Rebeka Mikhaeil — українсько-єврейська грузинка, що зашиває травми у пісні. Вона виросла в Угорщині, Грузії та Україні (почергово), зустріла музику ще в дитинстві, і відтак це її найдовші стосунки. Ребека дистрибується на enko, планує альбом і навіть мала свій перший сольний концерт (але так було не завжди).
Ми поговорили з Ребекою про те:
- — чи її сценічне ім’я — справжнє
- — чи конфліктують між собою ідентичності співачки
- — чи обов’язково пробачати в піснях
- — як заметчитися з enko
Ребека-музикантка
Як ти прийшла до музики?
Музика супроводжувала мене з народження. У мене ніколи не було думок, що я займатимусь чимось інакшим.
Тобто ти завжди розуміла, що музика — це твоє?
Так. От завжди.
Чи сумнівалася ти колись у своєму виборі?
Кожного дня (жартую). Таке трапляється в моменти розпачу. Це зазвичай триває максимум годину.
Я розумію, що нічим, окрім музики, займатися не буду (бо не вмію та не хочу).
Це допомагає мені зібратися, коли стає погано: «Ребеко, ну ти про що? А ну встала, пішла в студію та записуєшся далі».
Як би ти описала свої стосунки з музикою?
Вони нелегкі. Часом токсичні, аб'юзивні (з обох боків), але насправді щасливі. І тісні. Я знаю, що вони вірні. Мої друзі кажуть, що я драматизую та романтизую. Але якось так їх собі відчуваю та бачу. Ці стосунки — не з найлегшого, що мені траплялося.
Як би ти описала свої стосунки з музикою 5 років тому?
Наївні. Бо я була наївною (і через вік, і через сприйняття). Я взагалі нічого не розуміла. Я тільки зараз починаю розуміти щось, хоча займаюся музикою з дитинства. Поки ти не заходиш у музику як артист, бачиш її в рожевих окулярах. А з часом розумієш, що очікувала інакшого.
Коли вийшла пісня «Значить скоро день», ти написала, що «чергова травма опублікована». Чи всі твої пісні = травми?
Точно ні. Просто є пікові пісні — про періоди життя та події, що травмували. І так сталося, що пісні «Батьку» та «Значить скоро день» саме такі.
Чи є в тебе відчуття, коли публікуєш такі пісні, ніби відчиняєш двері в кімнату, куди заходять незнайомі люди?
Я в піснях не брешу, бо не можу брехати сама собі. Тому перед кожною прем'єрою (хоча їх було не так багато) я почуваюсь оголеною. На початку було складно, бо я думала: «блін, це ж зараз люди мені всередину залізуть і будуть там копатися».
Учасники гурту Ziferblat говорили на подкасті, що працюють у рекламі, бо недостатньо заробляють на музиці. У музичній сфері України це не виняток, а тенденція. Чи є в тебе така «доросла робота»?
Ця тема мене турбує. Я заробляла як сонграйтерка — писала пісні для артистів. Але зараз зрозуміла, що не хочу цим займатися. Не хочу писати для когось і розсіюватись. Писати те, що мені не резонує, просто заради грошей. З кожним разом я втрачаю частинку себе.
Зараз я на тому етапі, що треба «дорослу» роботу, яка буде приносити кошти, щоб їх вкладати у свою теж дорослу роботу, яка не приносить стільки коштів, як хотілося б.
Я знаю буквально кількох колег-артистів, які заробляють тільки музикою.
Як довго ти працювала сонграйтеркою?
Роки два, як почала на цьому заробляти. Мені не сподобалось.
Ребека-дитина
Де ти народилась і виросла?
У мене завжди ступор, коли питають, звідки я. Я народилась у Будапешті, пожила там до 3 років. Потім мешкала у Грузії, переїздила з мамою до України, пожила у Трускавці, в Закарпатті. Відтак живу у Львові. Думаю, що на Львові не зупинюсь, треба скоро брати валізи та продовжувати свої традиції.
Якою ти була в дитинстві?
Страшною забіякою, дуже нечемною була. Постійно робила якусь херню. Коли жила в бабусі (з четвертого по восьмий клас), навчалась у тій школі, де вона була керівницею танців. Їй завжди було за мене соромно.
Як на твою особистість вплинули постійні переїзди?
У мене не було дитинства. Я втратила період безтурботності. Не пам'ятаю, коли востаннє її відчувала. Спочатку я жила з мамою (бо батьки розлучились, коли мені було три). А потім мама поїхала за кордон, я жила з бабусею. З 14 років я сама мешкала у Львові — вчилась у музичному ліцеї. Я не могла зрозуміти, де я, де мій дім. Сьогодні я тут, а через пів року — вже там. Тільки коли переїхала до Львова, трошки приземлилась.
