Стрічка «Жовті листи», що здобула «Золотого ведмедя» на цьогорічному Берлінале, — це політична драма про подружжя митців які раптом опиняються в пастці системи, проти якої самі ж і виступили. Відома акторка Дер’я та її чоловік, драматург і професор Азіз, ставлять гостру виставу в державному театрі, через що втрачають роботу, стабільність і впевненість у майбутньому.
Залишившись без доходів, з боргами та дочкою-підлітком на руках, вони змушені шукати болісні компроміси: від переїзду до родичів — до участі в комерційному телепроекті провладного каналу. Фільм порушує незручне питання: чи здатне мистецтво щось змінити, коли сама реальність штовхає до виживання за будь-яку ціну?
Режисер стрічки — турецько-німецький постановник Ількер Чатак, чия попередня робота The Teachers’ Lounge змагалася за премію «Оскар» у категорії найкращого міжнародного фільму.
У «Жовтих листах» він використовує провокативний прийом: Берлін у фільмі постає як Анкара, а Гамбург — як Стамбул. Цієї географічної підміни Чатак не приховує — навпаки, він підкреслює її титрами, розширюючи турецький контекст до європейського і глобального вимірів.
Так історія про тиск на інтелектуалів у сучасній Туреччині перетворюється на універсальну притчу про крихкість свободи в будь-якій країні, де демократія більше не здається гарантією.
Наталія Серебрякова поспілкувалася з режисером — про задум фільму, його акторів і несподівані українські прапори у кадрі. Спеціально для SKVOT.
— Чому ви вирішили зняти цей фільм саме тепер? Він відрізняється від ваших попередніх робіт. І чи підтримуєте ви контакт із людьми в Туреччині, які нині перебувають у подібній ситуації? Коли я раніше спілкувалася з Еміном Алпером, він згадував про схожу історію — про університет і людину, яка опинилася в такому становищі. Фактично він трохи нагадує героя вашого фільму.
Так, Емін сказав: «Це моя історія». Я навіть дав йому прочитати сценарій перед початком зйомок. Я завжди думав що саме він мав би знімати цей фільм.
Питання «чому саме зараз» завжди є непростим для митця. У певний момент у тебе просто з'являється історія, яка здається найважливішою. Після 2020 року я замислився: на яку творчість я захочу озирнутися згодом? Мій співпродюсер та співавтор Еніс Кештепен запитав мене: «На що ти насправді наважився у своїй кар’єрі?» І я зрозумів, що мої попередні фільми були хорошими, але, можливо, варто ризикнути й звернутися до складніших, політично гострих тем. Ми провели дослідження, поспілкувалися зі звільненими людьми, і так народилася ця історія.
Мені також було цікаво зняти фільм про подружжя. Мене завжди цікавить те, як політика може розділити родину. Мене хвилює не так сама система, як її вплив на людину. Саме з таким настроєм ми й підійшли до створення цього фільму.
— Чи вважаєте ви, що «Жовті листи» зберігають певну неоднозначність щодо конкретних злочинів, у яких звинувачують головних героїв? Це була свідома позиція? І ще: ви зняли турецьку історію в Німеччині, використовуючи титри з назвами міст. Це було навмисне рішення?
Неоднозначність для мене дуже важлива. Я шукаю історії, де кожен персонаж по-своєму має рацію — адже саме такі конфлікти є найцікавішими. Коли обидві сторони переконані у своїй правоті, це дає акторам чітку мотивацію, а мені як режисеру — ґрунт для роботи.
Ідею з титрами запропонував мій співавтор. Ми знімали фільм у Німеччині, і він зауважив: у рецензіях часто пишуть, що місто є окремим персонажем. Чому б не показати це буквально?
На початку фільму зазначено: «Режисер — ...». Ми подумали: чому б не титрувати місто так само? Я ніколи раніше такого не бачив, тож ми вирішили спробувати. Це ризик, а в кіно потрібно ризикувати. Ніколи не знаєш, як це сприймуть: дехто не любить такі рішення, але багато хто вважає їх блискучими.
— Але цей жанр неможливо було б реалізувати в Туреччині…
— Проблема була не у зйомках, а у фінансуванні. Знімати в Туреччині, ймовірно, було б можливо, проте для мене це було художнє рішення — зробити фільм, який стосується і Німеччини також. На Заході ми часто любимо повчати інші країни щодо демократії, і мені це не подобається. Коли герой згадує 1933 рік, ми натякаємо: це вже траплялося тут. Якщо не бути обережними, це може повторитися, адже праві партії знову набирають силу. Було б занадто просто зняти фільм лише про Туреччину й почуватися морально вищими. Я хотів, щоб глядач відчув тривожне віддзеркалення.
— У фільмі ми бачимо різні прапори під час протестів — зокрема український. Чи можливо уявити таку підтримку України в Анкарі?
