Про історію архітектури можна розповідати вічно — але якщо взяти у фокус лише 50 визначних об’єктів, можна вкластися в кількасот сторінок. Так і зробила Сьюзі Годж, художниця та історикиня, яка написала понад 100 книг.
Серед них — «Коротка історія архітектури», яку «Видавництво Старого Лева» випустило цього року. Публікуємо уривок із книги, в якому Годж розповідає про бруталізм, постмодернізм, хай-тек та інші стилі в архітектурі XX і XXI століть.
#1. Бруталізм (1952 — 1975)
Бруталізм — мистецький і архітектурний напрям, який ґрунтується на соціальній рівності. Він виник частково завдяки багатоквартирному житловому комплексу Марсельський блок Ле Корбюзьє.
Ймовірно, термін «бруталізм» спершу застосував шведський архітектор Ганс Асплунд (1921–1994), але французький вираз béton brut («сирий бетон» або «цементне покриття без оздоблення»), з допомогою якого Ле Корбюзьє описував бетон, який використовував у будівництві Марсельського блоку, також вплинув на появу цього терміна. Згодом цю назву запозичили Елісон Смітсон (1928–1993) та Пітер Смітсон (1923–2003), а до випуску книги Рейнера Бенема (1922–1988) «Новий бруталізм» (1966 р.), термін вже був загальноприйнятим.
Стиль набув найбільшого визнання з 1950-х до середини 1970-х років. Хоча використання бетону не було новим в архітектурі, побудова частково бетонних фасадів точно була нестандартним рішенням. До бруталізму бетон зазвичай «приховували» під іншими матеріалами. Відкрите використання цього матеріалу без декоративних елементів свідчило про «чесність»: нічого не приховали й не замаскували.
Масивні монолітні й суворі споруди бруталізму з часто повторюваними модульними елементами — багатоповерхівки, будівлі університетів і торгових центрів — здебільшого створювали для урядових або інституційних цілей. Елісон і Пітер Смітсон, а також Ерно Ґолдфінґер (1902–1987) були одними з перших прихильників стилю, який у тій чи іншій формі проявився в багатьох країнах світу.
ГОЛОВНЕ. Пам’ятку сучасної архітектури Бразилії, Музей мистецтв Сан-Паулу (ММСП) спроєктувала архітекторка Ліна Бо Барді (1914–1992). Щоб не загороджувати мальовничих краєвидів, вона вигадала просте й ефективне рішення: підвісити будівлю музею зі скла й бетону на двох поперечних балках і створити велику пішохідну зону під нею.
Музей мистецтв Сан-Паулу, Бразилія. Джерело: uk.wikipedia.org
#2. Постмодернізм (1964 — 1999)
Постмодернізм — це еклектичне поєднання підходів, що з’явилося наприкінці XX ст. у відповідь на модернізм, який дедалі частіше сприймали як монотонний і консервативний. Постмодернізм не мав чітко визначеного стилю та був сукупністю різних течій.
Як це і було з багатьма мистецькими рухами, постмодернізм став повною протилежністю модернізму. 1966 року архітектор Роберт Вентурі (1925–2018) опублікував свою книгу «Складності і протиріччя в архітектурі», у якій вихваляв оригінальність, креативність римської архітектури маньєризму й бароко та заохочував до більшої неоднозначності та складності в сучасному дизайні.
Вентурі, теорії якого здійснили великий внесок у розвиток постмодернізму, скаржився на стриманість і монотонність багатьох модерністських будівель із гладкої сталі та скла. Саме він став автором гасла «Мало — це нецікаво», що суперечило відомому гаслу модерністів «Мало — це багато». Приблизно в той самий час у різних місцях у всьому світі архітектори постмодернізму почали створювати сміливі, зухвалі й винахідливі проєкти, які, на їхню думку, були ковтком свіжого повітря після багатьох років стриманої, чистолінійної архітектури модернізму.
Постмодерністи також використовували сучасні матеріали й незвичайні методи задля створення унікальних і дивовижних будівель. Серед них — дім Ванни Вентурі, спроєктований 1964 року Робертом Вентурі та Денізою Скотт-Браун (нар. 1931), який, мабуть, став першим прикладом постмодернізму в архітектурі; а також найважливіша постмодерністська будівля у Лондоні — офісний центр No. 1 Poultry, який був завершений 1997 року після смерті його архітектора Джеймса Стірлінґа (1926–1992).
