В Український прокат виходить новий фільм студії А24 — «Любов, брехня та кровопролиття». Це комедійний трилер британської режисерки Роуз Ґласс, який розповідає про пригоди працівниці тренажерного залу Лу (Крістен Стюарт), пристрасно закоханої в чарівну бодибілдерку Джекі (Кеті М. ОʼБраєн).
Одяг для фільму створила художниця з костюмів Ольга Мілл — американка українського походження, яка працює з ключовими фільмами в Голлівуді. В її портфоліо — «Щоденник Пастиря» Пола Шредера, «Спадковість» Арі Астера, «Ніколи, зрідка, іноді, завжди» Елізи Хітманн, «Ейлін» Вільяма Олдройда і багато інших.
Ми зустрілися з Ольгою та поговорили про її карʼєрний шлях, а ще про:
- — актуальність кіношкіл та впевненість у собі
- — підготовку до зйомок і з чого її починати
- — «Спадковість» та кіноклуб Арі Астера
- — створення костюмів для «Любов, брехня та кровопролиття» і ту саму зйомку для Rolling Stone
Дизайнерка костюмів Ольга Мілл
Коли та куди ви емігрували з України — і коли ви відкрили в собі пристрасть до дизайну костюмів?
Я народилася в Одесі. Ми з батьками переїхали до Нью-Йорка в 1990 році, мені було п'ять. Батьки постійно водили мене в театр, тож сценою я зацікавилася змалечку.
Взагалі в еміграції є щось особливе, чого я не усвідомлювала, поки не стала набагато старшою. У новому місці ти хочеш вписатися і виглядати як усі інші, тому починаєш приділяти багато уваги одягу, наче приміряєш на себе цю нову культуру. Аналізуєш, як люди одягаються, щоб їх можна було копіювати й нарешті стати своєю.
Ви відвідували кіношколу, зокрема здобули магістерську освіту в New York Steve Tisch Film School. Сьогодні люди сперечаються про важливість університетської освіти в кінопрофесіях, але що кіношкола дала вам? Конект, скіли чи все водночас?
Взагалі крута кіношкола — це найкомфортніше місце для знаходження корисних звʼязків. Втім, я знаю чимало колег, які розвинули чудові карʼєри взагалі без освіти. Банальна відповідь, але — все індивідуально.
Кіношкола — це точно не маст для кожного, але в моєму випадку це було по-справжньому необхідно. Крім знань та конектів я здобула впевненість у собі. А також практичне розуміння того, як багато роботи чекатиме на мене, якщо я знайду своє місце в індустрії.
У вашому портфоліо багато талановитих режисерів та студій, з якими ви працювали на самому початку карʼєри. Роберт Еггерс у подкасті А24 сказав що ви співпрацювали, коли він був «у нью-йоркському інді-смітнику». Як ви відточили навичку ідентифікувати талановитих людей?
Найскладніше — це обирати проєкти. Я б дуже хотіла відповісти, що в мене чудовий смак, але це навряд чи гарно описує формулу.
Дуже важливо оточувати себе людьми, думкам яких ти можеш довіритись, коли не маєш впевненості. Свої найперші проєкти я робила з подругою та продакшн-дизайнеркою Грейс Юн, а через роки ми працювали разом на «Спадковості» та «Щоденнику Пастиря». Ми разом читали сценарій — і бралися за роботу тільки якщо він подобався нам обом. А з роками в мене зʼявилась класна агентка, думкам якої я довіряю теж. Але, знову ж таки, це все про вдачу. Сам сценарій ніколи не може на 100% гарантувати, що фільм буде класним.
В Голлівуді в художників з костюмів є агенти, як і в акторів?
Так! Сьогодні тут є агенти у продакшн-дизайнерів, режисерів монтажу тощо. Це як велика окрема індустрія. Взагалі агент — це круто, бо в тебе є радник, який дуже добре знає індустрію. Але що найважливіше — вони беруть на себе цей найнеприємніший аспект, що стосується розмов про гроші.
Який ідеальний entry point для карʼєри художника з костюмів? Це схоже на режисерський шлях, що починається з коротких метрів, чи краще одразу відправитись на великий сет?
Я думаю, єдиний правильний шлях — це стукати в усі можливі двері та знайти ті, які врешті відкриються. Особисто я спочатку працювала асистенткою на великих проєктах, де заробляла більш-менш відчутні гроші. Саме завдяки цим ресурсам я могла дозволити собі чергувати цю роботу з дуже маленькими проєктами. Вони часто були неоплачуваними, але там я була повноцінною художницею з костюмів та могла експериментувати й шукати себе. Але я також знаю людей, які до останнього працювали на великих сетах, допоки їх не помітили та не підвищили. Важливо знати свою особистість і розуміти, що для тебе буде комфортніше та реальніше вивезти фінансово.
