Інклюзія не завершується пандусом або табличкою шрифтом Брайля. Насправді інклюзія не завершується ніколи — покращувати можна майже до нескінченності. Але завжди потрібно з чогось починати.
Як зробити будівлю безбар’єрною на практиці, а не на паперах, — у своїй колонці розповіла Юлія Селезньова, заступниця директора з будівництва та розвитку центру Superhumans. Поради Юлії проєктантам, архітекторам і дизайнерам інтер’єрів — читай нижче.
Що таке безбар'єрний простір
Безбар’єрний простір — це не тільки про пандуси. Це про комплексне відчуття фізичного, емоційного й сенсорного комфорту. Людині має бути зручно зайти, безпечно залишитися, вільно пересуватися, орієнтуватися в просторі. І головне — мати змогу отримати ту послугу, за якою вона прийшла. Без бар’єрів — у всьому.
Йдеться не лише про архітектурні рішення, а про людину як головну точку опори. Безбар’єрність — це про емпатію, про людиноорієнтованість. Простір та всі сервіси в ньому мають бути побудовані саме навколо людини.
6 травня о 19:00 зустрічаємось offline + online:
promprylad (у Франківську) або на YouTube-каналі Skvot.
Інклюзія поза пандусом
Ми вже звикли, що пандуси й широкі входи — це must. Але є менш очевидні, та не менш важливі інклюзивні рішення:
#1. Кольорова навігація. Вона реально допомагає: дає людині зрозумілий маршрут до тієї чи іншої зони. І при цьому простір має бути візуально чистим — без зайвих подразників, особливо якщо дизайнимо його для людей з когнітивними порушеннями, ПТСР або підвищеною тривожністю. Ніякого шуму, кислотних стін або дивних скульптур — тільки зрозуміле, передбачуване середовище.
Зображення надані командою Superhumans (тут і далі)
#2. Зони відпочинку. Якщо, наприклад, пандус або коридор занадто довгі, має бути можливість присісти, відновитися, побути наодинці. Тиша — важлива. У нас у Superhumans є кілька таких зон. Перша — просто на пандусі. Зранку наші супери виходять туди — поговорити, покурити, просто почати ранок у своєму ритмі.
Є ще «бойз-рум» — кімната, куди персонал не має доступу. Там гамаки, більярд, PlayStation. Це місце, де можна бути собою. Відпочити не тільки фізично, але й емоційно. Бути в комфорті. Ще одна зона — тиха тераса.
#3. Сенсорний комфорт. Ми в Superhumans навіть маємо свій запах. Це може здаватися дрібницею, але це про глибокий сенсорний комфорт. До нас нещодавно приїжджав принц Гаррі, один чоловік з його команди Invictus має потрійну ампутацію. Він сказав, що його найбільший страх — це знову відчути запах лікарні. Бо цей запах повертає в травму.
Як спроєктувати безбар’єрний простір — і без чого не варто починати
Перше, що треба зробити, якщо ви створюєте безбар’єрний простір з нуля, — це спитати себе: хто тут буде? Для кого цей простір? Ми в Superhumans ставимо це запитання щоразу перед тим, як почати будь-яке будівництво. І тоді залучаємо цих людей до діалогу. Ось алгоритм, який ми випрацювали на практиці:
#1. Дослідити користувача. Ми зрозуміли: в нас буде центр для людей з різними травмами. Але передусім ми сфокусувалися на двох групах — люди з протезами та люди в кріслах колісних. І почали питати. Як ти вмиваєшся однією рукою? Як ти пересуваєшся? Як ти заходиш у приміщення?
#2. Сформувати маршрут користувача. Людина має приїхати, припаркуватися, зайти безбар’єрно. Далі — куди вона має йти? Як знайти залу, як дістатись до санвузла? Весь маршрут має бути логічним і доступним, навігація — зрозумілою.
