Кінематографічний 2025 видався роком контрастів. Поки світові автори на кшталт Джоша Сафді або Джима Джармуша переосмислювали жанри та ностальгували за минулим, українське документальне кіно фіксувало найжорсткішу реальність тут і зараз.
У цьому списку ігрові історії про одержимість спортом і магічний реалізм у Бразилії сусідять із хроніками російсько-української війни, які не потребують сценаріїв.
Підбиваючи підсумки року, кінокритикиня Наталія Серебрякова обрала для SKVOT десятку фільмів, які визначали цей сезон — як у світовому, так і в українському контексті.
Марті Супрім. Геній комбінацій
Абсолютний фаворит цього року Marty Supreme занурює глядача в Нью-Йорк 1950-х — світ диму, неону, поту і нескінченної амбіції, де геній пінг-понгу Марті перетворює гру на спосіб існування. Їм рухає не лише бажання перемагати, але й майже маніакальна потреба довести власну винятковість у світі, де талант завжди межує з небезпекою. Тімоті Шаламе робить із Марті магнетичну фігуру — водночас чарівну й тривожну, таку, за якою неможливо не стежити, навіть коли вона чинить морально сумнівні вчинки.
Фільм захоплює своїм нестандартним підходом до спортивної драми: пінг-понг тут перетворюється на інтелектуальну дуель, гру нервів, стратегій та психологічної переваги. Джош Сафді поєднує азарт із насиченою атмосферою епохи, ретельно вибудовуючи кожен кадр — від костюмів до музичних акцентів, що створюють ефект часової петлі.
В підсумку фільм залишає не відчуття перемоги, а присмак виснаження — того самого, що приходить після нескінченної гонитви. Це робить стрічку значно цікавішою за звичайну спортивну драму і перетворює її на точний, майже болісний портрет одержимості.
«Одна битва за іншою», Пол Томас Андерсон
«Одна битва за іншою» — рідкісний приклад великого авторського кіно, яке водночас лишається напруженим, емоційним і дивовижно доступним для глядача. Пол Томас Андерсон, відштовхнувшись від «Вайнленда» Пінчона, нарешті знаходить баланс між складною літературною природою першоджерела і чіткою, кінематографічною формою.
Його фільм не перевантажений поясненнями, проте внутрішньо надзвичайно щільний: тут кожне рішення персонажів, кожна візуальна пауза і кожен музичний сплеск працюють на загальну тему відповідальності, пам'яті й втраченої невинності революції.
Окрему силу стрічці надає акторська взаємодія. Ді Капріо створює рідкісно вразливий образ чоловіка, який запізно зрозумів справжню ціну своїх ідеалів, тоді як Чейз Інфініті в ролі його доньки Вілли стає емоційним центром фільму — її присутність наповнює історію свіжим, болісно щирим поглядом нового покоління. В поєднанні з гіпнотичною візуальністю, знятою на плівку, і тривожним, пронизливим саундтреком Джонні Ґрінвуда, фільм перетворюється не просто на політичну драму, а на майже фізичний досвід — той, що осідає в тілі та свідомості значно довше, ніж триває сеанс.
«Так», Надав Лапід
У центрі нового фільму Надава Лапіда — музикант на ім'я Y, який живе в Тель-Авіві разом із дружиною Ясмін та новонародженим сином. Їхнє життя — це вибухова суміш богемної безтурботності, тілесної свободи й цинічного компромісу з реальністю, яка буквально розривається війною по той бік екрана. Після випадкової зустрічі з російським олігархом герой отримує абсурдно-провокаційне замовлення — написати новий гімн Ізраїлю. Не вагаючись, він погоджується, і саме з цього «так» починається його — і фільму — стрімке занурення в моральну прірву.
Лапід перетворює цю історію на панк-оперу й політичний маніфест, в якому музика, танець і гротеск стають формою спротиву. Це фільм не просто про людину, а про ціле суспільство, що балансує між страхом, бажанням помсти й зрадою власної совісті. Сміливість режисера полягає в тому, що він не шукає виправдань і не пропонує легких відповідей. Саме тому стрічка вражає: вона болюча, радикальна, незручна — але при цьому гіпнотично жива, ритмічна та абсолютно безкомпромісна у своїй чесності. Це кіно, яке не заспокоює, а змушує робити вибір — між «так» і «ні», між співучастю і пробудженням.