ГОЛОВНЕ. Ідею всеосяжної архітектури, якою зможе насолодитися кожен, відстоював Чарлз Мур (1925–1993). На честь італійських громадян міста він спроєктував площу П’яцца д’Італія в Новому Орлеані з яскравими колонадами, арками та дзвіницею, подекуди прикрашеною неоновими кольорами й металевими елементами, розташованими у формі кривої навколо екзотичного фонтану.
П’яцца д’Італія в Новому Орлеані, США. Джерело: dezeen.com
#3. Мінімалізм (1960 — досі)
Архітектура мінімалізму, яка зберегла акцент на функціоналізмі та ясності, розвинулася на основі неопластицизму, Баугаузу й інтернаціонального стилю. У часи свого розквіту, які припали на кінець 1960–70-х років, мінімалізм прагнув досягнути простоти не лише у формах, а й в усіх інших елементах. На напрям дуже вплинула традиційна японська архітектура, яка уникає усього надмірного та зайвого. Отож архітектура мінімалізму підкреслює простоту форм, простору, матеріалів, елементів дизайну та характеризується відсутністю орнаменту й декору. Після такого собі «спрощення» всіх компонентів усе, що залишається від будь-якого твору архітектури мінімалізму, — це його «сутність».
Архітектори-мінімалісти, як і більшість інших архітекторів, прагнуть досягти гармонії між будівлями й навколишнім ландшафтом. Для них це стало вихідним пунктом, і цьому вони приділяли основну увагу. Такий підхід простежується в роботах Тадао Андо (нар. 1941), який поєднує традиційні японські концепції зі своїм особистим вираженням, а також геометрію та природу. Зазвичай його будівлі споруджені з бетону чи дерева, а форми, створені для максимізації простору та світла, навмисно строгі та геометричні. Інша японська архітекторка, Кадзуйо Сейджіма, працює як самостійно, так і разом з Рюе Нішідзавою для архітектурного бюро SANAA. У її проєктах часто трапляються тонкі секції та прозорі елементи.
ГОЛОВНЕ. Кадзуйо Сейджіма та Рюе Нішідзава з архітектурної фірми SANAA стали авторами будівлі Школи менеджменту та дизайну, що розташовується на території об’єкта промислової спадщини в Ессені, Німеччина. На перший погляд може здатися, що споруда школи — це всього лиш величезний куб, зроблений з бетону. Але хоча зовні будівля може виглядати простою, її внутрішні приміщення та стелі різної висоти вражають різноманіттям.
Школа менеджменту і дизайну в Ессені, Німеччина. Джерело: archdaily.com
#4. Хай-тек (1970 — досі)
Архітектура хай-тек, на риси якої вплинули інженерія, нові технології і машинне обладнання, вирізняється тим, що конструкційні елементи будівель часто залишаються видимими.
Напрям, який іноді називають боуелізмом, або структурним експресіонізмом, виник на початку 1970-х років, коли деякі архітектори почали інтегрувати новітні індустріальні й технологічні компоненти у зовнішні конструкції своїх будівель, поєднуючи їх із легкими гладкими матеріалами, особливо зі сталлю, алюмінієм і склом.
З одного боку, хай-тек розвинувся з модернізму, з іншого — став реакцією на нього, адже стиль характеризується використанням труб, повітропроводів, ескалаторів, ліфтів та інших функційних елементів, зазвичай прихованих внутрішньою структурою будівлі, у вигляді зовнішнього декору. Мабуть, найвідоміший приклад такої «відкритої» споруди — Центр Жоржа Помпіду в Парижі (1971–1977), спроєктований Ренцо Піано та Річардом Роджерсом, які разом із Норманом Фостером були одними з перших прихильників хай-теку.
Окрім експресивного, індустріального зовнішнього вигляду, архітектура хай-тек зазвичай вирізняється гнучкими інтер’єрами й часто несподіваним використанням кольору. Найчастіше стиль показує те, як технології можуть покращити світ. Цього досягають, привертаючи увагу до технічних особливостей споруд, а також використовуючи конструктивні елементи, серед яких: консолі, стрічкові вікна, бетонні вежі, вигнуті стіни, відкриті сталеві конструкції, видимі вентиляційні труби, модулі (або окремі блоки з інженерними комунікаціями будівлі) та рухомі перегородки.
