Ще у 80-х Девід Лінч та Дуейн Данем, багаторічний друг і креативний партнер режисера, задумали «Легенду про щасливого працівника». Це історія про чоловіка, який живе в утопічній спільноті й несподівано опиняється на верхівці влади. Лінч мав спродюсувати стрічку, а Данем — зайняти режисерське крісло.
Але вони навіть не встигли розпочати підготовку. В 90-х до Лінч запропонував Данему проєкт, чий вплив і масштаб можна оцінити лише тепер, — «Твін Пікс». Дуейн змонтував культовий серіал — і навіть зрежисував кілька серій.
Через інші проєкти роботу над «Легендою про щасливого працівника» постійно відкладали. Прем’єра фільму відбулася лише у 2025 році. Ця стрічка стала останнім проєктом, де ім’я Девіда Лінча зазначене в титрах.
Skvot Mag ексклюзивно зустрівся з Дуейном Данемом, щоби поговорити про сценарій, який чекав свого часу 40 років, а ще запитати, як це — працювати під одним дахом із Девідом Лінчем.
Я подивилася ваш фільм — і він справив на мене велике враження. Це було дуже смішно.
Це історія, яка вразила мене ще багато років тому, але зняти її було дуже складно.
Люди просто не розуміли, про що вона. Питали: «Що це взагалі таке?». І я відповідав: «А ви скажіть мені самі». Це чудова історія, покликана викликати дискусію.
Ваш фільм виглядає так, ніби його зняли в стилі «Золотого віку» Голлівуду — особливо тієї доби, коли щойно з'явилося кольорове кіно. Це був свідомий естетичний вибір?
Так, це був дуже свідомий вибір. У нас у США є Долина Монументів — червоні ґрунти, скелі, пейзаж, сформований часом. Саме там Джон Форд зняв багато своїх вестернів. Його «Шукачі» — один із моїх улюблених фільмів з візуальної точки зору.
І, до речі, сцена, де один з головних героїв мого фільму Піт Гус починає копати яму, а індіанці стоять на пагорбі, — це майже точна локація, де Форд ставив камеру для «Диліжанса».
Тож так, це було навмисно. Я хотів, щоб фільм здавався знайомим, але водночас позачасовим.
Чому обрали саме ці локації?
Це все через червоний ґрунт. Для мене все зводилося саме до нього. Такий ґрунт є лише в кількох місцях. Якби це була звичайна коричнева земля — це загнало б мене в депресію.
Тож ми знімали на червоному ґрунті, і оператор Рід Смук постійно підсилював цей червоний, проштовхував його в кадрі. Ми хотіли надати фільму казковості.
Ваш фільм дійсно як казка, але сатирична, про індустріалізацію країни. Чи можна так сказати?
Так, певною мірою так. У нас там лише один кінь, одна машина, дві автівки. Жодної зброї. І мені здається, що це хороший привід поговорити про те, що стається, коли у світ входить машина — або, як у наш час, штучний інтелект. Машина сама по собі нейтральна. Все залежить від того, як ми її використовуємо.
Ось для чого був створений цей бульдозер «монґер» — він легко міг замінити людину в цій історії. Але люди з'явилися там не просто для того, щоб копати глибше й швидше за інших. Вони навіть не знали, навіщо копають. Одного дня Піт запитує: «Чому я взагалі це роблю?» — і все ламається.
Чому ви обрали шахту й видобуток центральною темою?
Бо це найпростіша форма людської праці. Просто лопата і земля. По суті, чому ти копаєш? І це мене просто захопило, бо в цьому сенсі — це метафора життя. Навіщо ми взагалі щось робимо? Саме тому я обрав червоний ґрунт — він привабливіший, ніж звичайна коричнева земля.
Візуально це справді дуже сильно працює. Де ви знайшли цього неймовірного британського актора Джоша Вайтгауза, який грає Джо?
Чудове запитання — і вам точно сподобається відповідь. Моя кастинг-директорка — Джоанна Рей, ми давно співпрацюємо. І саме вона була кастинг-директоркою Девіда Лінча, зокрема на «Твін Піксі».
Одного разу я був у неї в офісі, і вона сиділа з альбомом із портретами — просто гортала сторінки. Напевно, шукала когось. І тут — бум, це фото. Я кажу: «Стій! Назад! Назад!» Вона питає: «Що?» — Я кажу: «Це Джо. Це він!». Це було чорно-біле фото, яке Джош надіслав за порадою друга. Фото було кумедне, навіть дивне — не як типова акторська світлина. Але щось у ньому мене зачепило.
Якби це була звичайна професійна фотографія, можливо, я б не звернув уваги. Я сказав: «Не важливо. Це він. Наймемо його». Вона відповідає: «Ти не хочеш хоча б поговорити з ним?» — Я: «Ну добре, поговоримо. Але це точно Джо». Дякувати богові, що він надіслав те дивне чорно-біле фото.