«Батько, мати, сестра, брат», Джим Джармуш
Триптих про відчуження та незручну близькість, яка виникає між людьми, що формально належать одне одному. У першій новелі брат і сестра приїздять провідати свого старого батька, з яким майже не підтримували зв'язку. В другій — дві доньки намагаються знайти спільну мову з матір'ю-письменницею. А у фінальній — близнюки розгрібають речі з квартири батьків у Парижі.
Між цими історіями немає прямого сюжетного зв'язку, проте вони, мов ехо, віддзеркалюють одне одного — у мовчанні, дрібницях, які повторюються в усіх трьох частинах, зупинених поглядах і фразах, що так і не стали розмовами.
І тут — старий добрий Джармуш із 90-х, якого ми знаємо та любимо. Повільний, мінімалістичний, дуже іронічний, з його фірмовою незграбною ніжністю до людей та ситуацій. Він нічого кардинально не змінює та нічого не доводить — просто спостерігає, дає своїм героям простір набути ваги в тиші. Актори — Том Вейтс, Вікі Крипс, Кейт Бланшетт, Шарлотта Ремплінг, Адам Драйвер — наповнюють ці історії живими інтонаціями, легким гумором і ледь вловимим смутком. Цей фільм, за який Джармуш отримав «Золотого Лева» на Венеційському кінофестивалі, не намагається вразити — натомість зачаровує тактом і тією самою джармушівською магією, яка працює саме тоді, коли, здається, не відбувається нічого.
«Дівія», Дмитро Грешко
Візуальна подорож територією, по якій пройшла війна, і водночас — глибоке занурення в понівечену, але живу природу України. Без слів та пояснень камера фіксує випалені ліси, розтрощену землю, отруєну воду, заміновані поля, але разом із цим — тварин, що народжують потомство, траву, яка проростає крізь попіл, і весну, що вперто повертається. Фільм не має героїв у традиційному сенсі, його головна героїня — сама природа, яка намагається вижити там, де людина принесла смерть.
Сила «Дівії» — в її медитативній формі. Довгі плани, зйомки з дрона, уважність до деталей і тонкий саунд-дизайн створюють ефект присутності, коли глядач не просто дивиться на кадри руйнування, а буквально «переживає» простір. Контраст між красою пейзажу та слідами війни породжує сильний внутрішній конфлікт, який словами висловити майже неможливо.
«Дівія» нагадує: екологічні наслідки війни не мають терміну давності, і навіть коли стихнуть вибухи, земля ще довго буде носити на собі їхні сліди. Саме ця нищівна правда робить фільм по-справжньому важливим і красивим.
«Мілітантропос», Аліна Горлова, Єлізавета Сміт, Симон Мозговий
Документальний портрет людини, яку війна повільно та невідворотно переформатовує. Фільм занурює глядача у фрагментовану реальність України — від передової до тилу — і фіксує стан, у якому існування вже не належить самій людині.
Тут немає центрального героя та чіткої драматургії — лише низка сцен, спостережень і моментів, з яких складається нова антропологія війни: солдат у госпіталі, що не випускає з рук шолом; селянин, який плачучи впізнає свою вбиту худобу; люди, що святкують Різдво в метро, поки земля здригається від вибухів. Це кіно про повсякденність, яка втратила будь-яку «нормальність» і перетворилася на простір постійної тривоги.
Сила «Мілітантропоса» — у відмові від прямої риторики. Війна тут не «пояснюється», а проживається через тіло, погляд, простір. Камера дивиться довго, уважно, майже болісно, і саме в цьому народжується позиція стрічки. Фільм не героїзує своїх персонажів, проте й не перетворює їх на жертв — він повертає їм людську складність, у якій співіснують виснаження, жорсткість, ніжність і дивна форма надії.
«Мілітантропос» — необхідне кіно. Воно не дає полегшення і не пропонує відповідей, натомість змушує дивитися на людину у війні без дистанції, без захисту, без ілюзій. Саме тому цей фільм такий важливий і такий сильний — як чесне свідчення про те, на що перетворюється людська природа, коли навколо триває кінець світу.
«Секретний агент», Клебер Мендоза Фільйо
Це химерний, напружений неонуар, занурений у криваву атмосферу бразильської диктатури. Історія починається майже як марення: герой Марсело (Вагнер Моура) приїздить на заправку, де поруч із колонками лежить труп, а асфальт уже давно ввібрав у себе кров. Від цієї миті стає ясно: ми в'їжджаємо в простір, де насильство — не виняток, а ландшафт.
