Новий фільм Веса Андерсона «Фінікійська схема» переносить глядача у шпигунський світ 1940-х років. Стрічка, стилізована під повоєнний нуар і пронизана унікальною естетикою режисера, незабаром з’явиться в українських кінотеатрах.
Як і попередні проєкти Андерсона, ця робота вже розділила думки критиків. На цьогорічному Каннському кінофестивалі фільм зустріли оплесками, але не без скептицизму: одним «Фінікійська схема» здається вишуканою грою в стилістику, іншим — візуальною головоломкою, що приховує брак емоційної глибини.
Тому редакція Skvot з’ясувала, чи стиль Веса Андерсона досі актуальний та чи не стали його фільми занадто передбачуваними. Для цього ми звернулися до автора каналу macovsky та кінокритикині Наталії Серебрякової.
Чи працює формула Андерсона — читай нижче.
Дитинство, Мартін Скорсезе та вплив
Веслі Вейлз Андерсон народився 1969 року в Х’юстоні, штат Техас. Він другий з трьох синів у сім’ї. Його батько був рекламістом, а мати — археологинею. І хоч батьки розлучилися, коли йому було 8, Вес зберіг близькі стосунки з обома. Саме ця сімейна динаміка згодом стала однією з ключових тем його фільмів.
Під час навчання в Університеті Техасу в Остіні Вес Андерсон знайомиться з Овеном Вілсоном — майбутнім актором і сценаристом, який стане його постійним співавтором. Вілсон знімався у багатьох фільмах Андерсона і став одним з облич режисерського стилю.
Разом вони створювали короткометражні фільми, які показували на місцевому телебаченні. Перший успіх прийшов із короткометражкою «Пляшкова Ракета» — історією про двох друзів, які планують пограбування, за участю Овена та його брата Люка Вілсона.
Продюсер Джеймс Л. Брукс («Сімпсони») побачив потенціал і допоміг перетворити стрічку на повнометражний фільм. Хоча він і провалився фінансово, критики оцінили його оригінальність. Мартін Скорсезе назвав «Пляшкову ракету» одним зі своїх улюблених фільмів 1990-х.
Згодом, у наш час, Андерсон став не просто знаковим режисером, але й натхненням для поколінь митців за межами кіно. Його впізнаваний стиль — симетрія, пастель, ретро-аксесуари — проник у моду, дизайн і, звісно, соцмережі.
Такі бренди, як Gucci, Louis Vuitton і Prada, зверталися до його естетики у своїх колекціях і кампаніях. Андерсон також зняв кілька рекламних роликів — зокрема для H&M, Stella Artois та Prada, — створивши комерційні кіноновели. Популярність режисера надихнула створення профілю accidentallywesanderson, де фанати з усього світу діляться локаціями, схожими на кадри з його фільмів.
Що саме робить фільми Андерсона такими впізнаваними — симетрія, кольори, монтаж чи щось інше?
Маковський: Думаю, все працює в комплексі. Фільми Веса впізнаються одразу завдяки точній симетрії, обережно підібраній колірній палітрі та ритмічному монтажу. Все виглядає вивіреним до міліметра. Але суть не тільки в цьому. Його стиль — це прагнення тримати емоційну дистанцію, говорити про складні речі через порядок і деталізацію. Там, де інші режисери показують хаос, Андерсон створює контрольовану композицію.
Хендмейд і олдскул
Творчий процес режисера вирізняється особливою методичністю. Кожен кадр планується до дрібниць ще до початку зйомок. Його сценарії — це візуальні гайди, які враховують розташування предметів у кадрі, колірну палітру, рух камери, ракурси, симетрію та діалоги. Іноді він створює аніматичні відео, які нагадують комікси, щоб команда зрозуміла, як усе має виглядати.
Виробництво починається з побудови складного візуального світу. Вес Андерсон постійно працює з художником-постановником Адамом Штокгаузеном (починаючи від «Поїзда до Дарджилінга»). Він допомагає створювати театралізовані інтер'єри, стилізовані міста й навіть вигадану країну, як центральноєвропейська міжвоєнна Зубровка. Команда рідко знімає в реальних локаціях, віддаючи перевагу штучним павільйонам.