Твоє сценічне ім'я — справжнє чи псевдонім?
Це справжнє ім'я. Коли я була маленькою (років десять), я думала: «блін, треба придумати собі прикольний псевдонім». А потім, коли випускала перший трек, подумала, що буду Ребека Мікхаелі, як у паспорті. Тішуся, що не вигадала чогось інакшого.
Ти ідентифікуєш себе як українсько-єврейська грузинка. Чому?
Мій тато — грузинський єврей, мама — українка, угорка, єврейка. Тому я така: «ну, хай люди знають про все моє коріння».
Чи конфліктують ці частини ідентичності між собою?
Для мене — ні. А от у мого тата завжди конфлікт інтересів. Я християнка, а він каже, що оскільки я єврейка — мушу прийняти юдаїзм. Це коли батьки хочуть вирішити за дитину, ким вона має бути, але вона вже трішки виросла.
Ребека — сольна артистка
Твій перший сольник відбувся 29 березня. Як це було?
Хвилююче. У мене до того моменту було три пісні на стримінгових платформах (з них на сольнику я заспівала лише одну). Я непокоїлася, що прийде десять людей. Переймалася весь тиждень до сольника. Ми багато репетирували, у мене здавали нерви. Я була на постійному надриві.
А в день сольника було простіше. Там насправді є свій шарм, особливо коли тобі вдається передати те, що ти хотіла, щоб люди це прожили та відчули. Ти розумієш, що тобі це вдалось, і тоді вже видихаєш. Це особливий вид оргазму, як на мене, коли ти закінчуєш свою програму і сходиш зі сцени.
Про що ти подумала одразу після того, як прокинулася в цей день?
У мене весь тиждень боліло горло. Був ризик, що я захворію. Перше, що я зробила, — почала пробувати, чи є в мене голос. Він був. Але я все одно переймалася. Коли я заспівала, голос різко з'явився, горло перестало боліти.
«”Батьку” — особиста історія моїх взаємин з татом, рефлексія на дитячі образи та болі, які мені вдалось прийняти й прожити, написавши цю пісню». Чи обов’язково приймати й проживати кожну образу? Як робиш ти?
Кожна образа деструктивно впливає на нас: з'їдає зсередини. Але іноді пробачити важко. Прощення — це одна з найскладніших речей. І не завжди, коли ми кажемо (і думаємо), що пробачили, насправді пробачаємо.
Коли я написала «Батьку», думала, що відпустила. Але з кожною нагодою, коли рефлексую про це, розумію, що брешу собі. Бо не відчуваю, що пробачила до кінця та змирилася з обставинами.
Зараз я думаю, що, можливо, не обов'язково пробачати. Я перестала виношувати це як ідею-фікс. Я думаю, прийде час — і я це пропрацюю.
Пам'ятаю, коли почався підлітковий період, я хотіла піти до психотерапевта і пропрацювати ситуацію з батьком. У мене було багато спроб, жодна не була успішною. Завжди щось ішло не так, я блокувалася. І мене це ще більше добивало. Тому я вирішила перестати постійно про це думати й просто жити.
Як зрозуміти, що точно пробачила?
Напевно, коли тебе це вже зовсім не торкає. Коли відчуваєш повну байдужість. Я не можу дати якусь конкретну відповідь, бо я для себе її теж не знайшла.
Ребека та enko
Як ви заметчилися з enko?
Це було перед випуском KALUZHA, мого першого треку. Я зробила пісню, знайшла менеджера. А через що випускати цю пісню? Потрібен дистриб’ютор. TuneCore (агрегатор цифрової музики — прим. ред.) не варіант для мене, хотілося більшого.
Тоді я прийшла до своєї подруги-дизайнерки на студію, у той день познайомилася з Мариною Круть. Питаю в неї, через якого дистриб'ютора вона працює. Вона відповідає: «Я на enko. Хочеш, дам контакт? Напиши їм, все буде клас».
Я надіслала пісню менеджерці лейбла — і так розпочалась наша комунікація. Фокус-група у них була з їхньою СЕО Катею Дмитренко, Ванею Клименком і Нікітою Верлокою, і у підсумку, якщо коротко, ми підписали договір та почали працювати, я дуже тішуся з того. У них на дистро є багато плюсів, як-от індивідуальні консультації з маркетингу і багато різних корисних штук. А ще в мене неймовірна менеджерка Лєна, яку я дуже люблю!
У якийсь момент я навіть знайшла інший лейбл і був навіть контракт. І саме коли я мала його підписати, пишуть enko, що мене прийнято. Тож я переконана, що якщо тобі треба бути в якійсь точці, ти будеш там все одно, попри все.