У Ресіфі, улюбленому місті режисера, реальність постійно вислизає — Фільйо змішує шпигунський трилер 1970-х із магічним реалізмом, політичним трилером і чорним гумором. Тут знаходять людську ногу в животі акули, карнавал перетворюється на кривавий вихор, а жах і абсурд існують поруч, як природні складові одного світу.
Фільм Фільйо — любовний лист самому кінематографу, його здатності рятувати, відволікати й водночас безжально нагадувати про реальність. Колишній кінокритик Фільйо знімає так, ніби дивиться очима людини, що свідомо перетворює життя на кіно, — у фактурі кадру, на плівці, в кольорах і тінях.
Попри майже три години хронометражу, стрічка тримає в напрузі без жодної паузи «на видих». І, звісно, деталі — та сама двоголова кішка з ім'ям Liza, волохата нога, що живе власним життям, напівміфічні образи, створені вже на постпродакшені французькою командою. Вони надають фільму сюрреалістичного шарму і водночас підкреслюють головне: «Секретний агент» — не реконструкція історії, а емоційне, дике, інстинктивне проживання травми через кіномову, яку режисер відчуває майже фізично.
«Стрічка часу», Катерина Горностай
Цей документальний фільм Катерини Горностай — про школу як простір опору та вразливості одночасно, як останню лінію зв'язку дітей з «нормальним» життям у ненормальних обставинах війни. Камера входить у класи, підвали, метро, зруйновані будівлі та онлайн-уроки, щоб зафіксувати не просто навчальний процес, а його трансформацію: те, як змінюється ритуал школи, її ритм, тиша коридорів та погляди дітей, які занадто рано подорослішали.
Тут немає пояснювальних інтерв'ю або прямолінійних коментарів — лише спостереження, життя, яке триває попри обстріли, тривоги й втрати, і тому стає ще більш промовистим.
Фільм сильний своєю дослідницькою камерою, яка не шукає сенсації, а вслухається в паузи, у випадкові жести, у хвилину мовчання о дев'ятій ранку, в сльози дівчинки, що раптово наштовхується на пам'ять про батька, в порожній клас, де вчителька проводить експерименти для учнів, що дивляться на неї через екран. Це кіно не про події війни, а про її осідання в людях — у дітях, учителях, батьках, у міському повітрі та шкільних стінах.
«Спеціальна операція», Олексій Радинський
Фільм «Спеціальна операція» показує окупацію Чорнобильської АЕС російськими військами в перші тижні повномасштабного вторгнення в Україну. Це не типовий воєнний репортаж із бойовими діями — камера зосереджується на тиші, порожнечі та дрібних, але важливих деталях життя на станції під час окупації.
Через записані камерами відеоспостереження кадри глядач бачить, як росіяни поводяться безладно й некомпетентно. Фільм показує не екшн, а психологічну та фізичну реальність окупації, напруження та очікування, які створюють особливу атмосферу страху й безпорадності.
Особливість стрічки — її режисерський підхід: матеріал не редагується в класичний наратив із героями та діалогами, а організовується через фактографію та об'єктивність камер спостереження. Аудіоряд з українського радіо, що звучить на фоні, додає документальному матеріалу людського контексту і внутрішнього спротиву.
«Спеціальна операція» важлива і сильна, адже робить видимим те, що зазвичай приховане: внутрішню боротьбу людей з ситуацією та абсурд окупаційного режиму.
«2000 метрів до Андріївки», Мстислав Чернов
Фільм «2000 метрів до Андріївки» переносить глядача безпосередньо в окопи, де українські військові проходять через смертельно небезпечний лісовий коридор, щоб звільнити стратегічне село. Це не абстрактна хроніка війни, а інтимна й безпосередня розповідь про людей, які щодня ризикують життям.
Камера оскарівського лауреата Мстислава Чернова, вбудована в підрозділ, дозволяє відчути кожен крок, кожен постріл та кожну хвилину очікування, що робить досвід перегляду максимально наближеним до реальності фронту.
Особливість фільму — його стриманість і водночас потужність. Тут немає героїзації або стилізації смерті, пафосу чи ефектного екшену. Навпаки, показана буденність війни: страх, виснаження, короткі моменти радості й гумору серед постійної небезпеки. Монтаж і звук створюють ефект присутності, а камерна перспектива підсилює емоційний вплив.
«2000 метрів до Андріївки» — це сильний та відвертий документальний досвід, який показує, що війна триває не лише на картах або в новинних зведеннях, а в житті кожного з тих, хто виживає на фронті.