У 2024 році дебютний альбом одесита Дмитра Алєксєєнка Vse Odno зазвучав на стику неосоулу, R&B та в’язкого трип-хопу. Музикант створює образний (Figurat, ну, ви зрозуміли) автопортрет, де за любовними історіями ховається людина, яка намагається не загубити себе.
3 лютого 2026 року вийшов другий лонгплей «лютий» — агресивніший, фристайловий та сповнений абсурдних панчлайнів. Ми поговорили з Дімою про світ Figurat, «Батарєйку» на блокпостах і про те, чому українська музіндустрія здається йому «мертвою».
Давай з простого: звідки ти й чим займаєшся зараз?
Я з Одеси. Після школи ніде не навчався — не бачив сенсу, все отримував з курсів. Хотів вступити в Карпенка-Карого, але поспілкувався зі студентами й передумав. З 2014-го живу в Києві, зараз продаю автозапчастини. З музики теж можна заробляти, але це пиздець. Я не заздрю тим, хто живе тільки з неї — їм доводиться погоджуватися на таке… це жах. Робота дає мені свободу відмовлятися від максимально поганих пропозицій.
Переїзд був складним. Якось зустрічався з дівчиною з сумнівної компанії, в якої була схема з обкраданням туристів. Одного разу вони повернулися до мене додому, коли мене не було, і розфігачили мій ноутбук. Там один тип навіть погрожував мені вбивством.
Попри це, я не перестав писати біти. Грав на вулицях на гітарi: «5'nizza», Цой, «Ляпіс» — розважав одеських туристів до ранку. Потім познайомився з перформерами, ми влаштовували театральні виступи з віршами та імпровізацією. Коли вони запропонували поїхати в Київ на виступ, грошей не було, тому поїхали автостопом. Це був 2014 рік — початок АТО, блокпости.
Ми їхали як бременські музиканти. На одному блокпості нас зупинили військові, ми дуже перехвилювалися. Але військовий виніс стару гітару і попросив: «Ану, зіграйте щось». Я налаштував її на слух, і ми влаштували мініконцерт — грали «Сєла батарєйка». Вони якраз зібралися на обід, усі стояти слухали. В підсумку нам дали 2,5 кг яблук. Потім той же військовий зупинив автобус і наказав довезти нас до Києва. Так я тут і залишився.
А з чого взагалі почалося твоє захоплення музикою?
У дитинстві розвагою було знайти фактурну палку і шукати звуки — схоже на те, як саунд-продюсер підбирає снейр для треку. Пізніше грав на корнеті в шкільному оркестрі, підбирав на слух мелодії з реклам. У 17 років з'явився ноутбук, я слухав багато репу і сам захотів його робити.
Треба було навчитися писати біти самому, бо я був занадто сором'язливим, щоб когось просити робити саунд для генгста-репу. Перший біт написав, надихнувшись сценою з фільму «Містер Ніхто» Жако Ван Дормеля, де грав трек The Chordettes — Mr. Sandman. Підібрав мелодію та написав щось типу дабстеп-біта.
Твоє сценічне ім'я Figurat і твій інстаграм довгий час мали абстрактний характер. Де тут захований символізм?
У 2018-му я зрозумів, після багатьох неуспішних гуртів, що хочу щось сказати. Придумав ім'я Figurat від figurative, образний. Потім дізнався, що це співзвучне з «фігурантом» у кримінальних справах — і це стало ще кращим.
Фігурація — це образ. І в цьому іронія: ти намагаєшся бути чесним, але все одно створюєш образ. Чесність — це хаос, а музика — це симетрія. На цьому конфлікті й тримається проєкт: фігура конфлікту й хаосу.
Я люблю документалістику, тому записую звуки, розмови, емоції — навіть після сексу. Маю закритий Telegram-канал з обривками фраз і фристайлів. З часом хочу перестати писати тільки про себе — хочу розповідати історії інших людей та піти в режисуру.
Як змінювався твій музичний смак? І що у тебе в плейлистах?
Усе дитинство я слухав тільки одну радіостанцію — «Радіо Шансон»: Міхаїл Круг і все це «мой номєр 245». Я жив у селі за 8 кілометрів від Молдови, у нас були тільки російські канали. Українська до мене майже не доходила, хіба «Океан Ельзи». Я був повністю зросійщеним.