Але важливо продовжувати шукати ці двері, допоки не зʼявиться розкіш казати слово «ні». Є щось дуже корисне і дуже потужне в моменті, коли ти починаєш говорити «ні» певним речам, тому що це означає казати «так» більш незалежним і складним викликам.
Як виглядає ваша робота на препродакшені? З чого ви починаєте?
Нещодавно я ходила на паблік-ток із представниками гільдії дизайнерів костюмів у Лос-Анджелесі. Дуже почесними персонами в індустрії з чудовими кар’єрами та «Оскарами». Тоді нам поставили схоже запитання, і мені було так приємно почути, що всі говорять одне й те саме. Ніхто не знає, з чого почати. Бо щойно починаєш роботу, в голові з’являється вічна думка: «через мене цей фільм провалиться». Щоби боротися з цим, потрібно просто робити оверпідготовку. Якщо фільм врешті провалиться — принаймні я зможу сказати собі, що зробила все можливе.
Отже, рисерч, рисерч і ще раз рисерч. Для мене він, у першу чергу, полягає в перегляді тисяч фотографій з періоду сетингу фільму, навіть якщо це сьогодення. Важливо якомога раніше розпочати розмови з усіма на знімальному майданчику. Очевидно, що насамперед це режисер, але водночас я люблю говорити з художником-постановником, оператором, гримером і, звісно ж, з акторами. Мені дуже важливо побудувати не просто робочі, а людські стосунки, щоб до настання моменту примірок з акторами в нас уже була взаємна довіра.
Ви вже кілька разів працювали з А24, і я згадую «Спадковість» Арі Астера, з його незвичним сетингом та комплексною хроматичною палітрою. Як ви працювали з цим фільмом?
Це був чудовий експіріенс. По-перше, ми гарно порозумілися з Тоні Коллетт — вона просто чудова. В ній не було жодного марнославства, вона була down to tell the story.
«Спадковість» була по-особливому цікавою, але й складною, бо ми мали вигадати новий культ, згідно з історією. Тож ми досліджували всі наявні види культів, а потім по шматочках забирали собі все те, що сподобалось. Наприклад, бабусю на горищі, що лежала зі свічкою між ніг, я взяла з серії реальних фотографій. На світлинах вона була оголеною, тож ми подумали: «чи не стане фільм страшнішим, якщо ми роздягнемо наш культ?».
Також Арі проводив спільні перегляди фільмів, що були референсами до «Спадковості». Думаю, це дуже мудра режисерська звичка, бо тоді я отримала найкращий досвід тімбілдінгу. Це суперважливо — не просто налаштувати всіх на атмосферу, над якою працюєте, але й просто подружити свою команду. Тож раз на тиждень ми збирались у готелі біля локації в Парк-Сіті, замовляли їжу, дивились кіно, обговорювали враження та нові ідеї.
«Любов, брехня та кровопролиття» — фільм не менш скажений. В ньому вам довелося зануритись в Америку 80-х та поєднати цей реднек-стиль з майже оголеною квірністю. Що ви взяли за референс, вдягаючи героїв та героїнь?
Ми хотіли зробити все витончено. Важливо, що дія відбувається в маленькому містечку — це не Нью-Йорк 80-х і його піджаки з обʼємними плечима та яскравим неоновим світлом. Ми з Роуз зупинилися на тому, що ці яскраві кольори 80-х мають виглядати на одязі так, ніби вони вигоріли на сонці та запилились. Але водночас сама історія така піднесена, та й взагалі грає з жанром магічного реалізму. Тож було важливо заземлити одяг героїв, щоб із розвитком подій трішки дати волю фантазії на цьому контрасті.
Щодо референсів — я шукала не просто модні журнали, а фотографії реальних людей в маленьких містах. Мені сильно допоміг класний фотоесей з торговельних центрів Америки 80-х. Також, звісно, це моє відкриття світу бодибілдингу, про який я раніше нічого не знала. Я знайшла доккіно Pumping iron. Перший фільм був про Арнольда Шварценеггера, а ось другий, Pumping Iron II: The Women — лише про жінок-бодибілдерів, і я взяла звідти чимало натхнення та референсів. Це справді класні документалки, раджу подивитись.
Чи закладали ви певний символізм в одяг персонажів та як він трансформувався з розвитком героїв?
Це те, про що ми постійно думали з Роуз — чи проходить одяг весь цей шлях разом із героями поступово? Чи, навпаки, ми використовуємо одяг як своєрідний якір, щоби приземлити персонажів — і тільки тоді вдягти їх у щось більш скажене? Ми обрали другий варіант, тож щойно дівчата перетворюються на гігантів у фіналі, ми щиро засипаємо їхній одяг блискітками.
