Фільм «Майкл» побив світовий касовий рекорд фільмів у жанрі байопіку, обігнавши «Оппенгеймера».
Джафар Джексон, який раніше ніколи не грав, дебютував у кіно одразу з однієї з найскладніших і найзнаковіших ролей в історії кіно — зіграв свого дядька Майкла Джексона. Суворого батька попзірки, Джозефа Джексона, втілив Колман Домінго.
Читайте в інтерв'ю, як актори готувалися до ролей і шукали баланс між особистими спогадами та екранним образом.
Джафар Джексон
Що було складніше — підготуватися до ролі Майкла Джексона, Короля Попу, чи власного дядька?
Це гарне запитання. Я б сказав, що складним було і те, і те. Я дивився на це з обох перспектив, але водночас хотів відокремити себе як члена родини та підійти до всього так, ніби я нічого не знаю про Майкла Джексона.
Тож я багато читав, знову переслухав усю його музику — від Jackson Five до сольних альбомів — і зрештою глибше зрозумів, ким він був як людина. А те, що я член родини, дозволило мені звернутися до власних спогадів та поговорити з деякими родичами, щоб вловити ті дрібні нюанси, яких не знайдеш у книжці, відео чи в інтернеті. Тож обидва аспекти були по-своєму складними — і найважче було навчитися розділяти їх і тримати баланс.
Тут і надалі: кадр з фільму «Майкл» / Джерело: IMDb
Як ви балансували між особистими спогадами та акторською майстерністю, втілюючи людину настільки міфологізовану, як ваш дядько? Чи виникало бажання опиратися публічному образу Майкла на користь інтимнішого, приватного, яким ви його пам'ятаєте, — і як цей вибір вплинув на вашу роль?
Я б сказав, що це сформувало мій підхід із самого початку. І почалося все з розуміння того, що таке акторська гра як така.
А далі — з занурення в те, як виражати певні емоції, як по-справжньому торкнутися певного стану, я б сказав, з погляду самого Майкла. Це було найважливіше. Занурення в це, а також пошук власної внутрішньої впевненості й розуміння, що це таке, — але водночас повне занурення у світ Майкла, до такого рівня, коли вже не доводилося надто багато думати. Це стало своєрідною другою натурою.
Тож я просто споживав усе те саме, що споживав би Майкл. Читав усе, що читав би він. Дивився фільми, які дивився б він. Слухав музику, яку слухав би він. Але водночас у мене виробилася робоча етика, яка мене самого здивувала, — наскільки неймовірно наполегливо він працював над танцем, над написанням пісень, над вивченням нового і над тим, щоби постійно перевершувати власні очікування й залишатися допитливим. Тож я тримав у собі цей самий настрій протягом усієї роботи.
Я ніколи не був задоволений тим, як втілюю Майкла, — особливо в танці. Мені завжди хотілося вчитися далі. Після знімальних днів я йшов додому і продовжував репетирувати. Якщо не був занадто втомлений, то думав: піду порепетирую, бо знаю, що завтра ми будемо це знімати. Тож я завжди тримав цей настрій — рухатися далі. І це спрацьовувало саме тому, що я знав: у Майкла був такий самий підхід. Це й дозволило мені глибше зануритися в персонажа.
Майкл мав чудовий смак у кіно. Вивчаючи більше про нього, я передивилася деякі фільми, які він любив. Майкл казав, що хоче зберегти дитяче відчуття дива у ставленні до світу. Чого, на вашу думку, ми можемо навчитися з цієї філософії сьогодні?
Це прекрасна філософія, бо дивитися на світ очима дитини, я думаю, дуже допомагає спростити життя.
Ти не ускладнюєш речі — і це те, чого я навчився в процесі, коли дивився на певні ситуації крізь призму дитини. Не переосмислювати щось надміру — все йде від відчуття, невинності й чистоти, до яких Майкл завжди тягнувся, і саме тому він завжди хотів творити саме з цього місця. Від процесу написання пісень до танцю — завжди залишатися допитливим і не давати життю зробити тебе черствим.
І це надихнуло мене застосувати цей підхід до власної роботи — до того, як я вчився нового, навіть на знімальному майданчику. Завжди залишатися допитливим, ставити запитання і ніколи не почуватися так, ніби ти переступаєш якусь межу. Якщо я чогось не знаю, я з радістю запитаю і розберуся, в чому суть, — сприймаю все, як губка. Тож я думаю, це дуже важливо, і сьогоднішньому світу цього бракує ще більше.
