Ми так звикли до шрифтів, що рідко звертаємо на них увагу. Та насправді шрифти — це вираження величезних пластів історії. Сучасні українські шрифти віддзеркалюють наше суспільство — і весь процес його розвитку.
Зараз перед дизайнерами та ілюстраторами стоїть велике питання: як продовжити традицію української кирилиці та відділити її від російського впливу. Про все це у SKVOT-лекції розповів шрифтар Іван Цанко-Хлібович — а ми вибрали головне.
Рання історія писемності
Письмо — це графічне відображення життя суспільства: воно виражає всю історію людства — від протописемності до актуальних діджитал-трендів. Кочовий та осілий спосіб життя, переселення з сіл у міста, побут у малих і великих поселеннях, освіта й читання, війни та періоди розквіту — все це залишило слід у наших шрифтах.
Першою на формування писемності вплинула кам’яна доба — найдовший період людської історії (від 2,5 млн до 9–3 тис. років до н. е.). Тоді люди поступово перейшли від наскельних малюнків до формування протолітер:
Малюнки на шкірі та формування літер на камінні. Американський континент, кам’яна доба
Перші абетки людство винайшло близько 5500–3500 років до н. е. Найвідоміший приклад — єгипетська писемність, але подібні форми запису тоді з’явились і в інших регіонах світу, бо зростала роль комунікації всередині та між суспільствами. Тоді сформувалися окремі літери та визначена форма письма — по горизонталі чи вертикалі. Далі — грецька традиція, формалізована в Римській імперії.
Ключовий вплив на характер літер мав спосіб їхнього створення: тоді їх вибивали на глиняних і кам’яних дощечках або фасадах будівель. Літери основного римського письма були елементом архітектури (класичний приклад — Тріумфальна арка Тита, І ст. н. е.). Після падіння Римської імперії в IV ст. з’явилося унціальне письмо — стандартизований рукописний шрифт християнської церкви, а у IX–X ст. виникло мінускульне письмо — його використовували до появи сучасних грецьких літер.
Римський період — основа західної писемності. Він став фундаментом абеток європейських країн і дав поштовх багатьом формам латинського письма. Спадок того періоду — засічки на літерах — ми використовуємо і досі:
Напис маюскульними літерами на Тріумфальній арці Тита, І ст.
Українське письмо
Писемність на території сучасної України розповсюдилась після хрещення Київської Русі в 988 році. Ключову роль тут зіграли двоє греків — Кирило та Мефодій. Це святі, які подорожували з Греції на північний схід, щоб займатись просвітництвом.
Вважається, що саме Кирило створив одну з найдавніших слов’янських абеток — глаголицю у 862–863 роках. Проте в тій чи іншій формі ці літери могли існувати на території слов’янських народів і раніше — а Кирило міг лише допрацювати їх. Археологи знаходили дощечки з написами протоглаголицею, датовані початком нашої ери.
Протягом наступного сторіччя послідовники Кирила розробили кирилицю — суміш грецького алфавіту з глаголичними літерами (для символьної передачі звуків, яких немає в грецькій мові). З’явився також устав — набір правил написання (аналог унціала для латиниці). Це перший український шрифт із системою побудови та розташування літер. Одним із перших прикладів використання кирилиці є меч коваля Людоти 1000–1500 років. Ці написи зробила людина, яка боролася за нашу країну та культуру.
Меч коваля Людоти, 1000–1500 рік
У другій половині XIV ст. також виник український скоропис — кириличне письмо для діловодства, яким за століття почали користуватись у Війську Запорозькому. Це літери вільних людей, які виражають дух української нації:
Універсал гетьмана Григорія Лободи, 1595 рік
В середині XV ст. Йоганн Гутенберг винайшов книгодрукування. Багато хто думає, що Україна в усьому відстає від Європи. У випадку друкарства це не так — ця технологія дійшла до України не пізніше, ніж, наприклад, до Іспанії. Одними з перших книг кирилицею були «Апостол» і «Буквар» Івана Федорова, обидві — 1574 року. У той час у нас працювали друкарня Києво-Печерської лаври та Львівська братська друкарня (частково фінансовані запорожцями). У друкованих виданнях шрифти оздоблювали геральдикою, декоративними заголовними літерами та ілюстраціями:
Сторінки з «Апостола» Івана Федорова, 1574 рік.
