Нещодавно у Розалії вийшов новий альбом LUX, який викликав жваву реакцію ще на етапі релізу треку Berghain, де оперний спів Розалії німецькою поєднується з куплетом Бйорк. Окрім німецької та іспанської Розалія співає ще 11 мовами, зокрема й українською.
Здавалося б, альбом, інспірований класичною музикою та житіями святих, мав би викликати захват хіба у критиків, а не у звичайних слухачів, але успіх цього проєкту перевертає такі очікування.
У профайлі співачки розбираємось, як Розалія створює трохи іншу попмузику та як на її творчість вплинула академічна освіта й любов до фламенко.
Попмузика, яка була б неможлива без фламенко
На подкасті Fashion Neurosis Розалія сказала, що для неї фламенко — це найповніше вираження людського досвіду, яке тільки може існувати. Власне, в будь-яких розмовах про Розалію неможливо обійтись без згадок про фламенко, адже саме ця мистецька форма неабияк вплинула на всю її творчість.
Коли співачці було 13 років, вона вперше почула Камарона де ля Іслу, якого вважають найвизначнішим виконавцем фламенко. Ця випадковість неймовірно вплинула на Розалію — саме тоді вона загорілась бажанням навчитися співати фламенко.
Фламенко — це мистецька форма, яка поєднує в собі три елементи: спів, музику й танець, хоча іноді якийсь із цих компонентів може бути відсутнім. Для фламенко надзвичайно важливим є такий містичний концепт, як дуенде — сила, яка наче заволодіває виконавцем, і саме тоді він може автентично передати переживання в музиці або танці.
Більшість кантаорів — а саме так часто називають виконавців фламенко — опановують цю музичну форму буквально вдома, оскільки їхні батьки або оточення є носіями традиції. Важливо розуміти, що фламенко для іспанських ромів (або гітанос) — це важлива частина ідентичності.
Домом фламенко вважають Андалусію — регіон на півдні Іспанії. Історично Андалусія була місцем, де перехрещувалось чимало культур: іспанська, арабська, ромська та єврейська. Існує теорія, що саме слово «фламенко» — це неправильно вимовлені арабські слова «селяни-втікачі», адже в XV столітті роми, араби та євреї зазнавали гонінь від іспанської інквізиції. Згідно з цією теорією, втікачі ховались у горах — і вже у вигнанні творили фламенко. Хоча щодо походження фламенко досі немає консенсусу, зрозуміло одне: без переплетення культур ця музична форма була б неможливою.
Але Розалія родом з Каталонії, не Андалусії, і вона не ромського, а каталонсько-галісійського походження. Тому засвоєння фламенко від оточення для неї не було можливим варіантом. Спершу вона вчиться танцювати фламенко, слухає Камарона де ля Іслу та починає співати сама.
Проте фламенко — дуже вокально вимогливий жанр, і без правильної підготовки Розалія зриває голосові зв'язки настільки, що їй доводиться перенести операцію та відновлювати голос цілий рік. Після такого досвіду вона вже шукає наставника, щоб опанувати фламенко, і ним стає співак та викладач Хосе Мігель Візкая, відомий як El Chiqui de la Linea.
Спершу вона вчиться під його керівництвом у барселонській музичній школі Taller de Músics, куди приймають підлітків. А у 2014 році вступає до La Escola Superior de Música de Catalunya (ESMUC), де на вивчення фламенко приймають лише одного студента на рік.
Проте ще до здобуття вищої музичної освіти, у 2012 році, співачка приєднується до гурту Kejaleo, який жанрово поєднував у собі джаз та фламенко, і в альбомі Alaire можна почути вокал ще юної Розалії. Невдовзі вона покинула гурт, але ця нетривала співпраця свідчить про те, що у співачки завжди був інтерес до проєктів, які передбачали змішування жанрів, і про доволі швидку усвідомлення, що вона бачить себе саме як сольну виконавицю.
У вже згаданому інтерв’ю Беллі Фройд Розалія називає фламенко не просто музичною формою, а способом життя. Її приклад цікавий тим, що вона не народилась у відповідному середовищі, а свідомо обрала та засвоїла фламенко через академічне навчання.
Проте, зважаючи на важливість фламенко для ідентичності гітанос, постає питання про культурну апропріацію, яке так чи інакше часто зринає в розмовах про Розалію — настільки, що деякі оглядачі навіть запитують, чому вона викликає стільки суперечок.
