Увага: в тексті є спойлери. Якщо ще не бачили фільм — краще спочатку подивіться, а потім повертайтеся сюди.
Міксування різних жанрів в одній кінострічці ніколи не було чимось революційним. Навпаки, щоб якісно розкрити історію, режисерам потрібно вдаватися до перемішування абсолютно різних стилістик або навіть поглядів на зображення тієї чи іншої ланки сюжету.
«Буґонія» не є винятком. Це мікс трилера, абсурду, сатири, чорного гумору, психологічної драми та якоїсь зовсім нової форми «неправильності», яку ти наче не мав би сприймати серйозно, але сприймаєш.
Це той випадок, коли фільм ніби грається з твоєю здатністю орієнтуватися в абсурдах. Він щось постійно перекручує, натякаєа, сміється з тебе, але одночасно змушує триматися за кожну сцену.
Ти думаєш, що знаєш цей сюжет. Ти думаєш, що розумієш, куди він веде. А потім бачиш розв'язку — і виявляється, що реальність в «Буґонії» не на твоєму боці. Вона на боці тих, кого ти весь час вважав божевільними.
Мікс жанрів як спосіб подати сюжет
Перші 10–15 хвилин виглядають як інтернет-мем, який вийшов з-під контролю. Ти ніби дивишся на двох параноїків, які пішли в жанр «конспірологічний DIY», викрали CEO фармгіганта й повністю впевнені, що рятують людство. Це звучить абсурдно вже на рівні логлайну, але Лантімос так подає матеріал, що ця абсурдність стає основним рушієм сюжету.
Щоб краще зрозуміти, як працює «Буґонія», варто зробити невелику ремарку. Ця історія є дуже специфічним переосмисленням корейського Save the Green Planet! Йоргос Лантімос і сценарист Вілл Трейсі взяли базову ідею про двох параноїків, які викрадають людину, бо вважають її прибульцем, але змінили головний сенс.
У корейському оригіналі вся історія була скоріше про екзистенцію та саморуйнування, тоді як у «Буґонії» це вже історія про світ, в якому межа між реальністю та онлайн-міфологією давно розмита. Це фільм про те, кому ми справді довіряємо і, що ще важливіше, чому.
В стрічці Емма Стоун грає Мішель, CEO фармацевтичного гіганта — холодну та майже механічну у своїх корпоративних ритуалах людину. Інші головні герої — це двоє викрадачів, Тедді та Донні (Джессі Племонс та Айден Делбіс), які живуть у світі конспірологічних форумів, підозр і «досліджень», зроблених у кращому разі на YouTube.
І тут починається найцікавіше: фільм не намагається сказати, хто з них «поганий» і хто «правий». Він тільки показує, наскільки легко ми всі можемо повірити в щось, що логічно абсолютно не витримує жодної критики, але емоційно — дуже переконливе.
Головна ідея під шаром абсурду
Якщо дивитися «Буґонію» буквально, то це історія про те, як двоє чоловіків викрадають жінку, бо переконані, що вона прибулець, який хоче знищити Землю. Але, як часто буває в Лантімоса, буквальність — це лише наживка. Фільм узагалі не про конспірологічні теорії — і тим паче не про те, хто в результаті мав рацію. Він про те, як ми вигадуємо монстрів, коли реальні проблеми занадто складні або болючі, щоб на них дивитися прямо. Тедді створив для себе ворога, щоб не бачити власного руйнування.
Це, до речі, і пояснює ту некомфортність, яку ти відчуваєш під час перегляду фільму. Спочатку смішно, навіть трохи абсурдно — двоє чоловіків у дешевих костюмах викрадають CEO фармгіганта. Але потім стає вже не смішно, коли розумієш, що віра цих двох взагалі-то глибоко травматична.
Мішель — це не просто символ корпорацій. Для Тедді вона символ усього, що він не може контролювати. Його бджоли зникають, мати пошкоджена лікарськими експериментами компанії Мішель. Світ рухається без нього, і в цьому хаосі йому потрібен винний. Не важливо, чи це реальна людина, чи вигаданий (або не вигаданий) прибулець.
Лантімос майстерно грається зі здатністю глядача співчувати. Ти то відчуваєш огиду до методів викрадачів, то несподівано ловиш себе на думці, що розумієш їхній відчай. Це дуже дискомфортно, але в цьому і полягає ідея фільму — він не дає нам жодної безпечної позиції, жодного простого судження. Мішель теж не виглядає «жертвою» в класичному розумінні. Вона зла, холодна, аморальна, і Лантімос робить її настільки відчуженою, що її іншопланетність починає виглядати не такою вже й неймовірною.
Але головний нюанс фільму в тому, що жодна з цих теорій насправді не важлива. Не має значення, чи є Мішель іншопланетним створінням. Має значення тільки те, що віра в це повністю поглинає Тедді, перетворюючи його на монстра — на того самого монстра, проти якого він так завзято намагається боротися.
«Буґонія» буквально намагається сказати, що найбільш руйнівні істоти не прилітають з інших галактик. Вони народжуються всередині нас, коли ми відмовляємось приймати всю складність світу.
Хірургічно точний «хаос» Лантімоса
Лантімос у «Буґонії» створює хаос з абсолютною режисерською дисципліною. На поверхні все виглядає так, ніби фільм постійно перескакує з одного стилю в інший — від чорної комедії до майже трагедії, від гротеску до жорсткого реалізму. Але якщо уважно придивитися, помічаєш, що це не хаос, а ретельно продумана структура.
