*На обкладинці: фото з вистави «Величне століття. Веселе», джерело: instagram.com
Еротичні сцени в театрі або кіно, створені в синергії та довірі, — це нормально. Ненормально, коли актор дізнається про них прямо на майданчику. Коли режисер тисне і не пропонує альтернатив, якщо касту дискомфортно. Або коли актор взагалі не розуміє, для чого роздягнувся, — бо йому навіть не дали прочитати сценарій.
Чому харасмент досі існує, на які редфлеги в режисерах звертати увагу та як працювати з акторами без тиску і порушення кордонів — розповів Олекса Гладушевський, режисер кіно, «Малого театру», «Театру драматургів» і театру «Золоті Ворота».
Еротична сцена = 100500 годин діалогу і проговорювання контексту
В серйозному кіно все відбувається через кастинг-директора. Розповім про цей механізм роботи на кількох прикладах: серіалу «Перші ластівки», де я був продюсером, і поки що нереалізованих фільмів «Мій юний принц» і «Трідем». Починалися ці три проєкти абсолютно однаково — з дуже серйозної та довгої розмови режисера з кастинг-директором. Останній має спочатку повністю прочитати сценарій — щоби бути в контексті всього, що відбувається у фільмі. На зустрічі ми проговорюємо всі сцени, на які треба звернути увагу, — сцени оголення зокрема.
Актори та акторки розповідали мені, що деколи вони дізнавалися про сцени оголення вже на етапі підготовки. Тобто вони не бачили повний сценарій на початку. Це неправильно — комунікувати подібні речі потрібно одразу, і це відповідальність кастинг-директора. Коли ми з Ориною Петровою, кастинг-директоркою «Мого юного принца» і «Трідему», починали робити карту проєкту, кілька разів попереджали акторів про еротичні сцени. Орина навіть робила письмові примітки, що так, в курсі, так, не проти.
Після кастингу ми сформували фінальний шорт-лист — він складався з тих акторів та акторок, яких ми планували кликати на проби. Ми вирішили ризикнути й розіслали всім акторам сценарій з NDA. Зазвичай це відбувається не так — у 80% випадків актори отримують лише сцену, вирвану з контексту. Вони не знають загальної історії. В результаті ми потім дізнаємося з їхніх інтерв’ю, як їм щось не вдалося, бо вони читали лише свої сцени. Тож ми надсилали весь сценарій. І робили зустрічі актор-режисер-продюсер-кастинг-директор, щоб відповісти на всі можливі запитання.
В театрі немає такого поняття, як кастинг-директор. Зазвичай муніципальні, державні театри працюють з трупами й першою чергою пропонують своїх акторів та акторок режисерам, які до них заходять. Виняток — якщо в трупі немає актора, який би відповідав персонажу з п’єси. Наприклад, театр працює з молоддю, а потрібна акторка 60+. Звісно, її може зіграти й молода дівчина (як Марія Стопник у виставі «Це всього лиш кінець світу»). Але таке підійде не кожному режисеру. В подібних випадках проводять конкурс — і роль кастинг-директора виконують режисер і директор театру. Як і на кінокастингу, вони мають з порогу проговорити з акторами та акторками сцени оголеності.
Важливо: якщо актор/акторка погодились на сцени оголеності на початку, це ще нічого не означає. Він або вона могли зробити це емоційно, з думкою «спробую податись, а потім розберемось». Буває, кастинг-директор викладає пост про те, що проводиться кастинг — хто зацікавлений, відгукніться. І мільйон плюсиків у коментарях. Навіть якщо в пості йшлося про еротичну сцену, цей плюсик ще не дорівнює згоді. Пізніше, коли ви починаєте спілкуватися, уточнюєте різні нюанси й актор серйозніше розглядає свою участь у проєкті, він може сказати: «Ой, вибачте, мені таке не підходить».
Я знаю історії, коли через погану комунікацію актори відмовлялися грати інтимні сцени вже на майданчику. Хоча навіть коли ти проговорюєш і поновлюєш згоду на всіх етапах, все одно не застрахований від такого. Тоді режисер має тактовно сприйняти відмову актора або акторки і перепридумати сцену. Або зупинити зйомку і знайти нових акторів, якщо це просто примха, яка виникла раптово — попри всі домовленості.
Якщо у фільмі є сцени еротики, корисно залучати інтимного координатора. Ця людина працює як психолог та юрист, укладає з акторами та акторками договори. В Україні такого майже немає, але за кордоном координатор погоджує з актором кожну найменшу деталь — що, куди, з якого ракурсу. Згадаємо останній фільм з Ніколь Кідман, «Хороша погана дівчинка». Впевнений, що вона не зайшла б у цей проєкт, якби не знала, що конкретно їй доведеться робити.
