7 вересня на HBO Max (а в Україні — на Megogo) вийшов новий серіал «Завдання» від Бреда Інгелсбі, який раніше працював над проєктом «Мейр з Істтауна» з Кейт Вінслет у головній ролі. Це знову трилер, проте цього разу зі специфічною атмосферою філадельфійського детективу.
В центрі сюжету — колишній пастор, агент ФБР Том, який розслідує серію грабіжок наркопритонів у маленькому містечку, де всі один одного знають, а будинки грабують звичайні хлопці-водії сміттєвозів. У кожного з них своя особиста мотивація підзаробити грошей, а їхній керівник просто прагне забезпечити свою родину достатком.
На Rotten Tomatoes рейтинг серіалу вже сягає 87%, а головну роль зіграв Марк Руффало — один із найбільших сапортерів України в Голлівуді. Ці факти вже самі по собі роблять серіал вартим уваги. Втім, справжня фішка «Завдання» криється саме в деталях, тому кінокритик та співавтор подкасту «Додивитесь в кіно» Юра Самусенко поговорив із командою серіалу, щоб з'ясувати, як складають детективну історію в одне ціле.
Про що розповідає «Завдання»
Протягом 7 серій «Завдання» розкриває складний світ передмістя Філадельфії — містечка Делко. Агент ФБР Том переживає кризу стосунків з донькою та ледве справляється з роботою в державних структурах, щоранку прокидаючись зі страшного похмілля.
В минулому він служив пастором і мав паству — і дещо сумує за тим періодом. Однак тепер спецслужби втягують його в операцію з пошуку грабіжників наркопритонів.
Справа набуває серйозного характеру вже з першої серії, коли грабіжники проколюються та вбивають мешканців будинку, втрачають напарника й забирають додому свідка — малого хлопця, який поки мало розуміє, що відбувається (як, власне, і глядачі).
На відміну від попереднього проєкту Бреда Інгелсбі «Мейр з Істтауна», це не класичний Whodunnit-серіал, де розшукують винуватця злочинів, прихованого за маскою.
Натомість авдиторії одразу дають зрозуміти, хто саме грабує наркопритони. Це сміттярі, які вранці посміхаються в обличчя тим, кого ввечері будуть тероризувати. Водночас вони байкери, а тому в їхній культурі панує міцне братерство, що означає — ніхто нікого не зрадить і не залишить стікати кров'ю (сумнівно).
Один з них — Роббі — живе із сином та племінницею в скромному будиночку. Проте він не цілком задоволений своїм життям, що й штовхає його до грабіжництва. Саме Роббі формує головне протистояння з Томом, який, попри небажання братися за цю справу, все ж таки втягується в мутну історію з байкерами та спекотною Філадельфією.
Цеглинка за цеглинкою
Найбільше в підготовці до створення «Завдання» вражає те, як актори проживали свої майбутні ролі. Емілія Джонс 5 місяців занурювалася в роботу з діалект-коучем через Zoom, а потім ще 2 тижні провела в барах містечка Делко, уважно слухаючи та записуючи інтонації місцевих жителів. Вона навіть подружилася з жінкою на ім'я Айлін Доллі, яка допомагала їй «спіймати» не лише правильну вимову, але й саму енергетику регіону.
Том Пелфрі обрав інший шлях. Він розговорився з кузеном однієї зі співробітниць знімальної групи — затятим фанатом американського футболу. Спочатку Том зосереджувався виключно на акценті, але швидко заглибився у справжню розмову — і саме в цей момент відчув, як інтонація оживає, перестає бути штучно навченою. Для обох акторів було принципово важливо не просто відтворити місцеву вимову, але й зрозуміти внутрішній ритм людей, яких вони втілювали на екрані.
Найбільшим викликом була робота продакшн-групи. Художники-постановники настільки дбали про реалістичність, що розміщували навіть речі, які камера ніколи не покаже. На вимикачах у будинку висіли наліпки-очі, а в старій хатині спеціально «вирощували» павутиння. Ці непомітні деталі створили для акторів відчуття справжності простору. Том Пелфрі зізнавався, що майже щодня фотографував дрібниці на знімальному майданчику, настільки був вражений увагою творців до побутових деталей.
Режисери додали до цього процесу ще один рівень наполегливості. Автор першого епізоду Джеремая Загар буквально лягав на підлогу або залазив у багажник автомобіля, прагнучи бути максимально близько до акторів. Він хотів відчувати кожну сцену зсередини, а не спостерігати здалеку.
Режисерка шостого епізоду Саллі Річардсон-Вайтфілд натомість працювала як справжній математик. Вона ретельно розкадровувала кожну сцену, розвішувала схеми на стінах та відмічала галочкою кожен відзнятий кадр. Такий методичний підхід дозволив їй тримати під контролем масштабні сценічні конструкції, включно з головним set piece шостого епізоду.