Вивірений підхід Лантімоса видно навіть у роботі камери. Під час допитів операторський фокус постійно переносить Мішель то вище за Тедді, то нижче, що створює імітацію натяку на те, кому з них зараз можна вірити.
Зазвичай подібний трюк автори використовують для того, щоби показати, хто з персонажів перебуває в сильній, а хто в слабкій позиції. Але тут очевидно, що в сильній позиції ніхто інший як Тедді, тому режисер використовує це, щоб заплутати глядача.
Взагалі Лантімос дуже сильно знущається з глядацького інстинкту довіри протягом усього фільму. Ти вважаєш, що Тедді просто божевільний, але візуально фільм підштовхує тебе до думки, що, можливо, Мішель дійсно не є людиною.
В домі Тедді — бруд, тіснота, стара деревина, теплі лампи. У Мішель — стерильний бетон, скло, ранкові тренування в ідеально освітлених кімнатах. Ці два світи ніколи не перетинаються природним шляхом. Вони стикаються лише через насильство, і саме тому фільм виглядає таким дискомфортним. Лантімос не намагається приховати різницю між цими світами — він, навпаки, її гіперболізує, робить майже карикатурною.
Окремо варто згадати саундтрек. Музика не підсилює твої емоції, а вступає з ними в конфлікт. Коли сцена має бути драматичною, музика звучить майже комічно. Коли має бути легкість, музика морально тисне, наче фіналом сцени стане катастрофа.
І в цьому вся точність Лантімоса. «Буґонія» може виглядати ексцентричною, навіть надмірною, але насправді вона працює як швейцарський годинник. Кожен жест, кожен ракурс, кожен звук підсилює ідею про світ, що повільно розвалюється. Але так красиво, що відвести погляд майже неможливо.
Соціальний підтекст, який НЕ руйнується фіналом
«Буґонія» з першого погляду виглядає як історія про двох диваків, які надивилися теорій змови. Але якщо прибрати шар абсурду, стає помітно, що фільм говорить про набагато серйозніші речі. Очевидно, це не історія про прибульців — і, мабуть, говорити це вже може вважатися моветоном. Насправді Лантімос розповів про сучасний інформаційний розпад і про те, як людина втрачає контроль над власною реальністю.
У Тедді є дуже зрозумілий біль: смерть бджіл; мати, яку покалічили фармвипробування; світ, у якому корпорації поводяться як безкарні боги. Це реальні страхи, і саме тому вони так легко перетворюються на фантазію про інопланетян. Коли немає довіри ні до медіа, ні до інституцій, ні до держави, будь-яка теорія виглядає логічною, якщо вона хоч трошки пояснює цей хаос. Фільм показує цю психологію через дуже самотніх та втомлених від життя людей.
І тут з'являється Мішель. Вона буквально втілює систему, яка «поглинула людей». І вона не виглядає людяною, що теж є важливим. Лантімос навмисно робить корпорацію та її керівницю настільки відчуженою, щоб це справді нагадувало іншу форму життя. І глядач, хоча б на секунду, має подумати: «А може, Тедді не такий вже й божевільний?»
Саме так працює сучасне «слабке» мислення. Коли соціальна напруга занадто сильна, а складні проблеми здаються нерозв'язними, теорії змови стають дешевим способом повернути відчуття контролю. Лантімос не виправдовує жодну зі сторін. Він показує, що і корпорації, і конспірологи живляться одним і тим самим — людським страхом невизначеності.
Весь цей розділ статті може здатися тобі доволі дивним, враховуючи те, чим закінчився фільм. Так, Тедді дійсно мав рацію. Мішель дійсно іншопланетна істота, представник виду, який контролює людство і ставить над ним експерименти. Але я не вважаю, що розв'язка якось руйнує все те, що було мною написано в останніх кількох абзацах.
Чому? Бо весь «аналіз» Тедді мало чим відрізняється від аргументації людей, які, наприклад, вірять у теорію про пласку Землю. Його «джерела» — це відео на ютубі та конспірологічні статті. І те, що він випадково «вгадав», ніяк не змінює всього того, що показав Лантімос упродовж хронометражу до фіналу. Тедді не знав правди — він просто вірив у свою версію так сильно, що вона випадково збіглася з реальністю.
Чому «Буґонія» працює
Попри всю свою абсурдність і гротеск, «Буґонія» працює. Працює тому, що вона не ховається за жанровими кліше й не намагається бути «легким кіно на вечір». Вона говорить про світ, який розвалюється на очах, і робить це без пом'якшень. Лантімос не вигадує нових монстрів — він просто збирає в кадрі те, що вже існує поряд із нами, але ми не завжди хочемо це бачити.
Але найцікавіше — це те, як «Буґонія» ставиться до істини. Вона не обирає сторону, не називає героя та антигероя, не дає простих висновків. Лантімос показує світ, у якому об'єктивність розмита між страхом, гнівом і втомою. Світ, де кожен створює власну версію реальності, а потім захищає її так, ніби від цього залежить його життя. І тому фінал такий дискомфортний — фільм не знімає напругу, не закриває питання. Він їх тільки розширює.
В «Буґонії» немає переможців. Є лише люди, які намагаються пояснити хаос — хтось через контроль, хтось через страх, хтось через віру в абсурд. Це історія, де ти весь час чекаєш раціонального пояснення, чекаєш, що зараз усе стане «нормально». Але ніколи не стає.
Лантімос дозволяє абсурду перемогти логіку. І виявляється, що саме абсурд і був правдою з самого початку.