«Хащі» — проєкт, що відкриває іншу Україну. Провінційні залаштунки, які часто ігнорують і яких соромляться. Забуті села, їхні жителі з власними долями, бідами та радощами. Україна без косметики та прикрас.
Ми розпитали у Володимира Кохана, автора і ведучого ютуб-каналу «Хащі», про автентику, тренд на «потрогати траву» і про те, як зберегти село. Вийшла серйозна, навіть важка розмова про українські реалії. Що вже поробиш, таке життя.
Як українці зберегли свою ідентичність за радянських часів?
Людей не випускали із сіл, радянська влада законсервувала культуру. Абсурдно, але Радянський Союз, використовуючи дешеву силу селян, ненавмисно зберіг автентику. Якраз завдяки архаїчному усталеному способу життя, який диктувала влада. Люди жили усталеними, замкнутими спільнотами — в колгоспах — і все було навколо цього.
У 90-х роках була неймовірна культура: народні пісні, традиції, колядки, щедрівки тощо. Зараз намагаються це відновити, хіпстери пародіюють трушність. Тогочасні люди, зовсім того не розумівши, видавали такі речі. Бабка Манька в полі, вириваючи цукровий буряк, співає пісні, які їй передали батьки, народжені на початку 1900-х років, а їм ці пісні дісталися ще з минулого століття. І все це передавалося усно — половина з них читати й писати не вміла. От це була трушна, душевна творчість.
Як би це грубо або неприємно не звучало, але давня культура зберігається в суспільствах, які не зазнали сучасного впливу. Це ми можемо бачити в культурах країн Африки та Азії. Всі люди рівні, але між рівними завжди є рівніші. Так склалися обставини, що певні території завдяки клімату, війнам, економіці тощо еволюціонували краще. Під цими територіями я маю на увазі країни Заходу і здебільшого Північної Америки.
Культура не робиться в будинках культури, міністерствах, спілках. Вона робиться підсвідомо і з потоку мас. Ніколи ж не думали: «Запишемо народну пісню». Люди працювали — і виникала пісня, виникав епос. Або боялися темряви, на вулиці не було освітлення, вони накручували в голові, що тут водяться чорти, — так будувалася міфологія. А коли сучасне місто, ти живеш у цивілізації, на Золотих Воротах, то, звичайно, які, в чорта, чорти? Чорти живуть у глибинці.
Села в нас потроху зникають — як це зупинити?
У наших умовах, на жаль, зберегти села неможливо. Я маю на увазі більшість. Їх колись штучно утримували. Чому немає такого масового занепаду і вимирання сіл у Європі? Хоча там сільське населення теж скоротилось. У XIX столітті сільське населення становило до 70%, а сьогодні — не більше ніж 10–15%. Але чому в них немає порожніх та зруйнованих хат? Тому що це відбувалося сотні років step-by-step, поступово.
Процес занепаду українських сіл почався з кінця 70-х. Після розпаду Союзу люди по інерції ще тримались у селах. Усе в житті має підйоми та падіння, і колись воно досягне апогею. Питання інше: чи почнеться цей підйом завдяки українцям, чи в селах житимуть представники іншої нації? Україна, на жаль, займає перше місце у світовому рейтингу за найвищим рівнем смертності й найнижчим показником народжуваності. Про це мало хто говорить, під час війни й так багато болю.
Чи стає переїзд у села новим трендом в Україні?
Ми зустрічали людей, які з міст переїжджали в села, але випадки абсолютно не масові. За 15–20 років мандрів хащами країни я зустрів, може, до 30 людей, які переїхали з міста в село. А тих, хто переїхав із сіл до Києва, — тисячі. Це неспівмірні цифри.
Це як запитати: хіба немає громадян Польщі або США, які переїхали в Україну? Звісно, є. Я знаю одного хлопця з Данії, який живе в Києві. На скейті катається, весь у татуюваннях, вчить українську, має тризуб на грудях. І здається, для чого їхати з Данії?
Так само є українці, які їдуть жити в Камбоджу або в Індію. Але це одиниці. Масове явище — це коли їдуть з України, а не навпаки. Так само і з переїздом у село.
Які думки про повернення українців після завершення війни?