#3. Залучити консультантів з інклюзивності. Архітектор або дизайнер може бути блискучим, але вони не завжди бачать усе. Тому важливо залучити консультантів з доступності. У нас зараз все більше таких людей, і це прекрасно. Вони говорять з власного досвіду й можуть дати практичні рекомендації.
#4. Тестувати (і тестувати на собі). В Superhumans ми буквально самі перевіряли кожен сантиметр простору. Ми з Ольгою Руднєвою сідали в крісла колісні та проїжджали пандусом. Якщо нам було важко — значить, людині з травмою буде ще важче. Навіть така дрібниця, як дверна ручка: двері широкі, але якщо ти в кріслі колісному — як їх зачинити? Ми додали горизонтальну ручку нижче — і це розв’язало проблему.
#5. Бути готовими до змін. Не всі рішення ідеальні, навіть якщо здаються такими спочатку. Наприклад, ми поставили автоматичні сушарки — наче крута штука. Але виявилось, що вони спричиняють панічні атаки в людей з ПТСР. Простір закритий, сушарка вмикається раптово — все, тригер. Тож ми їх прибрали.
Зараз ми працюємо над особливим кейсом — створенням ще більш інклюзивної вбиральні. До нас на роботу має прийти супер із потрійною ампутацією. У нього протези на обох руках і на нозі. І він сказав: «Щоби бути максимально самостійним, мені потрібен санвузол з функцією голосового управління, миття і сушіння». В Україні поки що не робили подібних проєктів, але ми працюємо над цим.
Інклюзивна реконструкція
Реконструкція завжди складніша, ніж нове будівництво. Вона, по суті, навіть дорожча. Але в Україні система отримання дозволів на нове будівництво значно комплексніша й довша, ніж на реконструкцію, тому багато хто йде другим шляхом. Ми в Superhumans теж провели реконструкцію з добудовою — це зекономило нам кілька років.
Але не всі будівлі піддаються реконструкції. Зараз ми працюємо з простором колишньої конюшні. Ця будівля має вузькі проходи, невеликі кімнати, низькі стелі та перебуває в аварійному стані. Теоретично її можна реконструювати, але на практиці це буде незручно, тісно й темно. Така будівля існуватиме, але не буде функціональною. Тому ми вирішили все знести й збудувати новий простір. Зараз на цьому місці стоїть маленька стара конюшня, а згодом тут буде сучасний великий реабілітаційний центр з повноцінним бомбосховищем, побудований відповідно до нових норм.
100% безбар’єрності не буває
Повної безбар’єрності неможливо досягти. Нещодавно я була на навчанні в Школі універсального дизайну. Два дні нам показували ідеальні схеми: санвузол для людини з порушенням зору, санвузол для людини зі стомою тощо. І в кінці я питаю: «А покажіть хоч один реальний простір, де це все поєднано». У відповідь почула, що такого немає.
Ми навіть попросили ШІ згенерувати зображення такого санвузла. Вийшов космічний корабель. Три унітази, чотири раковини, пульт управління голосом. Ти заходиш туди — і банально не знаєш, де справити потребу.
Зображення на 100% безбар’єрної вбиральні, згенероване ШІ
Тож намагатись охопити всіх одночасно в одному приміщенні — не найефективніший підхід. Варто сфокусуватися на базових речах, що підходитимуть людям з різними типами інвалідності. Наприклад, поручні, на які можна спертись. А ще — достатньо вільного простору, щоб комфортно було й людині на кріслі колісному, і мамі з дитячим візком. Це найкращий варіант для універсальних просторів, де планується великий потік людей: вокзали, аеропорти, супермаркети.
Помилки в проєктуванні безбар’єрного простору
Архітектори, дизайнери, проєктанти — навіть з найкращими намірами — можуть зробити простір недоступним. Одна з найпоширеніших помилок — це сліпе дотримання державних будівельних норм без урахування того, як люди насправді користуються простором. Ми можемо побудувати все за ДБН, але це буде максимально незручно. Бо ДБН, чесно кажучи, потребують оновлення й доповнення.