Російська окупація
У XVIII ст. Україну захопила Російська імперія, створена Петром I 1721 року. Одним з інструментів її окупації був так званий гражданський шрифт, запроваджений у Московському царстві 1704 року. Він був побудований на антикві — латинському написанні, відродженому в шрифтах баскервіль і бодоні (більш читабельних версіях римської традиції). Проте порівняно з західними аналогами, гражданський шрифт більш жорсткий та уніфікаційний:
Російський гражданський шрифт, 1707 рік
рф вважає імперський період своєю модерною традицією, але для України — це традиція окупації. Російська імперія апропріювала наше письмо та відібрала в нього частину історії. Розвиток модерних форм літер в Україні був неприродним — це відбувалось лише через метрополію (Москву і Санкт-Петербург).
Після ліквідації Запорізької Січі (1775 рік), яка фінансувала Києво-Печерську та інші друкарні, українська видавнича справа пішла на спад. А коли у першій половині 1800-х вона активізувалася, її придушили Валуєвським циркуляром 1863 року. Схожі репресії періодично відбувались і в Радянському Союзі. Та попри всі спроби знищити українське письмо, воно завжди зберігалось і відроджувалось.
Переосмислення українських шрифтів
У ХХ ст. українські графіки нарешті зайнялися тим, що в Європі відбулося за 300 років до того, — переосмисленням грецької традиції та її впливу на національний шрифт. Вони створили основу піктографії сучасної України. Ключовими шрифтарями тоді були Георгій Нарбут, Роберт Лісовський та Ніл Хасевич.
Нарбут відчував голод до української графіки — це видно в його роботі для Української академії мистецтв. У печатці Державного секретарства він поєднує актуальний на той час західний шрифт Akzidenz Grotesk (створений Berthold Type Foundry 1896 року) з українською традицією — зокрема робить засічки на літерах більш органічними.
Графіка Георгія Нарбута для Української академії мистецтв, 1918 рік
Графіка Лісовського — це бренд українського націоналізму. Її войовничий характер помітний у титулі газети «Молода Україна» (1923 рік) — літери тут брутальні, сміливі та важкі. Також Лісовський переосмислив скоропис гетьманських часів — наприклад, у грамоті «Розбудова Нації» (1934 року).
Титул газети «Молода Україна» Роберта Лісовського, 1923 рік (ліворуч). Грамота «Розбудова нації» Роберта Лісовського, 1934 рік (праворуч)
Ніл Хасевич знайшов баланс між художністю та читабельністю — його літери не кричать про націоналізм, але все одно зберігають український характер. Приклад — листівка «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї».
Не всі митці наважились лишитися в СРСР — багато з них розвивали українські шрифти за кордоном. Один із найпомітніших шрифтарів-мігрантів — Яків Гніздовський. Він майстер поєднання уставу та сучасного на той момент Akzidenz Grotesk.
Листівка Хасевича (ліворуч), робота Якова Гніздовського (праворуч)
Сучасні шрифти
З моменту зародження кирилиця є інструментом просвітництва. Українським дизайнерам важливо відчувати зв’язок із цією традицією. Зараз — саме час опрацьовувати наш оригінальний спадок. Лише так вийде відокремити українську культуру від імперського впливу росії.
Наша сучасна кирилиця базується на радянському стандарті — і це неправильно. Треба зрозуміти, як переосмислити цей шрифт. Іноземці часом не бачать різниці між Україною та рф, зокрема тому, що ми використовуємо схожі літери. Але кирилиця не належить росії. Це те, що формує перш за все українську культуру. Нам необхідно створювати нові форми — це і є найбільший виклик для українських дизайнерів.
Майбутні українські шрифти не можуть базуватись на модернізмі — зараз час укріплювати національний фундамент. Тут немає одного шляху — треба закривати одразу всі дизайнерські потреби. Переосмислювати Нарбута й Лісовського, знайти нову форму для скоропису та робити більше функціональних шрифтів. Таких, як Rutenia2008 Василя Чебаника, шрифт NAMU Дмитра Растворцева чи VG Sans Віталія Горцанюка.