У серпні в український прокат повторно виходить перший «Шрек» — культова анімація про людожера, який покохав принцесу. Цей фільм не лише перевернув уявлення про канони казкового світу, але й подарував нам нескінченну кількість мемів та вплинув на все, що виходило після нього.
Кінокритик та співавтор подкасту «Додивитесь в кіно» Юрій Самусенко пояснює, як і навіщо «Шрек» ламав естетику Disney та чому він згуртував навколо себе такий потужний фандом.
«Красиве» до Шрека
У 1990-х голлівудська анімація дарувала глядачам фільми, які сьогодні вважаються непохитною класикою: «Король Лев», «Аладдін», «Покахонтас» і революційна для 3D «Історія іграшок». На малих екранах панували «Чіп і Дейл», «Качині історії» та «Том і Джеррі».
Весь цей контент пропонував схожу формулу: герої рвуться назустріч пригодам і неодмінно перемагають зло. Принци та принцеси залишалися недосяжним стандартом краси, який рідко піддавався сумніву.
Симетричні риси обличчя та величезні очі були «золотим правилом», що формувало наше уявлення про естетику тіла. Що й казати — більшість моїх однолітків були закохані в Гаєчку із «Чіпа та Дейла» або Лолу Банні з «Космічного джему». Та у 2001 році в цей світ традиційної вроди увірвався людожер, який змінив вектор розвитку анімації — і жанрово, і візуально.
В історії про Шрека саме монстр рятував принцесу, яка сама щоночі перетворювалася на людожерку. За каноном, її мав би визволити поцілунок принца, але, як це часто буває в житті, «прекрасний лицар» запізнився, а інший — скористався нагодою. Хоча нагодою це назвати важко: Шрек просто хотів, щоб від його болота нарешті відчепилися, а лорд Фаркуад запропонував за це «вигідний» бартер.
Режисери з перших кадрів занурюють нас у світ, що ніби належить Disney: тут і троє поросят, і Спляча красуня, і Піноккіо. Проте знайомих персонажів наділяють впізнаваними стереотипами з реальності. Наприклад, чарівні істоти тут — це маргіналізовані меншини, яких зганяють у резервації, бо вони «не вписуються» в ідеальну естетику королівства Фаркуада. А магічне дзеркало з «Білосніжки» перетворюється на звичайний адміністративний ресурс держслужбовця.
Ключовий прийом «Шрека» — десакралізація через побутовість. Якщо діснеївські герої існують у просторі дива, то персонажі «Шрека» — в просторі незручності. Вони займають чуже місце, смердять болотом, скиглять і дріб’язково брешуть. Їхні «бридкі властивості» — це насправді звичайні людські риси, які Disney ретельно ретушував.
Навіть 3D-формат стрічки суттєво вирізняfвся (можливо, щоб студія DreamWorks уникнула проблем з копірайтом). Персонажі не лише нагадували акторів, які їх озвучували, але й активно висміювали попкультуру того часу. Зокрема в другому фільмі над ліжком Фіони можна помітити постер із Джастіном Тімберлейком, з яким Камерон Діас (голос Фіони) тоді реально зустрічалася.
Цікаво, що потворність самого Шрека не здається глядачеві критичною — на відміну від того, як його сприймають перелякані жителі лісу. В ранніх прототипах він справді виглядав моторошно, але згодом аніматори «згладили кути», зробивши його приземленим, пузатим і з кумедними вухами-трубочками. Головне, що Шрек ніколи не комплексує. Навпаки — він пишається своїм виглядом, що додає йому не стільки самовпевненості, скільки харизми справжнього антигероя.
Казка, що починається з вирваної сторінки книги, — це історія про прийняття і внутрішню красу. Глядачеві вперше чесно кажуть: грубість існує, а персонажі можуть пукати, і це смішно. Зрештою, чи можете ви уявити, як це робить Білосніжка? Таке навіть припустити важко.