Врешті Розалія — каталонка, не ромка, проте вона не просто виконує фламенко, але й здобуває визнання, на відміну від багатьох кантаорів ромського походження, які безпосередньо належать до цієї традиції.
Схоже питання виникло в музичної критикині Джулієн Ескобедо Шеперед, коли вона писала про третій альбом Розалії Motomami, де помітні суттєві впливи реггетону — музичного стилю, характерного для латиноамериканських країн карибського басейну. Шеперед розмірковує над тим, що означає для культури те, що біла каталонка досягає світового визнання на відміну від творців цього жанру. Втім, до чого не виникає питань — так це до музичної майстерності Розалії.
Жанрова пластичність і пошуки неочевидних джерел натхнення
Перший альбом Розалії Los Ángeles ближчий до фламенко в класичному розумінні — акцент зроблений на голосі та на гітарі. В цьому альбомі співачка переосмислює традиційні та популярні тексти фламенко (кантес), а смерть стає центральною темою, і не просто так — смерті у фламенко багато, а Розалії хотілося звернутись до якоїсь універсальної теми.
Вона бере за основу традиційні кантес, переосмислює їх, але ті, хто знайомий з фламенко, з легкістю впізнають ці тексти. Проте для того щоб зрозуміти або полюбити цей альбом, не обов’язково потрібно розбиратись у фламенко. Розалія обирає позачасову тему (смерть) і переосмислює традиційні для фламенко тексти, зокрема і жанрово.
Важливим є і те, як за допомогою вокалу та гітари створюється настрій. Скажімо, в пісні Nos quedamos solitos (дослівно: «Ми залишились саменькі») йдеться про двох дітей, мати яких померла. Пісня звучить доволі мінімалістично: на фоні бринить гітара, а Розалія проспівує історію самотності цих дітей.
Проте для фламенко важливим є не просто текст, але й емоції, які переживає в пісні кантаор, — і Розалія напрочуд автентично передає ці переживання, через що альбом відчувається емоційно насиченим. Режисер кліпу на пісню De plata теж відзначав цю чистоту й дикість мистецтва Розалії та хотів передати це в кліпі.
Другий альбом Розалії El Mal Querer (дослівно «погане жадання» або «погане кохання») особливий тим, що він починався як дипломна робота. Цей альбом поєднує елементи фламенко з попмузикою: виходить прецікава суміш пальмас (стиль плескання долонями, важливий для фламенко), електронної музики, автотюну та семплінгу поппісень на кшталт Cry me a river.
Це насамперед концепт-альбом, тому він цілісний не лише жанрово, але й сюжетно. Розалія надихається окситанським лицарським романом XIII століття «Фламенка» (якщо що, він не має ніякого стосунку до фламенко як мистецтва). Звернення до середньовічної літератури — це доволі неочікуваний хід, проте Розалія якраз схильна шукати натхнення в найменш очевидних місцях. Така неочікуваність притаманна їй і в плані звучання. Музична критикиня Меган Любін описує досвід прослуховування цього альбому як своєрідну пригоду, коли ти не знаєш, що буде далі.
El Mal Querer складається з 11 пісень, які відповідають 11 розділам роману — саме тому в кожної пісні подвійна назва. Згідно з сюжетом, Фламенка — прекрасна донька графа, яку видають заміж за впливового лорда. Він стає настільки одержимий ревнощами, що ув'язнює дружину у вежі разом із двома служницями. Проте лицар Гійом, заінтригований історіями про Фламенку, закохується в неї заочно та вирішує визволити її.
Те, що Розалія звертається саме до цього роману, породжує такий інтерес до тексту в Іспанії, що він стає популярним у книгарнях. Проте співачка не просто переказує сюжет роману — вона використовує його як простір для осмислення позачасових проблем: домашнього насилля й токсичних стосунків.
Коли Розалія створювала свій третій альбом Motomami, вона хотіла, щоб грайливість та її почуття гумору стали його важливою частиною. За звучанням він відрізняється від попередніх двох альбомів через значний вплив реггетону.
Проте у випадку Розалії важливим є те, що навіть коли вона працює з різними жанрами та перемішує їх, вона залишається собою — навіть якщо змінюється її звучання. Таке змішування особливо помітне в пісні Saoko (кліп на яку, до речі, знімали у Києві), де вона поєднує джаз із реггетоном. У Saoko вона співає:
Eh, yo soy muy mía, yo me transformo
Una mariposa, yo me transformo
(буквально: «Я дуже я, я перевтілююсь
метелик, я перевтілююсь»).