Художник це пояснював тим, що вони працюють олдскульно: декорації створені так, щоб їх можна було розібрати або відкрити як скриньку. Часто команда будівельників, дизайнерів інтер'єру та реквізиторів буквально зводить масштабні проєкти, в яких кожна будівля має власну історію.
Про що фільми Веса Андерсона, якщо прибрати «всю цю красу»?
М.: Якщо прибрати з фільмів Андерсона всю його стилізацію, то залишиться історія про самотність, емоційну відстороненість і дитячі травми, які ніхто ніяк не навчиться проговорювати. Його героями є люди, яким складно бути близькими у взаємовідносинах між собою, але які дуже цього прагнуть. Вес не показує драму прямо, він ховає її в деталях. І саме тому його фільми часто викликають більше емоцій, ніж гучні історії з більш напруженим сюжетом.
У «Французькому віснику» команда збудувала мініатюрне французьке містечко, де кафе могло «відкриватися» як театральна сцена, показуючи інтер’єр та екстер’єр одночасно. Для «Готелю “Гранд Будапешт”» створили масштабну модель готелю — з фасадом, лобі, ліфтом і сходами. Саме за цю роботу Штокгаузен отримав «Оскар».
Для «Астероїд-Сіті» створили ціле містечко в пустелі Іспанії з будинками, вітринами та рестораном. Художник-постановник пояснював, що деякі локації були склеєні з кількох сцен для маніпуляції простором. Він також розповідав про використання техніки примусової перспективи — оптичної ілюзії, яка змушує об’єкти виглядати більшими, меншими, ближчими або дальшими, ніж вони є насправді, завдяки специфічному розташуванню в кадрі й точці зйомки.
Чи є методична побудова декорацій Андерсона ключем до його впізнаваності, чи це обмежує спонтанність і реалізм його історій?
М.: Методична побудова світу — це головний парт стилю Андерсона, коли кожна деталь продумана до абсурду, і саме в цьому його впізнаваність. Але разом із точністю справді зникає спонтанність, емоції ніби замерзлі в ідеальних декораціях. Наприклад, у фільмах «Французький вісник» чи «Астероїд-Сіті» форма починає переважати над змістом, і ти вже більше захоплюєшся тим, як усе зроблено, ніж тим, що відчуваєш. Це не мінус, але й не завжди плюс. Просто такий тип режисерського контролю — світ, де навіть хаос суворо оформлений.
Режисер ховається в дрібницях
Кожен предмет на знімальному майданчику — створений вручну: від пожовклих квитанцій до унікальних шрифтів на меню в кафе. Дизайнери працюють з урахуванням епохи, в якій відбуваються події фільму, і вигадують навіть ті документи, які глядач не помітить, — усе це для глибини світу.
Як і в декораціях, у костюмах Андерсона немає випадкових елементів. Тут діє той самий принцип: кожна річ — частина архітектурної цілісності кадру. Над ними регулярно працює Мілена Канонеро — дизайнерка, яка також отримала «Оскар» за «Готель “Гранд Будапешт”» (і 4 за всю кар’єру). Крім Андерсона вона працювала зі Стенлі Кубриком, сімʼєю Коппола та Стівеном Содербергом.
Підхід Канонеро — створити візуальну підказку для розуміння характеру героя. В кожному фільмі — ретельно зібрана капсула стилю: чи то юнацька форма скаута в «Королівстві повного місяця», чи костюми з емблемами у «Водному житті зі Стівом Зіссу», чи гірчичне пальто Марго Тененбаум. Часто актори виглядають як стилізовані ляльки, але це не спрощення, а навпаки — спосіб зробити їх частиною складної композиції.
Фактури тканин, колір ґудзиків, носіння берета під кутом — усе це продумано і зафіксовано до початку зйомок. Колір костюмів завжди відповідає загальній палітрі сцени, щоб не створювати візуального шуму. Якщо в кадрі домінує бірюзовий, актор буде в бежевому або пудровому — і ніколи в чорному.