«Шари цибулі»
В одному з епізодів Шрек порівнює людожерів з цибулею. Він пояснює Віслюку, що вони складніші, ніж здається, і ховають внутрішній світ за грубою зовнішністю. Але ці «шари» стосуються всього фільму. Стрічка знущається над мейнстримом, проте фіналізується великим музичним номером — точно за лекалами класики, яку вона щойно критикувала.
«Шрек» не втратив актуальності й сьогодні, адже образи, які він висміює, нікуди не зникли. Лорда Фаркуада варто розглядати як пародію на корпоративну владу і хворобливу прихильність до «норм». У ньому можна впізнати й Дональда Трампа, і криптовалютних бро з крихким его, які намагаються компенсувати внутрішню невпевненість золотими вежами, техномесіанством і постами в X.
Натомість маргінали у фільмі стають центральними героями, що руйнують систему під драйвову музику. Ще задовго до мейнстримного бодіпозитиву «Шрек» критикував «красу за стандартом» і, ймовірно, вперше в анімації представив трансгендерну персонажку Доріс, чий образ став канонічним для Гелловін-вечірок.
Сама студія DreamWorks через «Шрека» ніби проговорювала власний комплекс меншовартості щодо Disney. Недарма Фаркуад нагадує карикатурного менеджера, який прагне стерильного світу без «неправильних» істот. У цьому сенсі «Шрек» — це маніфест вигнанців, створений студією, яка сама почувалася аутсайдером поруч з анімаційною імперією.
Після успіху пригоди про людожера DreamWorks продовжили знімати стрічки про дивакуватих одинаків: «Мегамозок», «Кунг-фу Панда», «Мадагаскар». Згодом цей тренд підхопили навіть Pixar у «Рататуї» та «Волл·і». Втім, «Шрек» досяг більшого, ніж просто касові збори, — він побудував навколо себе культуру мем-феномена.
Другий вибух популярності
Запитайте будь-якого представника Gen Z про улюблені фільми — і «Шрек» точно буде в топі. Його культура ненав’язливості, деконструкція старих правил та дух свободи імпонують молоді, яка народилася вже після виходу першої частини. Міміка героїв ідеально вписується в абсурдний гумор соцмереж, а маска з «поцілунком Шрека» досі віруситься в TikTok.
Окремий пласт — це відео на кшталт Shrek is Love, Shrek is Life, які стали маніфестом brainrot-гумору, що формує фанатів через чистий абсурд. Додайте сюди нескінченний мерч, відеоігри, новини про п’яту частину (куди пророкують навіть Зендею) — і ви отримаєте спільноту, де однодумців розуміють з пів слова.
Показово, що чимало учасників проєкту Shrek Retold (колективного рімейку 2018 року, над яким працювали понад 200 людей) зізнавалися: вони вперше подивились оригінал лише під час роботи над своїми сценами. Мем остаточно відокремився від першоджерела, ставши самостійним культурним кодом.
Важливу роль зіграла й музика. «Шрек» став одним із перших випадків, коли анімація замість класичного оркестрового супроводу зробила ставку на відомі попхіти. Це створювало миттєвий емоційний зв’язок — майже так само, як зараз працюють тренди в TikTok. Для багатьох дітей 2000-х пісня Hallelujah назавжди асоціюватиметься саме з «тим сумним моментом зі Шрека».
«Шрек» з’явився задовго до епохи постіронії, але грав за її правилами. Він був водночас щирим і насмішкуватим, романтичним і цинічним, огидним і зворушливим. Саме тому він так легко адаптувався до сучасної медіакультури, де будь-яку серйозну емоцію прийнято негайно деконструювати жартом.
Головний парадокс полягає в тому, що фільм, який люто висміював конвеєрну попкультуру, сам став однією з найпотужніших попкультурних фабрик XXI століття. Проте, на відміну від багатьох інших франшиз, його люблять досі — за те саме непередаване відчуття хаосу та свободи, яке він залишає по собі.
