Місто може бути різним: великим або малим, чужим або твоїм. Але це не має значення, бо першою чергою воно мусить бути інклюзивним. Те, як ми плануємо простір, впливає не лише на пересування, але й на гідність — особливо якщо йдеться про людей, які повернулися з фронту, живуть з інвалідністю або просто потребують додаткової підтримки.
Що таке інклюзія в українських реаліях — і як її будувати не лише на папері, а вулицями та рішеннями, — поговорили на оупентоку Skvot x Restart. А вижимку головного з коментарями Олександра Шевченка — читай нижче.
Інклюзивність — це не (тільки) про пандуси
Інклюзивність — це не про пандуси й таблички шрифтом Брайля. І точно не про формальні «звіти з доступності». Вона починається там, де місто перестає бути перешкодою. Там, де мама з візком, ветеран із протезом та айтівець на самокаті мають однаковий доступ до кави, культури й громадських послуг. Інклюзивність — це не спецумова, а базовий рівень турботи.
Сьогодні це поняття в Україні стає дедалі глибшим. Після 2014 року, а особливо після 2022, ми стикнулися з новою реальністю — невидимими інвалідностями, травмами, поверненням до життя після фронту. І місто має встигати за цими змінами. Бо щоби просто вийти на вулицю, людині з ампутацією треба пройти цілий маршрут з викликів, які всі інші навіть не помічають.
Це вже давно не про «особливі умови». Це про нормальність. Про те, щоб зручність не залежала від стану здоров’я, віку або досвіду. Щоб не треба було запитувати в адміністратора кафе: «А у вас пандус є?» — бо очевидно, що є. Бо хтось ще на етапі дизайну подумав, що всі мають право на комфорт. І це не виняток — це правило.
«Виклики інклюзивності умовно можна поділити на три рівні: будівлі, маршрути й відкриті громадські простори. На рівні окремих будівель питання інфраструктурної доступності розв’язуються найпростіше — тут діють чіткі будівельні норми й регулювання. Архітектурні рішення можна передбачити ще на етапі проєктування.
Найбільше складнощів виникає на рівні маршрутів — пішохідних шляхів, підходів, з’єднань між об’єктами. Це часто виходить за межі транспортної інфраструктури та потребує складніших втручань: заниження бордюрів, переобладнання підземних переходів, які зазвичай не пристосовані для людей з інвалідністю. Також тут ідеться про спеціальні зони підвищеної небезпеки, які потребують супроводу або тактильного покриття.
На рівні відкритих громадських просторів головне — забезпечити логіку пересування з урахуванням рівнів висоти. Такі рішення часто вимагають додаткового обладнання або інженерних рішень, які не завжди можна впровадити ”в лоб”», — пояснює Олександр Шевченко з Restart
Що робити, коли 5 млн — це все, що є
Міський департамент інфраструктури оперує скромними коштами — 5 млн грн на все місто. Цього достатньо не на «зробити все доступним», а на точкові рішення і вміння чути запити. І найважливіше тут — не гроші, а співпраця. Бо навіть класне, просте рішення, як металевий бокс для зберігання крісла біля підʼїзду, зʼявилося не завдяки бюджету, а тому, що ветеран сам звернувся до заступника мера, і комунальна структура зробила все своїм коштом.
Питання в тому, чому подібне не може стати системою. Якщо в ОСББ є мешканці з інвалідністю, чому б не облаштувати доступність разом? Звучить логічно — але на практиці це важко. В будинках складна комунікація, далеко не всі готові долучатися, особливо якщо мова йде про внески. Проте кожен двір — це окрема історія, і якщо зʼявляється ініціатива, її точно варто підтримувати.
Департамент заохочує звертатися — і до них, і до інших структур. Комунікацію вони допоможуть вибудувати. У когось це буде велопаркінг, у когось — сховище для візка. Далі — справа за пошуком фінансування: міський бюджет, гранти, меценати. І так, по крихтах, формується середовище, яке починає дихати не за кошторисом, а за запитом громади.
«Корінь проблеми — не в ініціативності. Вона є. Але для справжніх змін потрібна комбінація: кошти, фахові люди, які можуть дати рішення, і головне — прямий контакт із тими, хто справді знає, в чому проблема. Це складно, бо ветерани не мають GPS-трекерів. Вони розсіяні по місту, переїжджають, живуть серед нас, але без маркерів. Їх не видно — якщо не дивитись уважно. І саме тут потрібна залученість сусідів, громади, звичайних мешканців.