Ви відчуваєте, що він привніс щось особливе або неочікуване в цей образ?
Так, відчуваю. На перший погляд персонаж Джо здається простуватим, але в нього велике серце. В ньому зовсім немає зла — і це насправді Джош. Він має ці якості в реальному житті й переніс їх у роль.
Джо — проста людина, яка чесно виконує свою роботу, має родину, і все добре, поки одного дня він не вирішує допомогти своєму старому другові Піту. Тоді починається справжній вир подій.
Ця історія з’явилася у вас ще у 80-х. Чому проєкт так довго не вдавалось реалізувати?
Першим фільмом, над яким я працював із Девідом Лінчем, був «Синій оксамит». Я його монтував. А десь у середині 80-х, може, у 1985-му, Девід натрапив на сценарій «Легенди про щасливого працівника».
Він знав, що я хочу спробувати себе як режисер. Одного дня Девід сказав: «Ось історія, яка мені справді подобається». І додав: «Якщо я зніму її — вона буде просто дивною. А от якщо ти — можеш зробити з неї щось особливе».
Чому так довго? Думаю, що мистецтво і хороші історії приходять у світ тоді, коли для них настає час. Можливо, зараз — саме час для «Щасливого працівника». До того ж я був зайнятий — монтував, потім «Твін Пікс» запустив мою режисерську кар’єру, а далі пішли інші проєкти. Та я завжди повертався до цієї історії в перервах.
Одного разу мій син і його друзі повернулися з коледжу. Був пізній вечір, вони сиділи на кухні, їли все підряд. Вони говорили про своє бачення світу і про те, як збираються його підкорити. Ну, знаєте, молоді люди. Я слухав і подумав: «Вони говорять про "Щасливого працівника"!». Взяв сценарій з полиці — і наступного ранку перечитав його знову. Тоді я відчув: час настав. І з допомогою Девіда ми почали шукати фінансування. Зрештою все вдалося.
Кіно Девіда Лінча — темне та іронічне, а ваш фільм світлий та смішний. Як вам працювалося з Лінчем?
Я обожнюю Девіда. Так, його роботи справді можуть бути темними, дуже абстрактними. Але я не можу знімати як Девід Лінч. Тільки Девід може бути Девідом. У мене зовсім інша чутливість.
Коли він уперше подзвонив і запропонував змонтувати «Синій оксамит», я прочитав сценарій — і зрозумів, що нам треба поговорити. Він спитав: «Ну що скажеш?». Я відповів: «Не знаю, Девіде. Мені здається, це не зовсім моє». Він: «Що значить — не твоє?». Я: «Ну, я більше по "Діснею", якщо чесно». А Девід сказав: «Слухай, історія є історія. Давай просто зробимо це». І ми зробили.
Я дуже сумую за ним. Він був надзвичайною людиною і неймовірним талантом. Не мало значення, що він робить — навіть якщо пилососив килим, це вже було цікаво.
Наші читачі хочуть дізнатися більше про ваш досвід роботи з Девідом Лінчем. Наскільки прямо чи опосередковано він вплинув на фінальну версію фільму?
Знаєте, в мене було двоє справжніх менторів, двоє людей, з якими я у своїй кар'єрі працював найближче, — Джордж Лукас і Девід Лінч. Дуже різні, але водночас дуже схожі в чомусь. У підході до оповіді, до структури історії. Девід більше тяжіє до темних глибин, тоді як Лукас — світліший. Але в їхній режисурі є багато спільного — навіть у тому, як вони кадрують. У жодного з них не побачиш багато руху камери.
Вони фіксують мізансцену, а далі шукають фільм у монтажній. І, думаю, саме в цьому ми схожі. Я теж так працюю: «обходжу» фільм, а потім знаходжу його в монтажній кімнаті.
Лукас точно так працює. Девід — дуже точний в деталях, але все одно залишає простір для інтерпретацій. Ми з ним проводили багато часу в монтажній. Він знаходить це саме в монтажі: ту маленьку іскру магії, той кадр, те поєднання образів, яке раптом спалахує — і виходить магія. Там усе дозволено, повна свобода. З Джорджем — не так, а от із Девідом — цілковита відкритість.
Одного разу Денні ДеВіто запитав мене: «Як це — працювати з Лукасом та Лінчем?». Я відповів: «З Джорджем я пропрацював 7 років, і він навчив мене будувати коробку. А Девід за перші 7 місяців показав, як зняти з неї кришку». Це й пояснює моє мислення — я десь між цими двома світами.
Тож так, Девід справді вплинув. Ми майже почали знімати «Легенду про щасливого працівника» ще до «Твін Пікс: Повернення». Але тоді Девід запросив мене до себе додому на каву і сказав: «Я запускаю "Твін Пікс"». Я думав, що ми будемо говорити про кастинг «Щасливого працівника», а він каже: «Хочу, щоб ти монтував "Твін Пікс"». І я такий: «Ого, добре… Коли починаємо?» Це сталося дуже швидко. І ми подумали: «Щасливий працівник» вже й так лежить на полиці роками — що, ще один рік?
