Коли ми кажемо «євроремонт», десь в Італії здригається архітектор. Бо це не про Європу. Це про наші гіпсокартонні арки, натяжні стелі та кухні кольору «мокко».
У 90-х євроремонт був квитком у нове життя — блискуче, ламінатне й дуже статусне. Але зумери підросли, відкрили Pinterest, завели TikTok і почали зносити спадщину «дорого-багато» зі стін. У цьому матеріалі — коротка історія феномена, трохи злості, трохи ностальгії та новий погляд на стиль удома.
Що таке «євроремонт»
Євроремонт — це не стиль, а культурний феномен. Термін з’явився у 90-х, коли країни, що входили до складу СРСР, відчинили вікно у світ. Тоді в масову свідомість увійшла нова естетика: блискуча, ідеально рівна — повна протилежність радянським килимам на стінах.
Насправді жоден європейський дизайнер не впізнає себе в цьому стилі. Бо євроремонт — це синтез наших уявлень про «красиво»: італійська плитка з Епіцентру, шафа-купе з дзеркалами в повний зріст, гіпсокартонні арки між кімнатами та натяжні стелі з підсвіткою. Стиль, який ніс статус і «нове життя», навіть якщо воно починалося в панельці.
Джерело: prodveri.info
Сама Європа ніколи не знала, що її естетику щойно переосмислили у київських спальниках і харківських новобудах. Для німця або француза ці ремонти виглядали б як стилістичний сюр. Але тоді це було не про стиль — це було про прогрес, про втечу від «совка», про мрію жити «як у людей». До того ж це не інтер'єр — це мрія з реклами 2005-го, яку можна було втілити своїми руками та бригадою Василя.
Джерело: violity.com
Типові риси євроремонту
Якщо в тебе вдома були арки — ти жив добре. Особливо якщо вони були з підсвічуванням. Гіпсокартон у 2000-х вирішував усе: з нього ліпили стелі та полиці. Особливий шик — дворівневі стелі з підсвіткою кольору «блакитна ніч» і точковими світильниками. Натяжні стелі — мастхев. Здається, вони приходили в комплекті з ламінатом «під дуб».
Джерело: kruizer.com.ua
Стіни — декоративна штукатурка з ефектом «шовку», або шпалери з візерунком «а-ля Версаче». Плитка — завжди «італійська», хоча зроблена в Черкасах і з візерунком як мереживо. Ми тоді не шукали своє — ми намагалися наздогнати чиїсь стандарти. Меншовартість сиділа глибоко: все українське здавалося тимчасовим, все імпортне — вічним. Ми не проєктували простір під себе. Ми грали в чужу гру, не розуміючи правил.
Меблі — це окрема глава. Скло, хром, хай-тек, дзеркальні фасади. Обов’язково — шафа-купе в коридор і щось дуже глянцеве у вітальні. Тоді все це вважалось ультрасучасним. Сьогодні — просто впізнаваним.
Джерело: komandorz.com.ua
Така естетика не терпіла порожнечі, бо порожнеча — це правда. А правда могла видати: ми ще тільки вчимося жити красиво. Ще не про себе, ще не чесно, ще в чужому вбранні. У ньому завжди було «щось» — камін з гіпсу, 12 варіантів освітлення та фіранки, що нагадують весільну сукню. Імітація була нормою. Не важливо, з чого зроблено, — важливо, що «під щось». Матеріал не говорив: «я такий», він шепотів: «я майже як те справжнє».
Пластик імітував хром, ПВХ — дуб, МДФ — будь-що, аби лише блищало. Блиск був універсальною валютою. Меблі з ринку виглядали як «італійські», а люстра — як трофей з готелю у Дубаї. Головне — видимість. Імітація ставала еталоном, бо справжнє було занадто дорогим, а просте — «бідним».
Джерело: kruizer.com.ua
Чому всі квартири однакові
Виглядає так, наче хтось колись надрукував інструкцію «Як має виглядати нормальне житло» — і всі ретельно її виконали. Причина проста — стандартизація смаку. Телебачення, глянцеві журнали та шоуруми з салонів інтер’єру роками транслювали один і той самий візуал. Спальня з ліжком із м’яким узголів’ям, кухня з фасадами без ручок, плитка «під мармур» у ванній.
До цього додавався страх зіпсувати. Спроба експерименту могла легко перетворитися на Pinterest-жах, тому безпечніше було копіювати. І замість того щоб робити «під себе», робили «як у людей». Самовираження — це ризик, і багато хто просто не міг собі його дозволити. Бо зламати — дорого, а зізнатися, що помилився в кольорі шпалер, — соромно.
Так і з’явився феномен квартир-клонів. Начебто різні люди, міста, історії, але заходиш — і відчуваєш дежавю. Це простори, зібрані за принципом конструктора: мінімум від себе, максимум із прикладів.
Джерело: vipdesign.kiev.ua
Інтер’єри, зібрані з одного конструктора, але без ідентичності. Бо мета була — не самовиразитися, а показати статус, хай навіть через акрилову люстру і фотошпалери з видами Нью-Йорка.
Джерело: spalerna.com.ua
Як це все виглядає очима зумерів
Замість того щоб зрівняти все до «ремонту як у людей», зумери обрали зворотне. Вони полюбили «недоремонт» — як жест свободи. Тут тріщина на стіні, там відкриті труби, замість дорогих меблів — поєднання IKEA, вінтажу з OLX і стільця, знайденого біля смітника. Лофт і бабусина тумбочка тепер живуть в одному просторі, мирно співіснуючи з килимом на стіні (так, той самий — тільки вже іронічно).
Джерело: youtube.com
Відчувається вплив постмодернізму: тут немає правильного чи неправильного. Є зміст, гра, самоіронія. І є відмова від «все з нуля». На відміну від покоління їхніх батьків, які демонтажем очищали простір до голої стіни, зумери готові до еклектики. Вони не бояться залишити сліди — свої та чужі.
Це вже не протест і не пафос — це нормалізація змішаного. Того, що має історію. Бо після глянцевого тиражу «квартир-клонів» хочеться чогось живого. Чогось, що не виглядає, а відчувається. Це іронічне переосмислення того, що раніше здавалося несмаком. Секонд-хенд меблі — не через брак грошей, а через ідею. Все — про зміст, а не про лоск.
Джерело: pinterest.com
Чи стане така естетика масовою? Навряд. Це скоріше відповідь на втомлену глянцеву одноманітність. Спроба повернути в інтер’єр себе, а не статус із пластику й хрому. В минулому залишаються гіпсокартонні хвилі, натяжні стелі й 3D-фотошпалери з водоспадом. А от дерев’яна шафа з розкладним дзеркалом — повертається. Але вже без пафосу. Просто — з любов’ю до деталей, історії та трохи іронії.
Джерело: pinterest.com