Ми багато думали про бекграунд наших героїнь. Лу — жінка, яка живе в маленькому містечку, не має грошей на подорожі. Але вона зазирає в ці macho sluts журнали, дивиться на такі місця, як Сан-Франциско та Нью-Йорк, де є значно більше якоїсь квірності, і намагається скопіювати ці образи своїми силами. Тоді як Джекі не має навіть стабільного житла — вона подорожує автостопом, вдягається більш традиційно сексуально, бо потребує уваги чоловіків, щоб вижити.
Я хотіла, щоб одяг у фільмі передав злиття їхніх світів. Джекі починає носити піджак Лу, а потім Лу починає носити спортивний бюстгальтер у стилі Джекі. А щодо розвитку арок… Я вважаю, що «Тельма і Луїза» — хороший приклад. Героїні тут виглядають звичайно, вони проводять у тому самому одязі більшість фільму, і це має дещо спільне з «Любов, брехня та кровопролиття». Але разом з цим образи Тельми та Луїзи стали іконічними, а сам фільм, принаймні для мене, більше про пригоду та подорож, ніж про радикальні зміни. Їхній одяг є правдивим до персонажок, і, припускаю, саме тому він став культовим. Якщо ви з подругою вдягнетесь на гелловінську вечірку як Тельма і Луїза — вас впізнають.
Кадр з фільму «Тельма і Луїза» (1991)
У соціальних мережах дискутують, чи стиль одягу у фільмі є мімезисом маскулінності, чи новою жіночністю (і квірністю). На чиєму боці ви?
Мені найбільше подобається, що у світі фільму взагалі немає проблеми квірності. Це просто жінки, що сильно закохуються та потрапляють у халепу, що може статися з будь-якою гетеропарою в кіно.
Сприйняття сильного тіла та гендера — це дуже цікава тема. В тому документальному фільмі, про який я говорила, є бодибілдерка з Олімпійських ігор — вона просто хоче тягати залізо, не носить сережки та макіяж, а прагне, щоб її оцінювали як чоловіків. А є інші бодибілдерки, які дуже сильні та маскулінні, але все одно хочуть виглядати традиційно жіночними. Саме такою ми й зробили Джекі, в якій є багато жіночності й тендітності. Дехто все ще ототожнює жіночність з фізичною слабкістю, але саме такі героїні, як Джекі, ставлять під сумнів ідею жіночності в принципі.
Мій улюблений елемент одягу з фільму — це шорти Джекі в білу та рожеву смужку. Над яким елементом одягу вам найбільше сподобалося працювати?
А я б теж назвала ці шорти! З ними була особлива пригода. Я знайшла фотографію жінки в цих смугастих шортах у спортзалі з 80-х. А моя дивовижна асистентка з’ясувала, де замовити ці шорти. Ми їх дещо реконструювали, щоб зробити їх більш летючими, трішки коротшими. Хотілося створити ефект бальної сукні. Коли ми закінчили фільм, я бачила ці смугасті шорти просто на кожній другій людині та надсилала Роуз фотографії. Так завжди відбувається насправді, і це смішно.
Кадр з фільму «Любов, брехня та кровопролиття» (2024)
Під час дослідження я також побачила ту логоманію, яка була у 80-х. Здавалося, всюди був один Nike. Тому логотип на шортах Джекі ми вигадали, а потім надрукували та пришили.
Не можу не згадати фотосесію для Rolling Stone, що облетіла весь інтернет і яку ви також стилізували. Що стало натхненням для цієї серії?
Мені дуже сподобалась наша співпраця. Зйомки пройшли дуже швидко, бо Крістен Стюарт та фотограф Кольєр Шорр мали натхнення — та й на самому сеті була класна хімія.
Ми не хотіли, щоб фотографії передавали весь настрій фільму, але вони мали говорити про нього. Ми спробували створити такий playful gym. Головним референсом Кольєра були фотографії Енді Воргола в тренажерному залі. Тоді я склала невеличкий список речей, з якими ми можемо пограти. Я рилась у вінтажних магазинах Лос-Анджелеса і знайшла спортивну футболку з надписом «Тварина» і майку з числом 69. Надихнувшись, ми вигадали просту чорну футболку з написом Eat me.
Енді Воргол у своєму спортзалі та Крістен Стюарт для журналу Rolling Stone. Джерела: interviewmagazine.com, instagram.com
Яку пораду ви дасте українським дизайнерам з костюмів, що лише починають?
Ніколи не зупиняйтесь пробувати й шукати себе. А якщо у вас виникнуть професійні питання — сміливо звертайтесь до мене в інстаграм.