Майкл Джексон, окрім свого унікального лірично-вокального дару, є символом фізичної досконалості в танці. Як відбувався процес розуміння його тіла, його ніг, його танцю?
Це була неймовірно складна частина занурення в образ Майкла, бо ми звикли бачити, як він виступає на сцені, і ту енергію, яку він транслює.
І далі — намагатися не копіювати, а відчути це самому. Для мене все було саме про відчуття. Знадобився час, щоб дійти до того стану, коли я почувався впевнено, дивлячись у дзеркало під час виконання чи, точніше, репетиції, і міг сам себе трохи «обманути»: о, оце справді вийшло так, як у Майкла. Або: я потрапив у той спін так само, як він. Перші два роки це було дуже нестабільно, але я продовжував прагнути кращого і кращого, тримаючи в собі настрій перфекціоніста.
Спочатку це було дуже виснажливо — я дуже соромився власного тіла й мусив по-справжньому розібратися з перерозподілом ваги, з тим, скільки треба скинути, щоб дійти до потрібної статури, і як рухи відчуваються з цим тілом. З часом ставало краще і краще. Але також ішлося про нарощування витривалості, бо виконати номер повністю, від початку до кінця, з такою енергією — це дуже багато. А потім усе це доводилося переносити на майданчик, де інколи треба зробити 10 дублів, 15, 20 — від початку до кінця. І перший дубль мав звучати з тією самою енергією, що й двадцятий. Я готувався до цього через повторення.
Повторюєш знову і знову, поки вже не можеш більше. І з часом я ставав сильнішим і сильнішим. Тож коли я вже виходив на майданчик і мене просили виконати ці великі номери та сцени, я був достатньо впевнений, щоб сказати собі: я можу це зробити.
Я міг витримати 15 дублів, 20, 25.
Колман Домінго
Жоден із ваших персонажів ніколи не був одновимірним. У них завжди є шари. Виходячи з цієї логіки: який шар любові існує в Джозефі? І якою мірою той диктаторський батько може водночас бути люблячим?
Хм, гарне запитання. Думаю, мій шлях до Джозефа Джексона полягав у тому, щоби по-справжньому дослідити чоловіка того часу. Мені здається, треба контекстуалізувати й знати, звідки в нього коріння — з Арканзасу, робота на заводі, у сталеливарному цеху, чоловік покоління часів В'єтнаму. Його спосіб входження в родину і те, як він любив свою сім'ю, дуже відрізняється від сучасного контексту.
Я досліджував його трохи через призму мого вітчима, який належав до покоління чоловіків, що вважали своїм обов'язком бути годувальником і дисциплінарником, забезпечувати структуру в сім'ї, тоді як мати давала м'якість і турботу. І, дивлячись через це, я зрозумів: спосіб, яким Джозеф умів любити, — через суворість, структуру й дисципліну. З його погляду, це і є любов. Тож коли я зазирнув усередину й подивився очима Джозефа, мені довелося передусім побачити в ньому батька. Людину, в якої було дев'ятеро дітей і яка мала бути годувальником. Яка водночас знала, що в її дітей є талант. І хотіла дати їм, як би це сказати, найкраще з того, що в неї було. Розумієте? Можливо, в нього самого було небагато, але він давав усе найкраще, щоб розкрити найкраще в дітях. А вже збоку — судити, диктаторство це чи любов, — це інше питання. Але, думаю, з його погляду він робив усе, що міг.
Це може бути й те й інше.
Може бути. Але це одна з тих речей, коли просто треба досліджувати чоловіка того часу. Чорношкірого чоловіка того часу. Мені здається, дивитися на нього крізь сучасну призму — це неправильний підхід.
Але мені якраз подобається в цій ролі те, наскільки вона складна. Він не просто лиходій.
Так. Ну, знаєте, кожен хоче зробити з когось лиходія [сміється]. Але я думаю, що в кожній людині є складність і нюанси. І я знав, що саме це і є моїм завданням.
Джо Джексон — суворий батько та амбітний менеджер. Що в ньому здивувало вас найбільше, коли ви почали досліджувати роль?
О боже. Його почуття гумору. Мене це здивувало, коли я ближче пізнав не лише Джафара — і чув історії від Джафара, — але й коли на майданчик приходив Марлон Джексон або онуки. Зокрема Принс. Вони розповідали мені історії про те, як у нього було особливе рукостискання. Такий собі удар кулаком, яким він вітався з онуками. І як він любив їх дивувати.