Я реаліст: не вірю, що коли війна закінчиться, відкриють кордони й сюди ринуть. Ніхто не рине, поки не розвивається економіка, поки немає перспектив і стабільності. Влада визнала, що близько 10 млн українців виїхали. Всі хочуть відвідувати Україну, родичів та друзів, містечко або село. Але за ці 3 роки вони асимілювались і не прагнуть повернутись.
Знаю людей, яким за 60 років, вони пішли на фабрику в Польщі, дротики крутять і отримують тисячу доларів. У мирні часи вони такого навіть не могли уявити. Про який розвиток ми можемо тут говорити? Село помирало стрімко і до повномасштабного вторгнення. Війна додала реактивності вимиранню.
Під час війни намагаюся не критикувати. В уяві українське село — це одразу вишиванки та плетені тини. Де ви, в біса, таке бачили? В музеї? У Пирогові? Ви що, не були в реальному українському селі? Реальне українське село — це треш. Здебільшого сраний треш.
Я інколи неправильно висловлююсь. Пса на ланцюгу можна навіть у Швейцарії знайти. Але мова йде про відсотковість. У нас усе брутально та жорстко. Що таке поводження з тваринами? Це внутрішній світ людини.
Чи виходить показувати реальну Україну?
Нас критикує група хейтерів з Донеччини, яким не сподобалося відео про Донбас. Буквально вчора в коментарях був наліт хейту. Пишуть таку херню, шукають, до чого докопатися.
Ми з хлопцями, знімаючи відео, витягали по максимуму — як пропагандисти, намагалися показати світлі сторони цього краю. Шукали історію, україномовних людей, доводили, що це українська земля, моментами подаючи контент вибірково. Робили все, аби показати Донбас саме українським.
Якщо об’єктивно розбиратися, ця земля завжди була строкатою, тут жили різні люди. Але деякі все одно образилися — донецькі патріоти, в яких вишиватна позиція. Тут ніби 100 років тому ледь не кожен ходив у вишиванці та співав «Ой у лузі червона калина». Але реальність трохи інша. Не кожне українське село процвітає. І не кожен, хто в ньому живе, — патріот, готовий померти за Україну.
Якщо села занепадають, то яке майбутнє їх чекає?
Я не вірю, що село відновиться. Воно поступово занепадатиме до певної критичної точки, після якої почнеться повільне зростання. Проте більшість сіл приречені. Моє рідне село Карижин — серед них, попри мою медійність і бажання щось змінити. Там просто немає перспективи: глухе, віддалене, без інфраструктури. Навіть міста вимирають, якщо в них немає можливостей для розвитку, — це відбувається по всьому світу, навіть у США.
Сучасний світ вимагає унікальності. Що конкретне село може запропонувати? Колись для обробітку 100 гектарів землі потрібна була тисяча людей. Сьогодні достатньо 2 тракторів та 6 трактористів, які працюють позмінно. Майбутнє українського села — це хутори з 4–5 подвір’ями, де фермери заробляють кілька тисяч євро на місяць, мають якісне житло й транспорт типу Тундри, тому не залежать від стану доріг. Американська фермерська система — це моя модель бачення українських сіл.
Але в нас є Буковина, Закарпаття, Прикарпаття і Галичина — там інша модель сіл. Вплив російської імперії тут був меншим, і вони навчалися в австрійців. Там не було розкуркулення, яке знищило українське село. Території, що не належали Союзу, зберегли одноосібницький клас, куркулів — людей, здатних творити, рушіїв села. Це модерністські люди, які розвивають бізнес. Села будуть зменшуватись поступово, за моделлю Західної Європи. Не буде кричущих порожніх вулиць, як, наприклад, на Хмельниччині.
Знімаючи фільм про німецьких колоністів, я натрапив на цитату. Щось типу: перше покоління тягає каміння і важко працює, друге — складає це каміння, а третє — вже насолоджується життям. Європейці пройшли цей шлях давно. Зараз вони живуть добре, тому що їхні предки свого часу пекельно працювали.