Інтимний координатор захищає інтереси актора, водночас допомагаючи режисеру втілити креативний задум. Якщо говоримо про театр, тут адвокатом актора чи акторки має бути керівник — в ідеалі він мусить стояти за актора горою. А в навчальних закладах таким адвокатом зазвичай стає психолог — це модель іноземних вишів. Це неупереджена людина, якій можна розповісти все без страху. В нас, на жаль, психологи — це часто дружки ректора, тому частина з них існує номінально.
Про етичну роботу режисера з актором
Працюючи з акторами та акторками над сценами оголеності або еротики, важливо:
#1. Пояснювати сенс сцени. Тобто познайомити актора з режисерською концепцією. Навіщо ця сцена? Яку роль вона відіграє у фільмі/виставі? Чи втратить щось фільм/вистава, якщо цієї сцени не буде? Якщо так, що саме?
Наприклад, у виставі «Ляльковий дім» є сцена смерті доктора. Цю роль колись грав Юрій Кулініч, а зараз — Максим Кущов. У цій сцені персонаж переходить з одного стану в інший. Ми розуміємо, що його вбили, і він, перебуваючи в порталі, оголений обливає себе чорною рідиною — вона всю виставу символізувала отруту, яка не давала йому жити. Ми обговорили ці сенси з актором, і в нього не було питань.
Фрагменти вистави «Ляльковий дім» у «Малому театрі». Фото надані автором (тут і далі)
Протилежний кейс — сцена з тизера «Мій юний принц», де персонаж знімає з себе халат і пірнає в акваріум. За сюжетом він би міг бути оголеним, але ми вирішили, що актор плистиме в червоних плавках (нас навіть на пітчингу Держкіно запитали: «А чому він у трусах?»). Ми вирішили зробити саме так, бо цей насичений червоний відтінок плавок створював цікаву гру кольорів. Плюс нам було важливо, щоб актор справді грав під водою, а не думав про те, як рухати тілом, щоб нічого не потрапило в кадр.
#2. Мати альтернативу. Завжди. Якщо актору чи акторці дійсно дискомфортна конкретна сцена, режисер має бути готовим до обговорень і пропонувати варіанти.
Поділюся прикладом зі своєї практики. На ескізі вистави «Величне століття. Веселе», який ми віддавали театру на затвердження, була сцена, де актори сиділи оголені. Пізніше у виставі мав бути ще один епізод, коли акторка, Іра Грішак, також мала б бути оголеною. Іра дуже професійна, але коли ми обговорювали роль, я зрозумів, що їй ця сцена буде некомфортною. А мені було важливо, щоб акторка думала про роль, а не про те, що їй зараз незручно.
Тож ми домовились, що Іра виступатиме в тілесному боді. Це вплинуло на концепцію та стилістику сцен оголеності, тому актори в початковій сцені також працювали в тілесній білизні — інакше б не зістикувалося. В правильному світлі складалося враження, що актори оголені, але насправді вони були одягнені. Бо що важливіше — концепція чи щоб хтось на сцені голий посидів? Я завжди обираю концепцію.
Ескіз вистави «Величне століття. Веселе» (перше фото) і кадр з вистави «Величне століття. Веселе» (друге фото)
#3. Дозволяти акторам обирати. Наприклад, у виставі «Нью-Йорк, 38+» я запропонував акторам кілька опцій — відіграти сцену в раю в білизні або без. Вони приймали рішення самі. І актори, розуміючи контекст сцени, сказали, що виходити в трусах — це фігня. Це завалить весь концепт. Вони почувалися в безпеці, розуміли, що це рішення їм не нав’язали, і — що важливо — знали, що відбувається у сцені.
Фрагменти перформативного читання п’єси «Нью-Йорк, 38+» в рамках фестивалю «Трикутник для українських митців» в «Театрі Драматургів»
#4. Створити комфортне середовище. Напівтемрява, приглушене, майже контрове світло, дим. Так, щоб актор не був як на долоні — і його було важко розгледіти.
Ми намагалися створити таке середовище на виставі «Ляльковий дім», але одного разу сталася ситуація, яку режисер не може проконтролювати, — хтось у залі зробив фото зі спалахом і засвітив актора. Щоб такого уникнути, треба додатково просити людей на вході не фотографувати зі спалахом. Часто старші люди роблять це незумисно, просто не знають, як відключити, — можна їм з цим допомогти або запропонувати звернутись по допомогу до сусіда.
