — і це вже інший світ. Водночас, можливо, десь є перегуки. Наприклад, я грав Че Гевару — і тут також є щось подібне. Або раніше в кількох фільмах мені доводилося ганяти на автомобілях. Але цього разу в мене на вікні висів Лео, і треба було його захищати. Тож кожна роль відрізняється, бо різні історії, різні актори, різні режисери.
Шоне, розкажіть про роботу з Теяною. У вас є кілька дуже сильних моментів разом на початку фільму. Що вона дала вам як партнерка по сцені — що допомогло вам, надихнуло та зблизило у роботі?
Шон Пенн: Вона неймовірна. Справді неймовірна. І здається, немає нічого, чого вона не змогла б зробити, і зробити швидко. Це майже як спортивна подія. І те саме можна сказати про Чейз: коли говорять про «випадки» на зйомках, я навіть не думав, що вона може вислизнути з-під мого контролю в сцені, коли я женуся за нею.
Це було як спортивне змагання, і при цьому в неї просто блискучі інстинкти. Я бачив її в попередньому фільмі, де вона була чудовою, але не знав усіх деталей її минулого досвіду, а її інтуїтивне розуміння того, як «зробити так, щоб щось сталося», вражало. Тож робота була неймовірною.
Пам'ятаю, коли вперше зустрів Лео — це було десь у часи This Boy's Life, і я тоді думав: «Чекаю моменту, щоби проїхатися на його хвилі». І ось ми тут.
Лео, багато ваших фільмів досліджують тему стійкості та людської боротьби. Як «Одна битва за іншою» продовжує або ставить під сумнів цю тему для вас?
Леонардо Ді Капріо: Багато моїх попередніх очікувань поступово розвіялися під час роботи над фільмом. Лише наприкінці ми зрозуміли справжнє значення героїзму Боба — його наполегливість, здатність рухатися вперед, не здаватися. Мені дуже подобається ця концепція.
Лише зараз я усвідомлюю силу цього: бути поруч із донькою, коли її життя залежить від його рішень. Його революційне минуле повертається, і тепер це впливає на наступне покоління. Травма передається далі. І я вважаю, що Пол написав чудовий фінал у цьому сенсі, показавши, з чим доведеться зіткнутися новому поколінню.
Хочу ще сказати: цей фільм створювався для колективного перегляду, театрального досвіду. Я щиро сподіваюся, що люди підуть на нього в кінотеатр. Знято у форматі VistaVision, локації, музика, звук — все це створює унікальний кінематографічний досвід у часи, коли ми переглядаємо величезну кількість контенту. Це оригінальна ідея, і я дуже хочу, щоб люди підтримали її. Цей фільм створено для спільного перегляду з іншими глядачами, і я сподіваюся, що всі це зрозуміють.
Поле, щоби продовжити тему: для молодшого покоління, яке чує VistaVision і не зовсім розуміє, що це, як би ви описали цей досвід і як він підсилює перегляд у кінотеатрі?
Пол Томас Андерсон: Це як 3D без окулярів. Це велике, присутнє, і воно занурює в сцену. Це чудовий формат, який одночасно робить дві речі: дозволяє побачити акторські обличчя та гру з такою деталізацією, якої не дає звичайна камера, і водночас занурює в екшн-сцену так, як звичайна камера не може. Це великий негатив камери.
Він був достатньо гарним для Альфреда Гічкока в North by Northwest і Vertigo, для Джона Форда в The Searchers та багатьох класичних фільмів, які використовували цей формат. Ми асоціюємо його не тільки з блискучими акторами, але й зі справжнім кінематографічним досвідом. Це стара технологія, але вона ніколи не мала зникати, і зараз приємно бачити її повернення. І так, сенс у тому, щоби бачити фільм великим і гучним, бо він саме так працює.
Сцена автомобільної погоні наприкінці була неймовірною. Але чи ви обирали локації з цією сценою на увазі, чи ідея з’явилася після того, як знайшли місце? Можете трохи розповісти, без спойлерів?
Пол Томас Андерсон: Ми знали, що наші герої в дорозі й що ми в пустелі. Саме там відбувається їхня подорож — і саме там вона має завершитися. Після багатьох років пошуку локацій ми опинилися приблизно за годину на схід від Борего-Спрінгс, біля кордону з Аризоною, і їхали дорогою, яку почали називати «рікою пагорбів». Ми всі відчули захоплення цією дорогою, і це було як подарунок від кінематографічних богів — після років пошуків ми знайшли її та скористалися цим.
Найкраща частина цієї ідеї, без спойлерів, полягала в тому, що вона дала Віллі можливість скористатися ситуацією, взяти контроль над своєю історією та зайняти високу позицію. Це найцікавіше. Так, проїзд цими дорогами дуже захопливий, але найважливіше — шанс для неї перевернути гру і поставити запитання. Саме це мені найбільше подобається. І саме тому це так резонує.
Розкажіть, будь ласка, як ви використовуєте музику у своїх фільмах. Чи завжди це поєднання здатності пісні передати час та місце?
Пол Томас Андерсон: Я працюю з Джонні Ґрінвудом (гітарист Radiohead — прим. ред.) багато років, і це постійна співпраця. Крім акторів та команди, він наш найближчий співпрацівник, бо залучений від самого початку і давно працює зі сценарієм, створюючи музику. Важливо, що актори чують музику. Шон говорить про музику під час перегляду щоденних матеріалів: ми програвали музику разом з відео. Всі починають відчувати тон, всі відчувають її тілом. Це допомагає нам рухатися в одному ритмі.
Перегляд години щоденників з машинами, що їдуть пагорбами, міг би бути нудним, якби не було музики, яка штовхає сюжет уперед. Вони отримали змогу попередньо її почути.
Я слухав пісню Dirty Work дорогою на роботу одного ранку, і, прийшовши на знімальний майданчик, увімкнув її для Лео. Я сказав: «Думаю, що в останній момент я знайшов вашу тематичну пісню».
Леонардо Ді Капріо: Так, я, здається, прослухав цю пісню понад 15 разів…
Пол Томас Андерсон: Так. Це ще один маленький витвір мистецтва, який ти тримаєш у кишені, намагаючись побудувати щось по шматках. Завжди корисно мати щось, за що можна зачепитися, — наприклад, музику. Ми всі можемо її зрозуміти, відчути ритм, мелодійну лінію, все що завгодно. Це невіддільна частина будь-якого фільму, а тут вона особливо важлива.
Музика Джонні завжди унікальна та особлива. В Ель-Пасо ми слухали цю довгу фортепіанну композицію, переглядаючи щоденні зйомки, і я програвав її разом з відео. Це давало нам відчуття напрямку, розуміння, де буде напруга і що потрібно підтримувати. Працювати таким чином — величезна розкіш, і це тому, що Джонні зазвичай на крок попереду нас, реагуючи на щоденні матеріали, сценарій чи будь-що інше.