Він знав, що його сприймають дещо моторошним, у якомусь сенсі. І тому іноді використовував це, щоби бути грайливим. У нього було чудове почуття гумору. Досліджуючи матеріал, я передивився багато відео. Вони були Свідками Єгови, тому не відзначали дні народження або свята. Але в них був «День Джозефа Джексона» — по суті, його день народження. І є ці чудові відео, де він просто сидить із дружиною Кетрін та онуками, і сім'я поводиться як будь-яка інша, а він постає звичайним чоловіком — це справді було круто побачити.
«Майкл» побив світові рекорди й став найкасовішим музичним байопіком усіх часів. Чому, на вашу думку, глядачі по всьому світу й далі захоплені історією родини Джексонів? І чому музична спадщина Майкла досі резонує з різними культурами й поколіннями?
Думаю, історія Майкла Джексона і Джексонів як родини — це справжня американська історія. Це історія про те, чого можна досягти, коли ти відданий справі та мислиш обдумано. І справді, Джозеф Джексон допоміг створити настільки грандіозну музичну спадщину, яка відома не лише в цій країні, але й в усьому світі. Думаю, завдяки музиці Майкла і впливу Джексонів можна поїхати в будь-який найвіддаленіший куточок світу. Я дивлюся всі ці стрічки в Instagram — діти з маленьких країн та сіл в Африці, чи в Індонезії, чи, скажімо, в Бразилії, — і кожен знає Майкла Джексона.
І, думаю, тому, що Майкл Джексон постійно перевинаходив себе — і свою музику, і своє звучання, — його не можна однозначно назвати R&B, або соулом, або попом. Тому що він сам визначає жанр. І я думаю, те саме він робив і зі своїм образом. Він постійно переосмислював себе. Тож у світі існують різні версії Майкла, що дуже цікаво [сміється]. І я думаю, що тривалий вплив пояснюється тим, що його музика справді настільки хороша, вона людяна, і вона змушує щось відчувати.
Якщо зануритись у каталог Майкла і каталог родини Джексонів, там завжди звучать потужні меседжі про людяність, любов, турботу одне про одного. І, думаю, саме це залишається назавжди.
Це справді чудова музика. У вас є особиста улюблена пісня, якщо звузити до однієї?
Ого. Знаєте, це змінюється щодня. Не знаю чому, але щойно ви запитали, я подумав про The Girl Is Mine — це одна з моїх улюблених пісень. The Girl Is Mine. Так [сміється].
Знаєте, я останнім часом дивно часто слухаю — вискочило в моєму Spotify — Say Say Say з Полом Маккартні.
Як гадаєте, звідки походить прагнення до досконалості Джо і такий суворий тренувальний режим? Ви частково вже це зачепили, але…
Так, але, знаєте, це чудова нагода зануритися глибше. Думаю, це через його суворість і робочу етику робітника фізичної праці. Є щось у роботі на сталеливарному заводі, у відсутності доступу або можливості впливати на власне життя. Також, коли я більше дізнавався про Джозефа Джексона і про те, ким він був, я зрозумів, що він теж був музикантом.
І, по суті, його діти грали на його інструментах. І тоді він почав помічати, що в них є талант. І, власне, вони самі його попросили — бо тоді всі створювали гурти, — вони буквально сказали: «Тату, тату, працюй з нами. Ми хочемо мати гурт». У них були свої репетиції. І він відповів: «Гаразд, я буду вас тренувати. Хочемо бути найкращими? Тоді я зроблю вас найкращими». Тобто це була домовленість. Це ніколи не було так, як багато хто думає, — що він просто нав'язав це дітям. Ні, вони самі хотіли бути найкращими й самі вимагали від батька, щоб він їх навчав і тренував.
І він це робив. Думаю, це також частина того, ким він був. Він побачив, що в його дітей є талант. І, до речі, цікаво — Майкл сам згадував це в одному з інтерв'ю: коли вони були дітьми, солістом мав бути Джермейн. А Кетрін Джексон постійно казала: «Ні-ні, послухай Майкла. Майкл співає вдома весь час. Треба послухати його». А Джозеф відповідав: «Ні, соліст — Джермейн». І щойно він усвідомив талант Майкла, зрозумів, на що той здатний, побачив, що відбувається в цьому восьмирічному тілі, — він подумав: ось наш шлях, ось як ми можемо стати найкращими.