Берлінале — це майже завжди лотерея, де замість джекпоту ти часто виграєш три години споглядання за тим, як сохне фарба на стіні або як черговий європейський режисер намагається «відчути біль» через об’єктив дорогої камери. Поки індустрія вправляється в інтелектуальному снобізмі, Skvot Mag зібрав докупи розчарування.
Наталія Серебрякова знову пройшла через пекло червоних доріжок та нескінченних смолтоків, щоб чесно сказати, куди не варто купувати квитки. Від картонних вампірів Оттінгер до моральної глухоти про «хороших росіян» — тримай антирейтинг фільмів, які краще було б залишити на стадії сценарію.
#1. The Blood Countess, Ульріке Оттінгер
Джерело: Berlinale (тут і надалі)
Режисерка будує сюжет навколо легендарної графині Баторі (розкішна Ізабель Юппер), але замість справжньої жорстокості та історичної ваги отримуємо барвистий, проте надміру розтягнутий фарс.
Перетворення графині на вампірку, що прокидається у Відні — переслідувана карикатурними вампірологами й оточена дивакуватими родичами, — радше нагадує затяжний жарт, який давно втратив гостроту, ніж сміливе переосмислення міфу. Сюжетні вигадки — від полювання в метро до «книги, що загрожує всім вампірам» — працюють як набір трюків, а не як вибудувана цілісна історія.
Візуальна пишнота й театральність теж обертаються проти фільму. Бальні сукні Юппер з «архітектурними» шлейфами, вставні російські словечка та історичні імена, 3D‑кажан і вампірський бал з водевільними номерами — все це створює враження дорогої, але втомливої новорічної постановки.
Те, що могло б стати тонкою грою з кітчем та міфом, лишається переважно поверхневим маскарадом: режисерка демонструє потужну фантазію та контроль над формою, але емоційний зміст і справді гостра іронія потопають у нескінченному нагромадженні прийомів.
Замість підриву легенди про графиню Баторі The Blood Countess занадто милується власним дзеркальним лабіринтом, щоби порушити хоч одне по-справжньому незручне запитання.
#2. Yellow Letters, Ількер Чатак
Свіжий володар «Золотого ведмедя» — ідеальне нагадування про те, що фестивальні журі люблять «важливі» фільми навіть тоді, коли ті задихаються від власної значущості. Головні герої — пара театральних діячів, які втрачають роботу через участь в антивоєнних протестах, — могли б стати живими та переконливими.
Натомість стрічка вдає з себе голос епохи, ховаючи банальність під головним режисерським прийомом: показати Берлін як Анкару, а Гамбург як Стамбул. Кожен черговий «важливий» монолог звучить як лист самому фестивалю, а не глядачеві.
Картина настільки впевнена у власній правоті, що не залишає простору ні для сумніву, ні для живого сприйняття: персонажі існують як ходячі тези, а не як люди. В підсумку Yellow Letters — зразковий фестивальний продукт, який виглядає солідно в пресрелізі, але в залі перетворюється на тривалий сеанс морального повчання.
#3. Dao, Ален Гоміс
Фільм французького режисера сенегальського походження Алена Гоміса — тригодинне офіційне випробування на витривалість, замасковане під «гібридну медитацію про сім'ю та ідентичність».
За сюжетом, донька й мати, що живуть у Франції, повертаються до Гвінеї-Бісау на поховальну церемонію. Другу частину фільму займає весілля доньки. Стрічка так завзято розмиває межу між документальним та ігровим, що в певний момент зникає не лише ця межа, але й будь-яке відчуття структури, — і глядач просто тоне в нескінченних обіймах, тостах і «спостереженнях за життям».
Режисер декларує «колективну оповідь» і «циркулярний рух, що об'єднує світ», але за цією мантрою ховається банальне затягування матеріалу: сцени повторюють одна одну, конфлікти розмиваються, а емоційна амплітуда давно завмирає в одноманітному трансі. Dao зрештою нагадує нескінченне весілля, на якому ви давно хочете піти додому, але камера все ще «працює з реальністю».
#4. Dust, Анке Блонде
Цей фільм намагається піднятися до статусу «великого фламандського кіно про провину та корупцію», але зрештою залишається черговою вправою в стилізованій серйозності, де важливість теми підміняє реальний нерв.
Хитромудра конструкція навколо махінацій технопідприємців, тюремної загрози та моральної відповідальності спочатку захоплює, але що далі, то більше відчувається сценарна механіка, а не живе життя.
Номінації та статус «історичної події для фламандського кіно» працюють як броня, що захищає Dust від критики, проте не рятують від відчуття затягнутості й емоційної холодності. Добре написані сцени та вправна драматургія тут існують самі для себе, а глядач лишається десь збоку — стороннім спостерігачем чергової моралістичної алегорії про жадібність.
#5. Home Stories, Єва Тробіш
Типове німецьке кіно з типово німецьким сюжетом, акторами та локаціями. Потрібно продертися через 40 хвилин беззмістовних подій, щоб нарешті зрозуміти: в центрі — юна дівчина, учасниця співочого шоу на кшталт «Україна має талант».
Home Stories претендує на мікроантологію про наші малі, домашні апокаліпсиси, але кожна з новел здається скетчем, розтягнутим до довжини повноцінної оповіді. Замість гостроти й спостережливості — мудрість рівня «всі ми самотні у своїх квартирах», підкріплена передбачуваними візуальними метафорами: вікна, стіни, коридори — чек-лист фестивального інді.