Пізніше почав шукати інше, переломним моментом став австралійський лейбл Future Classic та музиканти як Ta-Ku, Flume, Toro y Moi та Chet Faker. На українську музику звернув увагу пізніше, у 2015 році, коли з'явилася Masterskaya. Зараз у моєму плейлисті є Acid Mamba, Hippocampi, Yarima, Богдан Купер та Blooms Corda.
Якщо взяти базове інтерв’ю молодого репера — вони скажуть, що послухали Eminem і охуїли. А в мене не було такого одного «свого Eminem». Я слухав Prodigy — і хотів бути Prodigy. Слухав Enigma — хотів бути Enigma.
Через цей величезний вибір у мене так і не з'явилося однієї фігури. Раніше комплексним орієнтиром був Tyler, The Creator, але зараз це Joji — він влучає в ціль по всіх пунктах. Можна робити треш, показувати голі жопи, а потім співати про депресію. Оці контрапункти, трагікомедія — це мій орієнтир.
А що є в житті крім музики?
Фільми — це буквально частина мого життя. Усе, на що можна залипати й мовчати. Я засинаю тільки під це. Це мій спосіб нагодувати мозок чужими історіями.
В кіно я можу чітко виділити одного режисера. Це Арі Астер і всі його чотири фільми за короткий період співпраці зі студією A24. Для мене він — як Joji в музиці: влучає в ціль по всіх пунктах.
Це «Сонцестояння», «Спадковість», «Усі страхи Бо» і такий, більш прохідний, але теж хороший іронічний фільм «Еддінгтон» з Хоакіном Феніксом.
Мій абсолютний фаворит — «Ідіократія» (або «Планета ідіотів») режисера Майка Джаджа. Я цей фільм просто обожнюю і передивлявся безліч разів. Ну і, звісно, класика — «Шоу Трумена». Це кіно, яке можна і треба передивлятися щороку.
Якщо згадувати дитинство, то це Тім Бертон. Його «Велика риба» — це дуже хороший фільм, який я щиро люблю.
Мене надзвичайно вразила робота Ганса Циммера з Дені Вільневом для «Той, хто біжить по лезу 2049». Там є конкретні треки, якими я дуже сильно надихався — по гармонії, по атмосфері, по всіх цих технічних та емоційних штуках.
Яким ти уявляєш фільм, якби тобі запропонували написати до нього саундтрек? Умовно: тобі дали сценарій або образ, і ти розумієш, що це максимально комфортна для тебе історія.
Це однозначно трагікомедія. Така, де ти смієшся не тому, що смішно, а тому, що це захисний механізм. Бо інакше просто неможливо це пережити. Мені здається, це дуже прямо пов’язано з моїм життям.
Зараз я, наприклад, пишу музику для короткого метра — напіванімаційного, напівдокументального — про життя трансгендера в окупованих зонах. І це якраз воно. Я готуюсь, вивчаю тему, читаю сценарій, слухаю, що ця людина розповідає про свій досвід: де вона була, як виживала, як вирвалася з окупації, як моталась по світу і врешті повернулася до Києва. Це дуже важка історія.
Але я в цю історію вписався безплатно, бо це відгукується. У мене загалом є позиція — намагатися підтримувати ЛГБТК+ ком’юніті. У мене багато друзів геїв та лесбійок, є кілька транслюдей, і мені це реально близько.
Ось для таких фільмів я хочу писати музику. Для історій, де біль і світло існують одночасно. А там уже як складеться — якщо щось запропонують, будемо дивитись.
Я б хотів повернутися в минуле. Твій дебютний альбом вийшов у 2024, через 4 роки після першого синглу. Що відбувалося з тобою протягом цього терміну?
Назва має подвійний сенс. З одного боку — мені справді вже «все одно», а з іншого — я просто вдаю, що мені все одно, хоча насправді я дуже втомився від того, що мені було «не все одно». Це альбом про пошуки себе та сенсу в абсурдному світі.
Та все одно я продовжую щось робити, навіть коли здається, що це все не має сенсу. Сподіваюсь, що колись він з’явиться. З іншого боку, одна й та сама історія про пошуки себе та сенсу є абсурдною, і все, що має сенс — це бути зараз. Хоча я не впевнений в цьому. Хотілося б більше дізнатися про це, намацати почуття, що заховані глибоко всередині. Ось про це й альбом.