Коли ми добудували центр Superhumans, нам не давали сертифікат безбар’єрності — попри те, що сьогодні ми один з найбільш безбар’єрних просторів в Україні. Причина — в нас не було табличок шрифтом Брайля. Коли ми почали глибше розбиратись у темі, з’ясувалося, що більшість людей, які втратили зір нещодавно, взагалі не вміють читати шрифтом Брайля. І навіть наші консультанти не користуються цим шрифтом у реальному житті. Але норми все ще вимагають таких табличок.
Ще одна історія — безбар’єрність для галочки. Наприклад, пандус є, але без поручнів, з таким ухилом, що людина самостійно не зможе ним скористатись. Формально — все на місці, сертифікат отримали, але користуватися цим неможливо.
І третє, про що забувають дизайнери, — це сенсорні фактори. Шум, світло, перевантажене візуальне поле — все це може бути тригером для людей з тривожністю або ПТСР. У Superhumans ми, наприклад, встановили біодинамічне світло. Вранці воно більш холодне та яскраве, щоб активізувати людину. А після 16:00 — тепліше та м’якше, щоб налаштувати на спокій.
Закони й нормативні бази
Зараз в Україні основною нормативною базою для проєктування безбар’єрних просторів є державні будівельні норми (ДБН) — зокрема ДБН В.2.2-40:2018 «Інклюзивність будівель і споруд». Це своєрідна альма-матер для архітекторів та проєктантів, але її вже давно потрібно оновити. Наразі цим займається команда активістів, і очікується, що цього року з’явиться оновлена версія.
Крім цього, є окремі ДБН з пожежної безпеки, де враховується обов’язкова евакуація маломобільних осіб — без дотримання цих вимог пожежники не дадуть дозвіл на введення будівлі в експлуатацію. Всі ці документи мають юридично обов’язковий характер.
Паралельно існує багато норм і рекомендацій, які поки що мають лише рекомендаційний статус. Наприклад, ДСТУ EN 17210:2021 «Універсальний дизайн», де зібрана європейська найкраща практика. Було б дуже добре, якби цей документ отримав статус державного стандарту. Також є рекомендації від Мінрегіону, UNDP, Unicef, Big City Lab та інших організацій.
Серед ГО є дуже потужні ініціативи — «Безбар’єрність», Група Активної Реабілітації, а також багато незалежних експертів, які надають консультації щодо доступності. Все це формує живішу, сучаснішу базу для створення безбар’єрного середовища.
Але в законодавстві є прогалини. Наприклад, часто під час нового будівництва забудовники посилаються на реконструкцію, і тоді ті норми, які в іншому випадку були б обов’язковими, стають рекомендаційними. Є ще одна лазівка — вислів «неможливо облаштувати це через конструктивні особливості». І, мабуть, найгірше — це відсутність належного контролю та санкцій. Сертифікати безбар’єрності сьогодні можуть видавати некваліфіковані організації.
Що робити, якщо простір — неінклюзивний
На мою думку, завжди має бути план «Б», і «В», і «Г». Якщо ми не можемо реконструювати будівлю, якщо в нас немає грошей на нове будівництво, ми маємо шукати інший варіант. Наприклад, якщо послугу можна надавати онлайн — значить, треба цифровізувати свої сервіси. Але зробити це правильно — так, щоб і людина з порушенням зору змогла скористатися сайтом.
Щодо попереджень в анонсах подій, коли організатори вказують, що простір не обладнаний пандусом, — для мене це жест чесності. Звісно, дисклеймер не розв’язує проблему, але це краще, ніж коли людина в кріслі колісному приходить на івент, а потрапити туди не може. І організатори лише знизують плечима: «Ой, ми не подумали». Але зупинятись на дисклеймерах не варто — треба працювати в напрямку, щоби послуга або подія була максимально доступною для кожного.