Відклали проєкт і пішли працювати над «Твін Піксом». Після нього повернулися до мого фільму. Я відкрив студію монтажу в Санта-Моніці, а Девід жив у Голлівуд-Гіллз. Якось він мав відкриття виставки в Лос-Анджелесі. Перед своїм виступом він підійшов до мене і сказав: «А чому б тобі не монтувати фільм у мене вдома?». І я такий: «Круто, йдемо!».
Знаєте, чому? Бо там справжня енергія. Креативна атмосфера буквально витає в повітрі.
Наступного дня ми завантажили машину, поїхали до нього та облаштували студію.
І Девід був поруч — іноді я щось йому показував: «Глянь на це», — але він майже нічого не коментував. Це його стиль. Він не нав'язує своє бачення, щоб не вплинути. Це було чудово.
На фінальній стадії, коли я вже змонтував фільм, ми мали розмову. Я сидів у своїй монтажці над його студією — і почув, як він щось грає. Кажу своєму асистенту Матіасу: «Чуєш ту музику?». Він каже, що так. Я відповів: «Девід щось задумав. Думаю, це для нашого фільму». І дійсно — Девід піднявся і сказав: «Знаєш, здається, я маю для тебе дещо». Це той тип творчої співпраці, який дарує справжнє задоволення.
У вас колосальний досвід монтажу. Ви самі монтували «Щасливого працівника»?
Ні, я найняв монтажера — хлопця на ім’я Джейсон Такер. Я не хотів монтувати фільм сам. Але, на жаль, через тиждень або два після старту постпродакшену Джейсон дуже серйозно захворів. Він мусив відійти від проєкту.
Тож я, можливо, трохи необачно вирішив: «Гаразд, змонтую сам» — бо можу це зробити. Але, чесно кажучи, якби не ці обставини, я б цього не робив. Я вважаю, що режисерові не варто монтувати власний фільм — і от чому.
Пам’ятаю, коли ми працювали над «Синім оксамитом», я якось запитав Девіда: «Чому ти ніколи не даєш мені жодних правок?». Бо як монтажер я звик отримувати правки постійно — від студії, режисера, продюсера. А Девід спокійно відповів: «Бо якби я прокоментував твою роботу, ти б спробував вгадати, що я маю на увазі, і зробив би по-моєму. А якщо я нічого не скажу — ти зробиш це сам. І, можливо, вийде краще, ніж я собі уявляв. І мені сподобається більше». Я подумав: чорт забирай, це ж геніально.
Я думаю, що добре, коли є сторонній погляд, особливо у випадку з цим фільмом. Я був занадто занурений в нього протягом багатьох років — як під час написання сценарію, так і на етапі режисури та монтажу. На щастя, поруч були люди, чию думку я дуже ціную. Вони переглядали роботу й допомагали спрямовувати проєкт у правильному напрямку.
Розкажіть вашу улюблену історію про Девіда Лінча.
Історію про мою роботу з Девідом? Їх так багато! Навіть просто пити з ним каву — це вже подарунок. Я обожнював ті дзвінки, коли він казав: «Заскакуй на каву і розмову». Ти вже знаєш: буде щось особливе.
Але найбільше мені подобалося бути поруч із ним у ті миті, коли в нього народжувалась ідея — миттєвий спалах, інтуїція, бачення. Я не раз був свідком такого, але найяскравіший спогад — з нашої першої спільної роботи над «Синім оксамитом».
Ми з Девідом протягом кількох місяців багато разів поверталися до однієї розмови. Я постійно питав його: «Слухай, Девіде, персонажка Ізабелли Росселіні — Дороті — вона жертва чи учасниця?». Спочатку він відповідав: «Це не так уже й важливо». Але я наполягав, мені потрібно було це знати.
Є одна ключова сцена в «Синьому оксамиті», де герой Джеффрі ховається в шафі, а персонаж Денніса Гоппера, Френк Бут, щойно вчинив жахливі речі. Дороті в цей час стоїть у ванній, відмиває руки від крові та повторює: «Вдар мене. Завдай мені болю. Вдар мене. Завдай мені болю». І от Джеффрі виходить і бачить її такою у ванній.
Я сказав Девіду: «Ось чому я питаю, жертва вона чи співучасниця. Це важливо для сприйняття Джеффрі. Бо якщо вона просить бити її, і він після цього залишається поруч — що це говорить про нього?». Це було десь опівночі, ми сиділи в монтажній, крутили сцену. І раптом Девід вигукує: «Є! Я знаю, що робити!». «Що? Що це?» — питаю. Він каже: «Ми змінимо її репліку. Не "вдар мене", а "допоможи мені"».
Геніально. Просто геніально. Ці два слова кардинально змінюють сприйняття героїв у цій сцені — і у фільмі загалом. «Допоможи мені». Я сказав: «Добре, змінюємо». Ось так.