Figurat — дуже нестабільний проєкт. Там може бути світова слава, а може бути нічого. Figurat уже вистрілював — вистрілив і застрелився. Те, що я почну випускати зараз, — це вже «дурка». Це те, що я нарешті собі дозволив робити.
Від редакції: інтерв’ю записували ще до виходу другого альбому Figurat — «лютий», але під час розмови автор слухав демозаписи.
Від автора матеріалу: «Це приємна дурка».
В одному з подкастів ти говорив про страх відкриватися людям і сором’язливість. Уявімо дитячий майданчик, де двоє дітей соромляться познайомитись. Як би ти пояснив іншій дитині себе та свою творчість у кількох реченнях?
Складно це уявити. Я відчуваю полярність: з одного боку, хотілось би, щоб мене помітили й полюбили, а з іншого — не даю собі права на це. Якби я був дитиною на майданчику, обрав би собі тихенький куточок і просто ліпив би щось. Можливо, комусь з оточення стане цікаво, і тоді я зможу розповісти про це та поділитися тим, що роблю.
Мене виховували бути «хорошим хлопчиком», і довгий час мені це навіть подобалося. Але зараз мені стає все тяжче тримати в собі тривогу, страх чи якісь неприємні думки лише для того, щоб не створювати дискомфорт оточенню. Саме тому я надав цим переживанням художню форму — це мій спосіб «згладити кути» власної реальності.
В дитинстві я був перформером: «Подивіться на мене, я тут». Не до мами — до всього світу. Якби я був на тому майданчику, я б або бігав і привертав увагу, або замкнувся б у кутку і щось робив, поки хтось сам не зацікавився б.
Останніми роками в Україні відбувся певний «бум» виконавців, але зараз спостерігається брак кадрів, медіа та грошей. Як ти ставишся до цього та як, на твою думку, вийти з цього застою?
Цей цикл очевидний. Все тупо йде по колу. І те, що була нова естрада, яка вже здохла, — у нас з’явилась точно така ж естрада. Якщо ти був на Megogo Music Awards, якщо був на цьому параді торгівлі лицем, то ось. Знаєш, раніше я ходив на музичні конференції. Всі жаліються, як у нас усе погано, ллють воду буквально. Мене це бісить.
Чим більше я викупаю музичну індустрію, нову українську сцену, всю цю «вишку», цю першу еліту — це все вже мертва історія. Там щось типу Тіни Кароль — це все вже минуле століття. Чим більше я дізнаюся про музичну індустрію — а я не можу не дізнаватися, бо Київ у нас велике село, — тим більше мене все це розчаровує.
І я вже типу змирився з тим, що я роблю музику не «для душі». Бо, хочеш не хочеш, це образ, це продаж, це бренд — від цього вже не відв’яжешся. Якщо ти просто викладаєш музику — все, ти вже бізнесмен. Якщо хочеш музику для душі — скидай друзям у телеграм, і все. Але мене це ніяк не влаштовує. Я розумію, що я маленький гвинтик у цій системі. Я не можу на неї вплинути, окрім як зараз повийобуватись і публічно розповідати, як мені все не подобається.
Твоя головна претензія в тому, що медіа не звертають увагу на андеграунд?
Та навіть не андер. У нас є чесна і класна попмузика, де люди співають про любов щиро, а не просто використовують накатаний текст. Я не хочу жалітися — це тупо. Я просто не приймаю ту музичну індустрію, яка є в Україні. У мене немає сил на неї впливати.
Тому я знаю, що в мене є проєкт Dee Posh, де я пишу атмосферну фонову музику, яку слухатимуть у всьому світі. Це моя дитяча мрія — і вона здійсниться. Там я бачу перспективу. Тому я не бачу перспективи Figurat. Усе, що я будував — intelligent sound, терапія, рефлексія, — для мене зараз летить кудись. Не бачу в цьому майбутнього.
Я працюю з музикантами як продюсер, але тільки за однієї умови — вони мають мені довіряти. Ми дуже багато з ними спілкуємось до і під час роботи. І якщо людина починає писати красиві, але порожні фрази типу «рима заради рими», я просто зупиняю цей процес. Ми розбираємо кожен рядок: чому ти це сказав, чому боїшся сказати прямо, що ти насправді хочеш сказати.
В цьому я бачу свою місію. Я вчуся цього, багато читаю про психологію, про роботу з людьми. Бо чесна музика — це взагалі не про музику. Це про дитинство, травми, страхи, про те, що ти хочеш сказати насправді.