Музичне оформлення серіалу також стало органічною частиною цього світу. Бред Інгелсбі уникав очевидних рішень, тому для байкерських сцен обрав не метал, а альбом Richard and Linda Thompson — щось несподіване, але чесне. Це руйнувало звичні кліше й додавало відтінку людяності навіть антагоністам.
Композитор Ден Дікон створив окремі музичні теми для кожного з героїв — наприклад, мотив Роббі або Сьюзен, які з'являються в різних моментах і підкреслюють внутрішні трансформації персонажів. Для Інгелсбі музика була не прикрасою, а частиною психології героїв.
«Я точно знаю, що б лунало в барі (філадельфійського міста Делко — прим. ред.)», — каже він в інтерв'ю, натякаючи на те, що виріс у цьому регіоні.
Все це переплелося з особистими історіями самих акторів. Том Пелфрі, який нещодавно став батьком, зрозумів внутрішню мотивацію Роббі — йому було знайоме відчуття, що заради дитини можна піти на будь-які кроки. Емілія Джонс знаходила у своїй героїні Мейв риси, близькі до власних: глибоку любов до сім'ї та готовність брати на себе відповідальність, навіть коли тягар здається нестерпним.
Вона порівнювала свою героїню з Рубі з оскароносного фільму CODA, проте з відмінністю: якщо Рубі несла на собі вагу любові, то Мейв несе тягар втрати. Саме ця тонка психологічна різниця робила персонажку особливо близькою для акторки.
Від ідеї до реалізації
Ідея «Завдання» народилась у Бреда Інгелсбі саме з персонажів, а не з жанру. Основою стало не питання «хто винен», а неминуча колізія двох головних героїв, яких автор поставив по різні боки закону.
Інгелсбі пояснював в інтерв'ю, що прагнув зберегти ту саму складність і щирість у зображенні Делко, де виріс сам, але цього разу створити принципово інший рушій історії — не гру в здогадки, а напружене очікування неминучого зіткнення. Справжня інтрига полягала в передчутті: «Вони йдуть назустріч один одному — що ж станеться, коли нарешті зійдуться?».
Цей підхід тісно пов'язаний з темою добра і зла. Інгелсбі підкреслює, що мета серіалу — не розділити героїв на світлих і темних, а дати змогу глядачеві зрозуміти навіть найбільш суперечливі рішення персонажів. У реальному житті люди завжди складніші, ніж здається, і саме цю багатогранність автор намагався перенести в драматургію серіалу.
Особливим акцентом став образ, створений Марком Руффало. Інгелсбі розповідав, що його герой Том — не типовий агент ФБР з екрана. Він не перший біля дверей будинку, де скоїли злочин, не відзначається надзвичайною кмітливістю й не збирає докази краще за колег. Його суперсила — емпатія.
Том колись був семінаристом і священником, слухав сповіді та працював у парафії, тобто присвятив себе служінню людям. Саме цю якість автор хотів перенести в детектив: здатність бачити в людях добро, розуміти їхні страхи та підтримувати словом. Це був новий тип слідчого, якого рідко показують на екранах, і Руффало з його природною чуйністю ідеально вписався в цю роль.
Не менш яскраво прописані й антагоністи серіалу. Їхньою основою стала реальна байкерська банда Warlocks, про яку Інгелсбі чув у дитинстві. Однак автор свідомо відійшов від суворої документальності. Справжні угруповання були занадто хаотичними, тоді як для серіалу потрібна була страшна, але водночас багатогранна сила.
Рішенням стала сімейна лінія батька й сина, яку актори прожили не лише на екрані, але й в реальному житті. Саме ця родинна динаміка дала доступ до їхніх емоцій та зробила антагоністів одночасно моторошними та людяними. Як зазначав Інгелсбі, це був баланс — показати їхню здатність на жахливі вчинки, але й дати глядачеві можливість зрозуміти, що саме ними рухає.
Фінальним завданням стало поєднання інтимної сімейної драми та саспенсу трилера. Поруч із кульмінаційними сценами пострілів та погонь Інгелсбі постійно вплітав у серіал моменти живого гумору й тихі, майже побутові епізоди. Для нього «Завдання» — це водночас історія жертовності (в лиці Роббі) і прощення (через образ Тома).
Напруга має справжній сенс лише тоді, коли глядач дійсно переймається долею героїв, тому всі екшн-епізоди завжди підкріплювалися емоційними арками персонажів. Отже, якщо цей серіал не зачепить вас з перших двох епізодів, можна сміливо стверджувати, що Бред Інгелсбі не впорався зі своїм «Завданням».