#5. Пояснювати й запитувати — навіть якщо 100 разів одне й те саме. На кожному етапі переконуватись, що актор або акторка все зрозуміли, у них немає питань до сцени. І не втомлюватись пояснювати. Не треба чекати, коли актори прийдуть із запитаннями самі. Вони можуть не приходити, бо бояться здатися непрофесійними — мовляв, уже ж все пояснили, а все одно не дійшло.
П’ять пунктів вище стосуються професійних акторів. Еротиці в університетах також є місце, але в теорії. Щоб актор у майбутньому зміг зіграти в еротичній сцені, він має володіти контекстом. Наприклад, знати історію еротики в кіно — як вона з’явилася, як розвивалася, які приклади є. Як еротика у фільмі впливає на історію. І чому оголеність — це не обов’язково пошло. Пізніше актор або акторка знатимуть, на які проєкти погоджуватися, а які — неякісні й взагалі фігня.
5 редфлегів у режисерах, на які треба звертати увагу
Сцени оголеності та еротики вимагають гіперчутливого підходу. Актори та акторки мають почуватися безпечно, на 100% довіряти режисеру і розуміти, для чого вони це роблять — яка ідея за цим стоїть. Якщо якогось з елементів немає — щось пішло не так.
Ось неповний список дзвіночків, на які актору варто звертати увагу в роботі з режисером:
#1. Тебе просять роздягнутись на кастингу. Так не має бути, бо тіло — не основне. Режисер мусить обирати актора за його роботу, навички, вміння увійти в роль. Готовність роздягнутися не може бути головним критерієм.
Те саме стосується репетицій — сцени оголеності ми репетируємо в білизні. Виняток — коли актор сам просить прогнати сцену без одягу, щоб не робити це на виставі вперше.
#2. Режисер нависає над тобою під час прогону еротичної сцени. Коли ви репетируєте сцену близькості або еротики, режисер має бути на відстані — спостерігати з позиції глядача. Він не може стояти біля актора/акторки. Якщо потрібно вийти на сцену і, наприклад, поправити декорацію, перед цим актори мають право одягнутися.
#3. Режисер торкається тебе. Він має пояснювати задачу словами. Виняток — технічні моменти, які актору не вдається виправити самому (петличка з’їхала, одяг зім’явся тощо). Наприклад, ми робили постер для фільму «Мій юний принц» — на фото актор стояв напівоголений, прикритий королівським плащем.
Фото для превʼю постера фільму «Мій юний принц»
Під час знімання ми зрозуміли, що плащ лягає неправильно — я попросив актора його поправити, але не вдалось. Тоді я запитав, чи можу підійти до нього і поправити плащ сам. Коли він погодився, я проговорив, що саме зараз робитиму і що торкатимусь лише плаща. Поруч був фотограф, тобто це не відбувалося тет-а-тет. Про будь-який тілесний контакт потрібно попереджати, а торкатися — лише за згоди.
Голос митця має звучати, а не тремтіти
Виклик — це цікаво. Без викликів не буває розвитку. Але йдеться про вихід з професійної, акторської зони комфорту, а не з людської. Одна з головних проблем, про які писали дівчата і хлопці з Карпенка, — їх намагалися поламати, викинути з особистих кордонів. Сомов, коли хотів отримати емоцію подиву від однієї акторки, плюнув їй в обличчя. Це ідіотизм. Якщо ти не можеш поставити задачу словами, а здатен лише плюнути актору в обличчя, — ти не режисер.
Що ти робитимеш із поламаним актором? Є в тебе вистава, драма — ти ламаєш під неї актора. Але що далі? Це егоїзм — режисери, які роблять подібне, думають лише про себе. Кажуть, якщо актор не пережив, він не зіграє (хоча це якраз його робота — грати те, що не пережив). Зараз поламана акторка класно відіграє, всі їй скажуть, що це було геніально, а потім її не візьмуть інші режисери. Бо іншим (нормальним) режисерам потрібна жива, внутрішньо наповнена, а не травмована акторка.
Найгучніші історії харасменту стосуються старших чоловіків. Чому? Тому що колись все просто сходило з рук. Вони бачили, що інші не відповідали за свої дії, і спокійно робили те саме. Ментально вони в тій епосі безкарності, хоча суспільство вже не там.
Молоде покоління, яке вже викладає або викладатиме в майбутньому, дуже чітко розуміє наслідки. Перш ніж вдатися до харасменту, вони зважать це рішення 100 разів, бо бачили кейси Гарві Вайнштейна та інших. Людей з такими грошима, що до них, здавалося б, ніколи не доберуться — але добрались. Тож є шанс, що якщо ми активно говоритимемо про випадки харасменту, його ставатиме менше.