Чому ні? У стрічці багато прапорів: ЛГБТК+, український, курдський, палестинський. Йдеться не про конкретну країну, а про феномен війни загалом. Ми навмисно залишили це абстрактним. Я не хотів, щоб це був фільм про один конкретний момент. Якби я прямо назвав війну Росії проти України чи події в Газі, це звузило б сенс. Я прагнув універсальності, щоб кожен глядач — з України чи звідки завгодно — міг впізнати в цій історії власний досвід.
— Які моменти під час зйомок були найскладнішими?
Складнощів не бракувало. У фільмі близько шістдесяти акторів з репліками — це величезна логістика. Я щойно повернувся з оскарівської кампанії, був виснажений, і одразу розпочав найбільший проєкт у своєму житті. До того ж німецька група працювала з турецькими акторами, і я був одним із небагатьох, хто володів обома мовами. Я постійно перекладав, ніби комп’ютер із подвійним процесором. Це було виснажливо, але коли ти віриш у результат, труднощі відступають.
— Чому ви обрали Озгю Намал, яка повернулася до кіно після 9 років перерви, і Тансу Бічера? Ви писали сценарій під них?
Вони обоє театральні актори. Тансу керує невеликим театром у Стамбулі, він неймовірний митець. А Озгю я вперше побачив на сцені, коли мені було 15. Вона була зовсім молодою, але здавалася на сцені справжнім гігантом. Пам’ятаю, як сказав мамі: «Ця жінка неймовірна». Згодом вона стала великою зіркою, а потім раптом припинила кар’єру.
Коли ми почали кастинг, моя директорка запитала: «А що як запросити її?» Ми вагалися, але все ж написали через агентку. Вона жила в селі за 900 кілометрів від Стамбула, але приїхала заради цього проєкту. Це виявився саме той фільм, заради якого вона була готова повернутися.
Потім я провів проби на взаємодію, і між ними миттєво виникла хімія. Я повністю їм довіряв і дозволяв змінювати репліки, робити ролі своїми. Іноді ми на Заході знаємо лише зірок рівня Кейт Бланшетт, але в інших країнах також є видатні майстри, які присвятили життя професії.
— Цей фільм також про мистецьке самовираження. Під час фестивалю точилися дискусії про те, чи має кіно бути політичним…
— Я не вважаю, що існують межі для мистецтва, але кожен митець має вирішувати це сам. Якщо хтось не хоче бути політичним — це нормально. Але я хочу. Я бачу світ, якому гостро потрібна політична свідомість. Нашу увагу постійно відволікають нескінченними стрічками соцмереж та ШІ-контентом, щоб ми не замислювалися про важливе.
Проблема в тому, що складні питання намагаються звести до однієї короткої відповіді. Людину ставлять під тиск, очікують миттєвої формули, а потім зводять усе її життя до однієї фрази в мережі. Це нездорова форма комунікації.
У фільмі я підіймаю багато тем: авторитаризм, патріархат, цензура. Коли чоловік не хоче, щоб дружина оголювалася на сцені, це питання не лише мистецтва, але й влади в стосунках. Я не даю відповідей, я лише створюю простір для дискусії.
— У фільмі залучено величезний ансамбль акторів. Як ви працювали з такою кількістю людей?
Більшість із них — професіонали. Головним героям я дозволяв багато імпровізувати. Це майстри своєї справи. Моє завдання — написати сильний сценарій, адже режисер має бути передусім хорошим автором. Якщо текст продуманий, актори самі наповнять його життям. Водночас другорядним акторам я імпровізацію обмежував, щоб тримати структуру.
— Як ви будували візуальну концепцію «Туреччини в Німеччині»?
Потрібно було знайти турецькі елементи, які вже існують у німецькому просторі, і правильно їх скомпонувати. Водночас мені було важливо іноді навмисно руйнувати цю ілюзію. Це дещо нагадує принципи епічного театру Брехта, де глядачеві нагадують, що він дивиться виставу, запрошуючи його до осмислення, а не просто споглядання.
— А як щодо релігії? Сцена в мечеті здається ключовою для героя.
Історично релігії були першими механізмами управління. Сьогодні інституційні релігії часто функціонують як економічні союзи. Сцена в мечеті для мене — це передусім історія про солідарність і фінансову підтримку, а вже потім про віру. Це відбувається всюди, і в мусульманському світі, і в християнських громадах США. Інституційна релігія тісно пов’язана з політикою. Водночас особиста віра — це зовсім інше, і кожна людина має на неї право.
— Чи очікуєте ви проблем із прокатом у Туреччині?
Я був би здивований. До фільму величезний інтерес, там знялася місцева суперзірка. На мою думку, стрічка не спрямована проти системи — це насамперед історія однієї родини. Вона є не звинуваченням, а радше запрошенням до діалогу.