Помітити, що хтось не може виїхати з двору. Побачити, що в під’їзді нема куди поставити крісло. Не запитувати: “Чим допомогти?”, а просто поставити себе на місце. Пройти тим самим шляхом. І тоді — змінити те, що справді не працює. І саме на цьому рівні починаються найреальніші та найпростіші зміни. Без гучних проєктів. З емпатії», — говорить Олександр.
Інклюзивність — це не про бюджет, а про мозок
Інклюзія — це не окрема тема для обговорення. І точно не пункт у бюджеті, який треба «виділити». Це спосіб мислення, який має вбудуватись у систему управління містом так само, як світлофор або водопровід. Бо коли ми ставимо запитання «скільки виділено на інклюзивність?», ми вже починаємо не з того боку.
Так само колись говорили про велосипедистів — мовляв, зробимо їм доріжку довкола озера, хай там і катаються. Але логіка зовсім інша: доріжки не мають бути «подарунком», вони мають бути частиною нормального проєктування вулиці. Як і пандуси, як і доступні входи, як і низькопідлоговий транспорт.
Інклюзивність — це не спецпроєкт, а стандарт. Не щось, на що «додатково шукають кошти», а те, що вшито в ДНК міста. І доки ми думаємо про неї як про виняток, вона ніколи не стане правилом. Ось що про це думає Олександр:
«З інклюзією ми ще надовго. Бо війна відкрила нові травми, нові потреби, нові шари складності. І щоб усе це прожити й перетворити на дієву систему, треба дивитися вперед — на кілька поколінь.
Будь-які зміни починаються з дітей. Коли про інклюзію говорять у школах, університетах, на гуртках — це вже фундамент. Бо діти тягнуть за собою батьків, а з цим приходить і глибший контакт із ветеранськими спільнотами. Виникає звʼязок, а не окрема тема.
Далі — справа за підготовкою фахівців. Тих, хто зможе не просто говорити про політику доступності, а формувати її під реальні потреби. І ще — за вмінням привозити в Україну рішення, яких у нас ще не було. Не копіювати, а адаптувати — під нашу реальність, людей та досвід, який ми більше не маємо права ігнорувати».
Співпраця на рівні «держава — бізнес — люди»
Система працює тільки тоді, коли її будують з кількох сторін. Мінветеранів не може наказати — але може ініціювати. Міста не можуть усе профінансувати — але можуть зібрати навколо комітети. Бізнес не зобов’язаний, але якщо хоче знайти працівників — має зробити двері відкритими.
В Івано-Франківську бізнес залучається без зайвих нагадувань. Під час ремонту тротуару на одній з вулиць, де команда міста облаштовувала безбар’єрний прохід, підприємці самі підходили й питали, як зробити так само біля свого входу. Не тому, що «треба», а тому, що бачать — простір змінюється, і хочуть бути його частиною.
Бо 3 млн українців з інвалідністю — це не якась «категорія». Це частина суспільства. І поки хтось думає, як їх «інтегрувати», вони вже поряд — просто часто не можуть вийти з дому. Через сходи. Через бордюр. Через сушарку, яка тригерить.
Івано-Франківськ виграє саме завдяки цій готовності діяти. І бізнес, і громадські ініціативи, і просто мешканці — тут звикли не чекати команди згори. Тому місто й змінюється — коли кожен працює на спільне, не втрачаючи свою ініціативу. Олександр поділився досвідом міста:
«В Івано-Франківську поки що не працюють чіткі механізми або програми співпраці з бізнесом. Але відповідальні компанії не чекають дозволу — діють самостійно. Їм часто не потрібна допомога, тільки одне прохання: не заважати.
Темп бізнесу швидший за темп міської бюрократії. Тому замість створювати громіздкі погоджувальні конструкції, краще дати бізнесу інструменти для колаб — з громадськими ініціативами, ветеранськими фондами, науковими установами. Так процес стає і притомним, і швидким. А місту варто зосередитися на своєму полі — бюджетах. Там, де потрібні капітальні інвестиції, міська участь критично важлива. Але не як єдине джерело змін, а як підсилювач для вже готових ініціатив. У Франківську вже з’являються перші елементи інклюзивної інфраструктури — спортивні зони, громадські простори з урахуванням потреб ветеранів. Але це лише початок, точкові кроки. Поки що — крапля в морі.
Головне питання не в кількості майданчиків, а в розумінні: де саме знаходяться ветерани, як вони переміщуються містом, чого їм бракує і що треба вирішувати в першу чергу. Без цієї карти жодне інклюзивне рішення не буде влучним. Тому спочатку — діалог і спостереження. А вже потім — бетон і плани».
