На півночі Іспанії розташована філія однієї з найвідоміших галерей сучасного мистецтва у світі — музею Гуггенхайм. Це одне з двох сховищ музею в Європі, але відоме воно не стільки своїм внутрішнім наповненням, скільки самою будівлею. Її спроєктував архітектор-деконструктивіст Френк Гері — і цим докорінно змінив індустріальне Більбао.
Щоб розібратись у феномені Ефекту Більбао, ми проаналізували історію музею Гуггенхайм, інші архітектурні приклади та перспективи появи схожих легендарних споруд в Україні.
Звідки походить термін
Більбао розташоване на півночі Іспанії в Країні Басків. Довгий час воно виконувало роль важливого комерційного та індустріального центру, проте на початку 1970-х у місті розпочалася криза. Майже половина молодого населення були безробітними, а ще більше ситуацію погіршила повінь 1983 року, яка сильно вразила річкове місто.
Саме в цей складний період на обрії уряду Більбао з'явився Френк Гері — архітектор, який у своїх роботах надихався... рибою. Так, саме завдяки спостереженням за рухом риб виникли найхимерніші форми його найвідоміших проєктів.
«Мене цікавив рух, а рух риби такий прекрасний. Я почав створювати подібні форми та зміг досягти цього відчуття динаміки, а також розробив власний архітектурний словник», — розповів Гері в 1997 році в інтерв'ю тележурналісту Чарлі Роузу.
Фото: Gail Harrity
Варто зазначити, що культура будівництва музеїв після Другої Світової була нейтральною — архітектурно рецесивною, приглушеною. І досі є доволі поширеною думка, що митцям краще експонувати роботи в умовно «ніяких» просторах — мовляв, так їхній персональний стиль стає ще більш видимим. Проте, поспілкувавшись із творцями з усього світу, Френк Гері це спростував.
Виявилося, що багато митців насправді хотіли мати власні острівці надії у величних, відомих — навіть легендарних будівлях. Гері працював з художниками протягом усього свого професійного життя, тому знав це не з чуток:
«Спочатку я думав, що архітектори мусять створювати нейтральні простори для мистецтва. Але знайомі мені художники казали: “Та пішли ви, ми хочемо бути у важливій будівлі. Ми хочемо прийти додому і сказати батькам, що ми в Луврі”».
Як наслідок, Гуггенхайм став ідеальним місцем для цієї частини мистецької спільноти. Будівля вартістю $100 млн знайшла відгук не лише серед митців — завдяки відвідувачам вона окупилася всього через 8 місяців після відкриття.
Попри невелике зниження відвідуваності після кризи 2008 року, з моменту відкриття 19 жовтня 1997 музей прийняв понад 20 млн відвідувачів, дві третини з яких — іноземці. Згідно зі щорічними дослідженнями, проведеними на замовлення музею, на кінець минулого року він вніс €4,3 млрд до ВВП Країни Басків та приніс регіону €659 млн додаткових податкових надходжень.
(Не)повторна деконструкція міста
Як і слід було очікувати, весь світ звернув увагу на цю історію успіху — принаймні так вважає більшість людей. Саме це явище й отримало назву «ефект Більбао». Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х архітектори та політики були в захваті від перспективи, що ефектний архітектурний проєкт може принести раптовий (майже магічний) економічний ріст.
Однак чи завжди це працює? Вочевидь, ні. Ефект Більбао намагалися повторити неодноразово, але далеко не завжди це призводило до значних досягнень. Попри результат басків, не можна стверджувати, що зведення одного будинку (навіть найвигадливішої форми) обов'язково повністю змінить імідж міста.
Звісно, є й позитивні приклади. У Роттердамі оригінальний ринково-апартаментний комплекс Markthal залучає близько 6 млн туристів на рік, завдяки чому Роттердам називають «містом майбутнього» та навіть самовпевнено говорять про «Ефект Markthal».
Водночас в американському Сіетлі, наприклад, успіх Більбао намагалися відтворити музеєм попкультури та музики, але не вийшло — місто й досі відоме хіба що своєю Космічною тарілкою на телевежі. Іронічно, що невдалий Experience Music Project (зараз — Museum of Pop Culture) спроєктував ніхто інший, як Френк Гері.