На Балканах або в Румунії багаті села виглядають напівпорожніми, бо їхні мешканці важко працюють у Великій Британії або США. Але вони не виїхали назавжди — вони вкладають ресурси та повертатимуться. Люди запускають малі виробництва й бізнеси. Їхні діти також залишатимуться на місцях. Просто їхнє покоління відстає від націй, які вже насолоджуються життям.
Що змінив напад росії в культурному плані?
Моя думка з початку війни до 2022 року була такою, що Україна з часом увіллється в російський океан. І не потрібно ніяких танків. Я у 2010 році говорив: навіщо нам армія? Думав про культурну експансію. Важливо створювати власний медіапродукт. Але я помилився, тому що коли є такий сусід — армія необхідна.
Війна виявилась затяжною, російське ІПСО працює. Більшість бригад почали розуміти, що їм потрібно створювати бренд. Навіть у війні, подобається нам чи ні, має бути красива обкладинка. Якщо на початку донати були емоційними, то зараз донатять тому, в кого креативніший збір. Це важлива складова, хоча багато хто цьому опирався.
Яскравий приклад — «Третя штурмова», в яких найкраще працює медійка. Вони зрозуміли, що в це варто вкладати, — і мають результати. А якась умовна бригада, сидить там совєцький мужик, такий: ми шо, будемо тіктоки знімати? У нас війна, блядь. Нашо нам тут патлатий мужик, давай ми тебе пострижемо, йди окопи копай.
Як будувати стратегію зростання тренду на ідентичність?
Істина народжується в діалогах. За 3 роки війни, спілкуючись з найрізноманітнішими людьми, ми не винайшли цієї чарівної пігулки. Але ми розуміємо, що маємо створювати якісний медіапродукт українською. Коли ми знімаємо «Хащі», здається, що ми критикуємо Україну. Проте ми любимо Україну більше, ніж той історик у вишиванці, такий: Україна моя квітуча. Шароварна країна.
Дехто нас не розуміє, каже: ви показуєте все погане, ви агенти кремля. Але глобальна любов складається з різноманітного контенту. Це той випадок радянщини, шароварщини, коли на державному рівні створюються шаблонні відео про «яка красива наша літературна мова», якою насправді ніхто в суспільстві не розмовляє.
Ця чарівна пігулка — це складний механізм. Кожен має якісно виконувати свою функцію. Щиро, з любов'ю до країни, без сліпоти, вишиванковості й совєтськості. Союз не в назві, а в методах, у рагулізмі, в підході.
На що нам варто подивитись по-новому?
Повертаюсь до орієнтира — Європи, до якої ми так прагнемо. В них цінується все місцеве та локальне. Вони цінують своє та готові переплатити, до прикладу, за пиво. Heineken може продавати бляшанку за 30 центів, а в маленькому містечку в Баварії пиво ледь не наливають руками. Воно не може коштувати дешево, тому це цінується та потребує підтримки. Ось це і є глобальне розуміння.
А в нас часто присутня заздрість. В АТБ можна купити пиво за 25 грн, а Микола продає своє за 80? У нас таке ж трапляється і з мерчем. Ми не корпорація, а мерч — це для підтримки проєкту. Собівартість вийшла 1400 грн, ми продаємо за 1800. І починається: та ви шо, охуєлі, кофту по 1800 продавати? Але ми маємо сплатити податки та зарплату, і з того ми заробляємо максимум 300 гривень за кофту. Це смішно.
Це підтримка місцевого виробника в тому числі, адже ми вишиваємо одяг в Україні. Такі речі треба розвивати. Ми колись знімали фільм про Зіньків, де печуть чорну ковбасу — це дуже відома і смачна ковбаса. Це бренд. Є навіть жарт, що всі, хто з Зінькова, досягли успіху в Києві завдяки ковбасі. Я колись працював у державних органах, і звіти з Хмельниччини подавалися разом з кільцем цієї ковбаси.
Кажуть мені: «Ми хочемо пам'ятник, порадь щось». Я відповідаю: «Ви відомі ковбасою, чому б не запросити коваля і не викувати ковбасу як символ? Це унікально, цікаво, смішно, і всі будуть фотографуватися». Не зробили. Вони хочуть розвивати бізнес і туризм, але бояться змін. Це певна недалекоглядність.