ГОЛОВНЕ. На момент відкриття будівля банку HSBC, спроєктована Норманом Фостером у Гонконзі, була найдорожчою спорудою у світі. Неймовірно новітня будівля банку не має внутрішньої тримальної конструкції. Одне з основних джерел світла — природне сонячне світло, яке проникає у величезний десятиповерховий атріум крізь центральний дзеркальний дах. Завдяки цьому будівля разом зі своїми сонцезахисними зовнішніми навісами споживає значно менше електроенергії.
Будівля банку HSBC, спроєктована Норманом Фостером, Гонконг. Джерело: dezeen.com
#5. Стійка архітектура (1970 — досі)
Через використання лише екологічно чистих технологій і матеріалів стійка архітектура прагне мінімізувати негативний вплив будівель на довкілля.
Стійка архітектура, яку також називають «зеленою архітектурою», виникла наприкінці 1960-х років, коли люди почали усвідомлювати масштаби шкоди, завданої нашій екосистемі. Аби якось вирішити цю проблему, деякі архітектори почали розглядати кілька підходів, серед яких було просування ідей стійкої архітектури, що зменшила б уплив будівель на довкілля завдяки ефективності й поміркованості у використанні матеріалів і споживанні енергії. Ключового завдання архітектури — енергоефективності протягом усього життєвого циклу будівлі — можна досягнути кількома способами: застосуванням природних, екологічно чистих матеріалів, що підлягають вторинній переробці; збереженням тепла через ефективну ізоляцію; використанням альтернативних або відновлюваних джерел енергії; встановленням пасивного сонячного опалення і вентиляції для зменшення залежності від викопних видів палива й кондиціонерів.
Хоча стійка архітектура приділяє більше уваги змісту й функції, ніж формі, у будівництві часто застосовують нестандартні матеріали (наприклад, бамбук, дерево, камінь і вуглецеве волокно) та нестандартні процеси. Тож багато творів стійкої архітектури — це високоінноваційні будівлі з незвичним виглядом, як-от нідерландський павільйон архітектурної фірми MVRDV на виставці Expo 2000 у Ганновері.
ГОЛОВНЕ. Мета першого в Японії «екологічно розумного міста» Фуджісава поблизу Токіо — це створення повністю стійкого міста в сейсмоактивній зоні. Кожен будинок оснащений екологічно чистими технологіями, зокрема сонячними панелями та паливним процесором, які з’єднані між собою розумною енергосистемою. Навіть дорожня мережа міста, яка схожа на жилки листя, спрямовує повітря вздовж кожної вулиці, зменшуючи потреби в кондиціонуванні повітря.
Місто Фуджісава, Японія. Джерело: tomorrow.city
#6. Деконструктивізм (1980 — 2005)
Архітектура деконструктивізму, якій характерні маніпуляції зі структурою, поверхнями й фігурами, фокусується більше на свободі форм, ніж на функціональних вимогах.
З кінця 1970-х до початку ХХІ ст. у різних куточках світу почали з’являтися будівлі архітекторів-деконструктивістів, які кидали виклик уявленням про те, якою має бути архітектура. Часом може здаватися, що ці будівлі от-от розпадуться на багато частин, проте вони надійно сплановані й зведені. Деякі споруди видаються нелогічними й неузгодженими, а інші — передають гармонію та плавність. Виникає відчуття фрагментарності й непередбачуваності, а також відсутності симетрії. Джерелом натхнення деконструктивізму стали конструктивізм, футуризм і частково постмодернізм. На рух також уплинули ідеї французького філософа Жака Дерріда (1930–2004), який стверджував, що значення речей, які змінюються з плином часу, формуються через взаємозв’язки. Наприклад, тверде існує через м’яке: ми знаємо, чим є речі, тому що знаємо, чим вони не є.
Як наслідок, архітектура деконструктивістів, яка часто йде всупереч очікуванням, може здивувати вас діагоналями й несподіваними формами. До типових робіт деконструктивізму належать гладкий і блискучий Музей Соломона Ґуґґенгайма (1992–1997) у Більбаю, спроєктований Френком Ґері (нар. 1929) і «Дім, що танцює» (1992–1996) у Празі Френка Ґері та Влад.
ГОЛОВНЕ. 1988 року Даніель Лібескінд (нар. 1946) переміг в архітектурному конкурсі на розширення Єврейського музею в Берліні. Його радикальні ідеї передають відчуття «відсутності», порожнечі й невидимості, символізуючи наслідки Голокосту для єврейського народу в Берліні та за його межами. Увійти у зиґзаґоподібну будівлю музею можна лише через підземний коридор, адже зовні споруда Лібескінда не має дверей.