Українське доккіно в основному конкурсі «Берлінале» — вперше за 28 років. «Стрічку часу» зняла Катерина Горностай, яка раніше багато працювала над короткометражними фільмами, знімала Революцію Гідності, а у 2021 показала «Стоп-Землю» в тому ж таки Берліні. Тоді режисерка отримала «Кришталевого ведмедя».
Новий фільм Горностай «Стрічка часу» — про школи в різних містах і регіонах України: Харків, Запоріжжя, Черкаси, Одеса, Миколаїв та інші. Але це не банальний док із «балакучими головами». Режисерка склеїла авторську мозаїку з конфліктів, любові та досвідів шкільних лінійок і випускних.
Кінокритик і ведучий подкасту «Додивитесь у кіно» Юра Самусенко називає 6 аргументів, чому це кіно про освіту в часи війни варто подивитися.
Сирени в шкільних коридорах і уроки під землею
Режисерка Катерина Горностай розповідала, що ініціатором фільму стала громадська спілка «Освіторія». Вона відкривала знімальній групі двері та давала доступи до шкіл, де ще не бували кінороби. Горностай об’їздила різні регіони України, щоб відзняти, як діти вчаться в школах, профтехучилищах, військових та цивільних ліцеях, гімназіях.
«Стрічка часу» показує, як сильно повномасштабне вторгнення росії вплинуло на навчальний процес. Зруйновані класи, онлайн-уроки, сирени в шкільних коридорах і навчання під землею в метро. Один із промовистих моментів фільму стосується якраз метро — школярів евакуюють автобусом у супроводі поліції, а потім вони заходять на станцію «Університет».
Постер до «Стрічки часу», який намалював 11-річний Лев Давидченко
Обираючи головних героїв між учнями та вчителями, Горностай надає перевагу першим. І це справедливо, адже вони потрапили в найдивніший вир подій — зараз діти живуть в обставинах, які не мають нічого спільного з дитинством.
Глядачу показують, як проходить навчання в регіонах, близьких до кордону з росією або до лінії фронту. Вплив війни відчутний всюди. Для наочності Горностай показує Черкаську гімназію №9 — вона начебто й далеко від зони бойових дій, але там хлопці вчаться керувати дронами.
Чому цей фільм — для «Берлінале», а не для ютубу
«Берлінале» відібрали «Стрічку часу» до основної конкурсної програми. Востаннє українці потрапляли до головного конкурсу фестивалю ще в 1997 році — це був фільм Кіри Муратової. І хоча Горностай повернулася без «золотого ведмедя», вона отримала потужну світову прем’єру — звідси розпочнеться фестивальна історія стрічки.
Цей фільм міг би вийти на ютубі. Це могло б бути відео, яке просто показало б навчальний процес, короткі інтерв’ю зі школярами та їхніми вчителями, а потому залишило б враження «важко, але тримаємось». Але в «Стрічці часу» ми маємо справу з креативною документалістикою — про це нам говорять метафори, символи й нетипові склейки.
Чого лише вартий саундтрек композитора Олексія Шмурака, в якому він міксує акапельний жіночий вокал з ритмікою танців у кадрі або рухів камери. Тут «Журавлі» The Hardkiss, що звучать на випускному, перетікають у хоровий жіночий спів — музика Шмурака з’єднує між собою, здавалося б, непоєднувані епізоди.
Ще один прийом креативної документалістики, використаний в «Стрічці часу», — давати глядачу перевести подих між сценами. Часом — за допомогою кадрів, де зовсім немає людей. Наприклад, у «Стрічці часу» горобець намагається вилетіти з приміщення школи. Думаю, він залетів ще коли прильотом у будівлю вибило вікна — і тепер врізається в склопакет, не розуміючи, що отвір вже перекритий. Це проста й ефективна сцена, в неї можна вмістити будь-який сенс — але це точно про обмеження реальності, в якій ми живемо.
Діалог з Фредеріком Вайзманом і невтручання
Катерина Горностай знімала «Стрічку часу» з березня 2023 по червень 2024. Режисерка могла б зробити ретроспективу одного навчального року. Але добре, що не зробила — тоді це кіно було б обмежене концепцією. Натомість вона, свідомо чи ні, скористалась прийомом Фредеріка Вайзмана, з яким її порівнюють західні кінокритики. Але, на мій погляд, пішла трохи далі.
Вайзман — режисер-документаліст, чиї фільми здаються випробуванням. Він знімає кількагодинні (5+ годин) стрічки на прості теми. Серед останніх — Бостонська мерія або Нью-Йоркська бібліотека. А ще кілька стрічок про школу. Але Вайзман також показує, як навколо об’єктів його фільмів гуртується спільнота, що розв’язує проблеми або ж створює їх. Вайзман — не прихильник втручання в історію, тому глядач не побачить його в кадрі.
Горностай теж не втручається в навчальний процес, але в нього втручається її камера. Часом діти довго дивляться в об’єктив, намагаючись щось зрозуміти. І режисерка залишає ці кадри в монтажі, щоби не стільки підкреслити свою присутність, скільки передати присутність глядача в цьому фільмі.
На відміну від Вайзмана, Горностай не може дозволити собі невтручання: в Україні війна, і не гуртуватися в такий час просто неможливо. Якщо в повнометражному дебюті режисерки «Стоп-Земля» глядач чув її за кадром (і навіть один раз побачив), тут Катерина розчинилась у наративі. Її «Стоп-Землю» можна відчути в кадрах із порожніми класами, яким так бракує героїв фільму.
«Стрічка часу» — це кіно про велику відповідальність, яку беруть на себе вчителі, та неочікувані випробування, які бачимо в долях їхніх учнів. Цей фільм — подорож, і в цій подорожі є і гумор, і серйозна драма.
Фільм завершується щемко — присвятою брату режисерки Максиму Горностаю, який загинув під Бахмутом 2023 року, боронячи Україну.