Галерея мистецтв Коркоран — ще один типовий приклад установи, яка намагалася скористатися «ефектом Більбао» та зазнала невдачі. Ця визначна пам'ятка Вашингтона покладала великі надії на сучасне крило, спроєктоване Френком Гері (!), яке б контрастувало з історичною будівлею в стилі Beaux-Arts — це мало бути дивовижним видовищем усього за два квартали від Білого дому.
Але фінансова стратегія музею стала причиною його краху: він сильно покладався на донорів, пов'язаних з AOL (вебпортал, відомий як America Online), і коли у 2000 році луснула бульбашка «доткомів», плани розширення луснули разом із нею. Після десятиліття юридичних конфліктів музей остаточно закрили у 2014 році.
Гері тим часом став популярним «лиходієм» в історіях про провали різноманітних архітектурних проєктів, хоча це не мало сенсу — адже його запрошували самі ж представники влади. В інтерв'ю для Dezeen у 2021 році Гері гордо заявив, що йому абсолютно байдуже на це і на світових наслідувачів тренду, який започаткувала його будівля в Більбао. Водночас він визнав, що проєкт дійсно змінив економіку та соціальну динаміку міста, хоч і несподівано.
«Я не мав наміру змінювати місто, я просто прагнув стати його частиною», — додав він.
Насправді ідея Гуггенхайму взагалі не була новітньою — її вже демонстрували раніше Париж і Центр Помпіду, а також Сідней та його театр. До речі, про останній згадувала влада баскського міста, коли давала Гері проєкт у роботу — вони просили архітектора створити «наступну Сіднейську Оперу», бо «місто помирає».
У випадку Більбао спрацював радикальний контраст: занепад промислового центру протиставили амбітним планам стати центром мистецтва світового рівня, який буде приваблювати й експертів, і туристів.
Крім цього, в часи побудови Гуггенхайму сам архітектор та його колеги-модерністи були різко проти будь-якої декоративності — а згадані вище проєкти гналися передусім саме за нею. Це також зробило музей унікальним на той момент.
Зрештою, ефект Більбао ніколи не приніс таких самих результатів іншим містам і музеям — а в багатьох випадках обійшовся їм дуже дорого. Згідно з дослідженням Джоанни Воронкович, економістки в галузі культури в Індіанському університеті Блумінгтона, з приблизно 700 культурних установ, які розширилися або побудували нові об'єкти в період з 1994 по 2008 рік, близько 80% перевищили заплановані витрати.
В чому ж унікальність?
Будівлю музею зробили металевою не лише для того, щоб вона красиво виблискувала під сонцем (хоча для цього, напевно, теж). Річ у тому, що до цього амбітний Гері вже робив масштабні проєкти — і значно перевищував первинний бюджет.
Задля практичності в конструкції будівлі використали метал, адже Більбао було містом металургії*. Матеріали не просто було легко роздобути — вони були знайомими й навіть рідними для місцевих, а отже, викликали певний сентимент.
*Звісно, і тут не обійшлося без нюансів: Гері аж занадто захопився зразком титану, який знайшов у своєму офісі — а він коштує значно дорожче, ніж звичайна нержавіюча сталь.
Щоб не перевищити бюджет і залишатися вірними своїй блискучій (буквально) ідеї, команда проєкту зробила експеримент і використала тонші пласти титану, ніж планувала.
Генеральний директор музею Хуан Ігнасіо Відарте пояснював: як би спокусливо не було віддати всю честь архітектору, проблему Більбао все ж розв’язували комплексно — чистили річку, будували метро, розбиралися з портом та його наслідками для міста. Сам музей був лише рушієм культурно-соціальних змін, що привабило в Більбао туристів — а з ними й кошти на відновлення інших сфер.
Фото: Jon Arregi
Варто також пам'ятати, що ще до Гері місто було одним із двох центрів промислової революції в Іспанії: Барселона — в галузі текстильної промисловості, Більбао — в галузі виробництва чавуну і сталі. Тому його фінансовий вплив на економіку країни був очевидним. Місто просто потребувало культурного «ребрендингу», бо потреба в постійному покращенні інфраструктури й так була очевидною.
Фото: Jon Arregi
Українському Більбао бути?