Говорячи про LUX, критик Джіо Сантіаго каже, що цей альбом «не дофамінова машина, як Motomami, але водночас він винагороджує слухачів, які прагнуть від попвиконавців чогось більшого: більше відчуттів, більше ризику». Сама Розалія радить слухати LUX у темряві та зосередитись на словах.
Попри те, що звучання LUX відрізняється і він менш динамічний, Розалія переконана: це настільки ж попальбом, наскільки й Motomami, просто це інший спосіб робити попмузику. Незадовго до релізу співачка провела прослуховування альбому в Національному музеї мистецтв Каталонії. Розалія стояла в центрі залу, повністю одягнена в біле, поки звучав весь альбом. Вона не співала і не зверталась до аудиторії (на слуханні було близько 900 людей), дозволивши музиці говорити замість неї.
LUX — це своєрідне character study. Працюючи над цим альбомом, співачка читала житія святих, а конкретніше — саме святих жінок, і намагалася зрозуміти, що таке святість для різних культур. В інтерв’ю Subway Takes Розалія сказала: немає нічого хорошого в тому, щоби постійно вдивлятись у своє відображення у дзеркалі — можливо, інші люди є кращим дзеркалом для нас.
Святі жінки, до образів яких вона звертається, і стають своєрідним дзеркалом: вона намагається зрозуміти себе, намагаючись зрозуміти їх. Врешті, на її думку, найкраще мистецтво — те, яке розмиває межі між особистим та універсальним.
LUX, як і попередні альбоми співачки, — це знову своєрідна пригода, яка перевертає всі очікування. Навіть назва першого релізу Berghain (як відомий берлінський клуб) виявляється оманливою. Це не техно і не клубне звучання, як можна було б очікувати, — там натомість помітні впливи класичної музики та опери. А в кліпі буденне поєднується з грандіозним: Розалія співає, паралельно роблячи буденні речі, як-от прасування одягу, а на фоні присутній оркестр та хор.
Серед святих, які так чи інакше надихнули цей альбом, — Гільдеґарда Бінгенська та Вімала (Berghain), Роза з Ліми (Reliquia), Клара Ассізька (Mio Cristo Piange Diamanti), Тереза Авільська (Sauvignon Blanc), Рьонен Генсо (Porcelana), княгиня Ольга (De madruga), Рабія аль-Адавія (La Yugular), Анандамаї Ма (Magnolias) та інші.
Допитливість стає рушійною силою цього альбому. Співачка хоче дослідити не лише те, як різні культури розуміють святість, але й те, як ці роздуми звучатимуть іншими мовами. Тому крім іспанської тут можна почути англійську, каталонську, німецьку, українську, арабську, португальську, італійську, французьку, сицилійську, латинську, мандаринську та іврит.
У пісні De madruga Розалія проспівує кілька рядків українською — княгиня Ольга та її помста древлянам інспірують цю пісню. Сама Розалія міркує, що помста аж ніяк не асоціюється зі святістю або діями святих. Водночас рядки «Я не шукаю помсти, помста шукає мене» створюють враження невідворотності помсти, чогось, що має здійснитися руками ліричної героїні пісні. Настрій пісні визначає її жанр, тому там відчуваються елементи фламенко, де мотив помсти є надзвичайно поширеним.
Проте не завжди настрій пісні впливає на її звучання. Інший трек, La perla, звучить надзвичайно легко та грайливо, але ця легкість оманлива, адже саме тут звучать слова на кшталт «місцеве розчарування», «ходячий червоний прапор» та «емоційний терорист».
Розалія неодноразово говорила про те, що їй дуже подобається досліджувати музичні жанри інших країн. Конкретно в La perla відчувається вальсове звучання, але регіональне мексиканське, тому до роботи над цією піснею вона запросила мексиканський гурт Yahritza y su Esencia.
На шоу Джиммі Фелона Розалія виконує цю пісню, сидячи на матрацах у супроводі оркестру. Назву пісні пов'язують із районом La perla в пуерто-риканському Старому Сан-Хуані, звідки родом колишній наречений Розалії — співак Раув Алехандро.
Реакція на останній альбом Розалії є свідченням того, що, можливо, слухачі все ж скучили за більш вимогливою музикою, яку треба слухати зосереджено, а не на фоні. Але водночас це підтверджує слова Розалії про те, що попмузика буває різною — і так трапилось, що вона створює трохи менш очікувану попмузику.
