82-й Венеційський кінофестиваль відкрила нова стрічка найвідомішого італійця сучасного кіно Паоло Соррентіно — La Grazia. В ній режисер досліджує проблематику прощення та смиренності в морально-правовому контексті, розповідаючи про останні дні каденції вигаданого президента Італії Маріано Де Сантіса (Тоні Сервілло). Перш ніж піти на заслужений відпочинок, йому треба ухвалити рішення щодо закону про легалізацію евтаназії та визначити долю двох людей, засуджених за вбивство своїх коханих.
Спеціально для Skvot Mag Володимир Чернишев зустрівся з режисером картини та виконавцем головної ролі, щоби поговорити з ними про моральні дилеми сучасної політики, акторську майстерність у створенні складних персонажів і про те, як інтимні питання перетворюються на універсальні історії.
Паоло, ви знімали фільми про реальних політиків — і тепер створили вигаданого. Чи траплялося так, що прототипи ваших героїв атакували вас через те, що вони бачили себе на екрані не в найкращому світлі?
Паоло Соррентіно: Звісно, таке траплялося, але це залишилося в минулому. Сьогодні — ні, ніхто мене не атакує. Зараз я вільний в тому, що хочу робити як режисер в Італії.
У фільмі ви торкаєтесь теми евтаназії. Чому ви до неї звернулися саме зараз?
Паоло Соррентіно: В країні править правоконсервативний уряд, який виступає проти евтаназії. Але, чесно кажучи, я не думаю, що ця позиція відображає думку більшості італійців. Мені була потрібна сильна моральна дилема для розвитку сюжету. І евтаназія — саме такий конфлікт.
Це не питання добра і зла, це вибір між двома бідами: якщо ти підписуєш закон — ти «вбивця», якщо ні — ти «катувальник», бо прирікаєш людей на страждання. Політика має бути серйознішою, ніж є зараз. Рішення, які ухвалюють політики, завжди мають наслідки для людей — і занадто часто ці наслідки погані.
Ця моральна складність особливо яскраво проявляється в образі президента. Можна сказати, що головний герой фільму, Де Сантіс, дотримується двох релігій: католицизм і юридичний позитивізм. Чому для вас було важливо об'єднати в персонажі моральні базиси, які в деяких речах суперечать один одному?
Паоло Соррентіно: Для католика питання евтаназії — надзвичайно болісне. Якщо життя вважається священним, то будь-яке втручання сприймається як гріх. У цьому й полягає сила конфлікту: президент Де Сантіс, юрист за освітою, розуміє, що цей закон треба ухвалити. Проте він суперечить його вірі, і це перетворює моральну дилему на справжню внутрішню драму.
У фільмі є сцена, де португальський президент під час бурі падає на коліна. Це виглядає як символ слабкості й безпорадності старіючої влади в турбулентні часи. Чи думали ви про це, коли знімали?
Паоло Соррентіно: Я про це навіть не думав, але мені дуже подобається ваша інтерпретація. Я хотів, щоб головний герой побачив у цьому президенті себе, свій власний страх і свою вразливість. Це дзеркало, в якому він змушений роздивлятися особисте майбутнє.
Паоло, ви працюєте з Тоні Сервілло вже понад 21 рік. Як змінювалася ваша співпраця за цей час?
Паоло Соррентіно: Ви не повірите, але ніяк. Я завжди приношу йому дуже точний сценарій. Він читає, ставить безліч запитань, а я просто вигадую відповіді, бо перед початком зйомок не маю жодного уявлення, як усе виглядатиме. Це в нас така гра. Тільки коли ми починаємо знімати, поступово приходить бачення.
Тобто брешете йому?
Паоло Соррентіно: Авжеж. Гарні режисери завжди брешуть.
Тоні, ваш герой має прізвисько «Залізобетон», бо майже не демонструє емоцій. Наскільки це складно для актора — показати багатозначну стриманість?