Химерна будівля Гуггенхайму виросла на зламі епох — у час, коли такий страшний, невідомий та водночас величний Інтернет лише зароджувався, але зміни вже були відчутними. Звідси й форма будівлі музею — титаново-футуристична й водночас гнучка та хвиляста, наче сторінки книг або обкладинки журналів, які неохайно поспіхом склали в сумку.
Фото: Людмила Шкурак
Зараз ми як ніколи відчуваємо новий злам — у нашому світі ШІ-революція співіснує з відсутністю світла, війною та руйнуваннями, що часом важко поєднати в цілісну картину.
І хоча назва деконструктивізму, в якому працював Гері, натякає на деструкцію, цей стиль не є бунтом проти суспільства чи архітектурних правил. Це не «антиархітектурний» чи «антижиттєвий» рух, а скоріше основа для експериментів з геометричними об'ємами, що виходять за межі традиційних уявлень про структуру. Відсутність структури — чи то життєвої, чи то архітектурної (чи обох одночасно у випадку України) може стати основою нових форм буття.
Фото: Людмила Шкурак
Цікаво, що в пошуках схожих на Більбао випадків можна натрапити на доволі оптимістичний текст про Маріуполь 2018 року. Здавалося б, до чого тут він? Річ у тому, що стан Більбао до того, як з ним стався Френк Гері, сміливо можна порівняти з багатьма індустріальними українськими містами до початку повномасштабного вторгнення. Тут і порти, і залізниці, і розвинута металургія — а з нею екологічні та демографічні проблеми, схожі на ті, з якими довелося боротися Більбао.
На жаль, зараз про схожий ефект в Україні говорити поки що важко, але перспектива відбудови міст і реконструкції пам'яток здається не такою вже й неможливою.
Попри те, що Маріуполь досі перебуває під окупацією, урбаністи й архітектори невпинно працюють над комплексними проєктами відбудови міста. Одним із них є RE:Маріуполь, основною ідеєю якого було ущільнення географічного центру міста і повернення йому доступу до води.
Серед частин проєкту — відбудований залізничний вокзал, центральний пляж із центром дослідження Азовського моря, центр сталі, а також центр пам'яті «Азовсталь».
Через тривалу окупацію міста проєкт поки що поставили на паузу. Крім цього, в лютому 2026 з’явилися новини про вцілілий «Боривітер» Алли Горської, який вже встиг стати легендарним символом боротьби з системою та повстання з руїни. Подальша доля панно залишається невідомою через окупацію міста, але хочеться вірити, що в майбутньому його вдасться побачити не лише на фото і численних продуктах українських брендів.
Фото: Telegram / Маріупольська міська рада
Звісно, важко не згадати тут і про не такі успішні серед населення проєкти реконструкції. Наприклад, досить скандальну «Летючу тарілку» Флоріана Юр'єва. Пам'ятку архітектури модернізму, яку митець спроєктував у 70-х, ще з 2019 року намагаються відновити, при цьому зберігаючи оригінальний задум Юр'єва.
Попри те, що за життя архітектор розробив власний проєкт реставрації, реалізований варіант, затверджений КМДА в грудні 2025 року, суттєво відрізняється від авторського бачення та вимог пам'яткоохоронців.
Фото: Facebook / «Летюча тарілка» на Либідській
Реально амбітні та досить активні проєкти відновлення вже існують і розвиваються в Україні. У квітні 2022 року міський голова Харкова Ігор Терехов залучив британського архітектора лорда Нормана Фостера до створення стратегії повоєнного відновлення міста. Проєкт реалізує некомерційна організація Norman Foster Foundation у співпраці з групою українських архітекторів та міжнародними експертами.
Фостер, відомий такими знаковими роботами, як реконструкція купола німецького Рейхстагу, координує розробку комплексного генплану, що має поєднати сучасні архітектурні рішення з історичною спадщиною міста. Серед планів — відбудова житлових зон, увіковічення пам'яті жертв агресії через меморіальну архітектуру, а також оновлення промислового сектору та прибережної зони річки Лопань.
І знаєте, що ще спроєктував Фостер? Першу станцію метро 1995 року в Більбао. Ось вам і той самий знаменитий ефект, який вже не здається таким недосяжним.