Фільм постійно підморгує глядачеві, немов кажучи: «Дивіться, як тонко ми показуємо буденність і тріщини в стосунках». Але ця «тонкість» швидко перетворюється на шаблон, що повторюється з епізоду в епізод. Після кількох новел Home Stories починає нагадувати пілот серіалу, який ніяк не вирішить — бути йому сатирою, драмою чи просто довгою інстаграм-сторі.
#6. At the Sea, Корнел Мундруцо
Нове творіння угорського режисера, автора «Еволюції», спродюсоване Олександром Роднянським, належить до тих стрічок, під час яких дуже швидко починаєш рахувати хвилини до фінальних титрів.
Похмура й дивовижно беззмістовна варіація на тему «алкоголічка повертається з реабілітації до родини» формально розповідає про Лору, яка приїздить у родинний дім на Кейп-Коді, щоби почати нове життя. Але на екрані все зводиться до замкненого кола: багаті, відсторонені люди щодня йдуть на пляж, повертаються, сваряться — і знову запускають той самий сценарій.
Емі Адамс старанно тягне на собі роль жінки, що намагається виправити минуле, проте оточення її героїні настільки порожнє та неприємне, що емпатії не виникає — до цих персонажів просто не хочеться мати жодного стосунку.
At the Sea продається як споглядальне кіно про тишу, море та внутрішні бурі, але на практиці виявляється нескінченним каталогом повільних проходів набережною та затяжних планів хвиль, які вже нічого не означають. Фільм не пропонує ні несподіваного повороту, ні нового погляду на сімейну токсичність або залежність — він монотонно топчеться на місці, залишаючи по собі відчуття не просто невдачі, а абсолютно зайвої історії, яку без жодних втрат можна було б не знімати.
#7. My Wife Cries, Ангела Шанелек
Новий фільм головної режисерки «Берлінської школи» — My Wife Cries — типовий приклад того, як із приватної історії про стосунки можна зробити двогодинну публічну терапію режисера коштом глядачів.
Чоловік та жінка намагаються впоратися зі смертю коханця дружини. Фільм нав'язливо «розбирає» шлюб, сльози, провину і зради, але робить це з такою безпосередньою серйозністю, що будь-яка складність перетворюється на психологічне ток-шоу задовго до фіналу. До того ж герої розмовляють фразами ніби з підручника німецької рівня A1 — і це, поряд із нескінченними будівельними роботами на екрані, дає все необхідне, щоб зненавидіти Берлін.
Стрічка начебто хоче бути чесною та жорсткою, але натомість експлуатує емоції дружини як матеріал для естетизованих сцен страждання. Замість саморефлексії — режисерський нарцисизм; замість аналізу патріархальних моделей — нескінченні монологи «я теж страждаю». My Wife Cries — кіно, яке плутає вразливість з емоційним шантажем.
#8. Good Luck, Have Fun, Don't Die, Гор Вербінські
Новий фільм Вербінського — скажений атракціон про AI-апокаліпсис, що гордо демонструє власну хаотичність і токсичний гумор, але не помічає, як швидко його провокація стає втомливою — і це починається ще з затягнутого інтро в кафе.
Сем Роквелл у ролі людини, яка повернулася з майбутнього, з азартом знущається з цифрової культури та людської залежності, проте в якийсь момент кожен новий «шокуючий» жарт лише повторює попередній на гучнішому рівні.
Так, тут є влучні сцени, чорний гумор і справжня режисерська енергія. Але загалом картина нагадує занадто довгу відеогру без кнопки «вихід». Стрічка пишається тим, що вона «не для всіх», проте за цією позою ховається небажання довести свої ідеї до чогось більшого, ніж чергова порція мемів про те, що «ми всі приречені».
#9. Rosebush Pruning, Карім Айнуз
Ед — 22-річний гей, який ніколи не мав сексу, — починає розповідь на пляжі поряд зі старшим другом, з яким сподівається зблизитися, але той їде до Греції.
Ця сцена відчиняє двері до дивовижної родини: сліпий патріарх щовечора урочисто йде з сином Джеком чистити зуби; єдина жінка в домі, Анна, фантазує про секс із Джеком під час менструації; брат Роберт носить жіночі панчохи; а Джек, «найуспішніший», збуджується від смаку крові та має подругу Марту, яку родина принижує за вечерею. Мати, за легендою, роздерта вовками — але на подвір'ї стоїть її ню-статуя.
Rosebush Pruning Каріма Айнуза, вільний рімейк дебюту Беллоккьо з зірковим акторським складом, приваблює візуальною вишуканістю і провокаціями, але залишається порожнім. Режисер відверто показує інцест, видаючи цю сцену за гумор, що переходить межу поганого смаку, а персонажі зводяться до карикатур, одержимих дизайнерськими речами й патологічними бажаннями.
Попри тактильні інтер'єри та сяючі кадри, стрічка руйнується під вагою власних шоків: замість глибини або сатири отримуємо декоративний скандал без емоційного чи інтелектуального наповнення.
#10. A Russian Winter, Патрік Шиха
Найгірший фільм фестивалю зняв австрієць — і він про росіян в екзилі. Його герої — молоді представники креативного класу, що емігрували з росії під час війни й страждають, наприклад, від неможливості отримати візу з Туреччини до Франції.
Фільм знятий на межі моральної глухоти: режисер уважно й навіть закохано вдивляється в обличчя російських емігрантів, але з тією самою увагою дивиться повз українську перспективу — перетворюючи реальну катастрофу на тло для тонких рефлексій «про нас усіх».
Режисер має нахабство називати свій фільм «Російська зима» — вкладаючи в цей образ безліч метафор про складну долю громадян держави-агресора. І це в той час, коли українці переживали найважчу зиму за всі 12 років війни — без електрики, води та опалення.