Тоні Сервілло: Це була найбільша складність. Потрібно було створити образ людини, яка зовні стримана, але всередині наповнена думками, сумнівами, спогадами. Я хотів, щоб глядач відчув цю напругу — навіть якщо герой не каже ні слова.
Цікаво, що у фільмі багато уваги приділено музиці. Ваш герой відкриває для себе сучасний реп. Як ви особисто ставитеся до цього жанру? Чи можна сказати, що це, в деякому розумінні, поезія сучасності?
Тоні Сервілло: Моя пристрасть — класична музика. Але я завжди відкритий до нового. В репі теж можна знайти поетичні моменти. У фільмі мій герой намагається краще зрозуміти доньку, увійти в її музичний світ — і це його спосіб сказати їй: «Я хочу бути ближче до тебе».
Ви часто граєте саме політиків у фільмах Паоло: від Андреотті до Берлусконі. Хтось із них схожий на вас у реальному житті?
Тоні Сервілло: Я відчуваю, що жоден із персонажів не є мені близьким — саме тому мені цікаво їх грати. Мені подобається досліджувати чужі характери та внутрішні світи, і в цьому я знаходжу задоволення від акторської роботи. Звичайно, я додаю щось від себе, але роблю це тонко і приховано: це мій секрет. Вважаю, що найкраще, що може зробити актор на майданчику, — це повністю служити своєму персонажу, не видаючи власних переживань назовні.
У фільмі відчутна повага до минулої політичної культури Італії. Хто надихав вас під час створення образу Де Сантіса?
Тоні Сервілло: Мій герой належить до християнсько-демократичної культури, яку я добре пам'ятаю. Джуліо Андреотті, наприклад, був частиною цієї епохи. Я вивчав багатьох політиків того часу, але не наслідував нікого конкретного.
Я думаю, що Il Divo, Loro і La Grazia (фільми Соррентіно, в яких грав Сервілло — прим. ред.) — це політична трилогія, яка допомагає зрозуміти складність італійської політики не через якихось окремих особистостей, а через збірні образи, в яких навіть немає конкретного обличчя, але є дух часу.
Перш за все, ви театральний актор. Чи змінило вас кіно та популярність, яку воно принесло?
Тоні Сервілло: Театр та кіно — дві різні мови, але рівноцінні. В театрі я залишаюся тим же самим театральним актором. Щороку граю на сцені, і в Італії, і за кордоном: у Празі, Афінах, Лондоні, Парижі, Мадриді, Барселоні, Мілані, Римі, Неаполі. Глядачі знають, що я не використовую театр як сходинку до успіху в кіно.
Паоло, повертаючись до вашого фільму — в стрічці Папа Римський, друг Де Сантіса, носить сережку у вусі та роз'їжджає на мотоциклі, проте дотримується достатньо консервативних цінностей. Це просто художній жарт чи ви закладали в цей образ щось особливе, враховуючи те, що ця посада цікавить вас не вперше?
Паоло Соррентіно: Ніякого символу. Мене рідко що смішить у житті, але ідея Папи на мотоциклі мене просто розвеселила.
Вас часто порівнюють із Фелліні. Як ви ставитеся до цього порівняння?
Паоло Соррентіно: Я не люблю і не ненавиджу такі порівняння. Це цікаво, але не більше. Як казав Ренуар, люди, йдучи в кіно, хочуть не дізнатися щось нове, а впізнати знайоме.
І на завершення — чому ви продовжуєте знімати кіно й писати книги? Звідки це постійне бажання створювати?
Паоло Соррентіно: У мене є звичка: я постійно ставлю сам собі різні запитання. Але, розумієте, їм дуже тісно в моїй голові, тому я намагаюсь ділитися ними з глядачем у вигляді історій на екрані, сподіваючись, що, можливо, у моїх чаяннях він впізнає себе. Це мій спосіб почуватися менш самотнім.