Андерсон контролює кожен етап, часто переглядаючи кадри через кілька днів, аби зрозуміти, чи подобається матеріал. Він іноді робить тести на мініатюрних макетах, щоби перевірити, як світло падатиме в кадрі або як рухатиметься актор крізь декорації. Це схоже скоріше на підготовку театральної постановки, ніж кіно.
Як багато він позичає з театру — звідки це в нього? Це новаторсько для кіно?
М.: Як я бачу, театральність для Андерсона є не просто елементом стилю, а способом мислити. Його фільми побудовані як вистави з декораціями та чіткою дистанцією між глядачем і тим, що відбувається на екрані. Він не знімає «реальність», а конструює вигаданий світ, у якому умовність дозволяє говорити про щось дуже справжнє. Чи новаторсько це? Та скоріше це його авторська мова, якою він наче каже: «Я не довіряю хаосу, я ставлю сцену, де все на своїх місцях». І цим підходом надихаються: від реклам в театральному стилі — до тіктоків, в яких автори намагаються максимально точно відтворити його стиль.
Окрема увага — кольору. Вес Андерсон розглядає палітру фільму як частину сценарію. Ще на етапі підготовки він обирає точну гаму відтінків для кожної сцени — пастельні, м’які, трохи вицвілі, як на старих листівках або обкладинках книжок. Часто палітра підказує настрій: рожеві, фіолетові та бірюзові тони створюють відчуття казковості, тоді як теплі жовті або насичено-червоні — драму.
Як працює колірна палітра в Андерсона?
М.: Колір у Веса — це не просто фон, а повноцінний інструмент розповіді історії без слів. Його палітри завжди емоційно точні, теплі й трохи ностальгічні, ніби занурюють тебе в дитинство. В кожному фільмі кольори працюють як код для настрою глядача: від лимонного сонця в «Королівстві повного місяця» — до вершково-рожевого абсурду в «Готелі “Гранд Будапешт”». Це не про реалізм, а про світ, у якому навіть тінь має свій характер.
Постійний колектив як складова стилю
Однією з причин впізнаваності фільмів Андерсона є стабільність його творчої команди. Окрім Штокгаузена він постійно співпрацює зі сценаристом Романом Копполою та оператором Робертом Йоменом. Їхні колаборації — спільне вибудовування світу, в якому стиль диктує настрій, а не навпаки.
Камера, якою керує Йомен, встановлюється на штатив, щоб забезпечити точність кадру. Оператор дотримується строгих правил: використання ширококутних лінз, централізованих фреймів і точних фокусних відстаней — такий підхід вимагає колосальної підготовки. Жодного кадру, знятого «на ходу». Глядач отримує сцену як картину — цілісну, детальну, продуману до дрібниць.
Актори часто живуть разом під час зйомок, спілкуються за межами знімального процесу, що створює відчуття театральної трупи. Саме тому багато акторів — Білл Мюррей, Джейсон Шварцман, Овен Вілсон, Тільда Свінтон, Едріан Броуді — регулярно повертаються до проєктів Андерсона.
Вони стали частиною команди, розуміють його бачення та вміють точно передати потрібні емоції в рамках його стилізованого світу. Режисер використовує акторів як частину композиції. Їхня гра — це не стільки імпровізація, скільки пластика. Андерсон буквально розміщує їх у кадрі до сантиметра, часто з мінімумом емоцій на обличчях акторів.
Що ти думаєш про таку модель — коли актори постійно працюють з одним режисером?
М.: Така модель доволі популярна, її можна зустріти як у Нолана, так і в Тарантіно, так і в Андерсона. Цей підхід створює комфортну хімію на знімальному майданчику. У випадку з Весом, його постійний акторський склад працює як злагоджена театральна група — всі розуміють його темп, інтонацію та стиль. Але іноді така «стабільність» стає чимось передбачуваним — і ролі ніби міняються костюмами, а не характером. Коли ж у кадрі з’являються нові обличчя, фільм оживає і виникає елемент несподіванки. Тому модель «своїх акторів» класна, але її все ж таки варто час від часу розбавляти, щоб не втратити відчуття свіжості у нових фільмах.
Коли форма починає заважати змісту
Саме той візуальний перфекціонізм, який зробив Андерсона культовим, нині викликає найбільше питань. Чи не перетворився стиль на пастку?
На твою думку, Андерсон ще розвивається як режисер?
Наталія: Режисерська майстерність Андерсона залишається неперевершеною, але сам стиль наче застряг у часі. Він більше не шукає нового, а вдосконалює давно знайдене. Це не стільки розвиток, скільки полірування знайомої формули. В цьому — його стабільність, і водночас його обмеження.
Останні фільми Веса Андерсона — «Французький вісник», «Астероїд-Сіті» й новий «Фінікійська схема» — зберігають його фірмову стилістику, але отримують дедалі більш змішані відгуки. За оцінкою критиків на сайті Rotten Tomatoes, ці фільми мають 75%, 76% та 76% свіжості відповідно.
Згодна з думкою, що фільми Андерсона останніми роками стали гіршими — стилізація переважає над змістом?
Н.: Так, така думка має підстави. Зараз його стрічки — це скоріше концептуальні інсталяції, а не живі історії. У «Фінікійській схемі» форма переважає над змістом: замість емоцій — діаграми, замість драми — алегорії. І хоча візуально це бездоганно, емоційний резонанс часто відсутній.
Це контрастує з такими роботами, як «Королівство повного місяця» (93%) або «Готель "Гранд Будапешт"» (91%), де витончена форма гармонійно поєднувалася з живою емоцією.
Яким був загальний настрій в залі під час прем’єри «Фінікійської схеми» в Каннах?
Н.: Зал сприймав фільм як візуальне задоволення, але без справжнього захоплення. Більше схоже на споглядання музейної експозиції, ніж на участь у кіноексперименті. Публіка була чемною, але не враженою: подив змінився легкою втомою від передбачуваності.
Фільми Андерсона стають схожими на дизайнерські об'єкти — ідеальні, витончені, але відсторонені. Режисер ніби зосереджується на створенні сувенірів зі свого стилю, де сюжет — лише привід для чергової симетричної композиції. Все частіше звучить думка, що Андерсон знімає не для глядача, а для себе — або навіть для алгоритмів Pinterest.
Візуальний стиль Веса Андерсона зараз — це вже кліше чи все ще жива естетика?
Н.: Сьогодні стиль Андерсона — це скоріше впізнаваний шаблон, ніж свіже художнє рішення. Те, що колись вражало як візуальна інновація, зараз сприймається як автопародія. Симетрія, пастель, гротеск — усе це працює, але вже не дивує. Замість бути викликом усталеним нормам, андерсонівська естетика перетворилася на тінь самої себе.
WesList
Ми також попросили наших співрозмовників скласти особистий WesList — від найулюбленішого до найменш:
Список Наталії Серебрякової:
1. Незрівнянний містер Фокс
2. Поїзд до Дарджилінга
3. Готель «Гранд Будапешт»
4. Французький вісник
5. Острів собак
6. Чудова історія Генрі Шугара й ще три
7. Астероїд-Сіті
8. Фінікійська схема
9. Королівство повного місяця
10. Пляшкова ракета
11. Рашмор
12. Водне життя зі Стівом Зіссу
13. Родина Тененбаумів
Список Маковського:
1. Готель «Гранд Будапешт» — візуально одна з найкращих робіт Андерсона.
2. Поїзд до Дарджилінга — троє братів та розмови у поїзді. Вайбова, тепла і щира історія.
3. Острів собак — любов до собак та Японії з нотами політики. Трохи незвично, але зі смаком.
4. Французький вісник — красива виставка ідей, але більше для ока, ніж для серця.
5. Астероїд-Сіті — п’єса в п’єсі про самотність і смерть. Складна та заплутана історія, але від цього не менш цікава.
6. Королівство повного місяця — драма про перше кохання та відчуття бути непочутим.
7. Фінікійська схема — 100% «весівська» картина. Красиво, стилізовано, але майже без емоцій.
