З 15 січня в національному прокаті виходить фільм Джоша Сафді «Марті Супрім. Геній комбінацій». Це наполовину біографічна історія про геніального гравця в пінг-понг у Нью-Йорку 1950-х, на долю якого дісталися різні випробування. Але завдяки амбітному та авантюрному характеру Марті Маузер у виконанні Тімоті Шаламе досягає успіху в спортивній кар’єрі та особистому житті.
На церемонії «Золотий глобус» 2026 року актор отримав першу у своєму житті премію за цю роль (це була загалом його п’ята номінація на цю престижну нагороду).
Кінокритикиня Наталія Серебрякова побувала на пресконференції з Тімоті Шаламе та записала розмову з актором для SKVOT.
Дуже захопливо дивитися на тебе протягом усього фільму. Що б ти змінив, якби міг повернутися назад? І чи відчував ти щось спільне між тобою та персонажем?
Під час зйомок — ні, нічого. Як казав Боб Ділан: не озирайся назад. Що зроблено — те зроблено, і я дуже пишаюся цією роботою.
Щодо схожості з персонажем — скажу без іронії: це найбільше «я», яким я був ще до початку кар'єри. Кажу це обережно, адже Марті не в усьому захопливий персонаж — у ньому є жорстка націленість на досягнення цілей.
Проте саме ця люта рішучість і драйв — прагнення дістатися туди, куди хочеш, і небажання приймати «ні» як відповідь — були тим, з чим я найбільше себе ототожнював. Особливо це актуально в кіноіндустрії, де на старті тебе постійно відштовхують, і, по суті, на початку в тебе віриш лише ти сам. Тому саме в цьому я найбільше побачив себе в Марті.
Водночас я дуже пишаюся тим, що Джош розгледів у мені щось, чого інші режисери раніше не бачили, і дозволив мені бути версією себе, яка дуже відрізняється від «Маленьких жінок», «Назви мене своїм ім'ям» або «Вонки». Це значно більш тваринний персонаж.
Джош Сафді каже, що Марті женеться за мрією, дозволяючи життю проходити повз. Ти стрімко увірвався в індустрію — чи буває в тебе відчуття, що ти вируєш у цьому вихорі, а життя десь осторонь?
Я відчував це з 22 до 26 років — саме тоді, коли кар'єра різко злетіла. Було відчуття, ніби з-під ніг вибили ґрунт.
Саме тому, хоча я дуже пишаюся «Назви мене своїм ім'ям», «Гарним хлопчиком» і тими ранніми фільмами, «Марті Супрім. Геній комбінацій» та «Боб Ділан: Цілковитий незнайомець» — це ролі, якими я пишаюся найбільше.
Сконцентруватися на такій ролі за теперішнього шуму навколо мого життя — це серйозне досягнення. В ранніх фільмах від тебе ще нічого не хочуть, немає зовнішніх відволікань — ти навіть бажаєш, щоб вони з'явилися.
А тут, від «Цілковитого незнайомця» до «Марті Супрім», це було повне блокування шуму та усвідомлення того, що дар мого життя — працювати актором на найвищому рівні.
Коли я бачу людей — колег або когось іще, — які або живуть у страху, оберігаючи цей дар, або, навпаки, легковажно його марнують, живучи лише «цукерками життя», я думаю: ні, я не хочу йти жодним із цих шляхів. Я хочу повернутися до початкового дару — працювати актором і робити це якнайкраще.
Яка частина виконання ролі Марті була для тебе найбільш особистою?
Дивно це казати, але всі сцени з пінг-понгом. Ронні Бронштейн, наш сценарист, учора на Q&A сказав, що настільний теніс — чудова візуальна метафора у фільмі, бо це дуже принизливий спорт. Він зауважив, що «пінг-понг» — смішне слово, і сам спорт виглядає трохи безглуздо.
А я відчував потребу захищати Марті, бо для нього це — найбільша мрія у світі. Для мене це стало своєрідною трансмутацією акторства. Чим далі в кар'єрі, тим менше я хочу цього уникати, бо хочу, щоб інші актори теж почувалися вільно, кажучи, що вони прагнуть величі, — так само як Марті Маузер.
Якщо просто й чесно — я теж цього прагну. Цей спосіб життя й вимоги, які з ним ідуть, занадто дивні, щоб не хотіти бути найкращим. Марті Маузер — це саме та роль, про яку я можу говорити відверто й без жодного сорому.
Було б дивно так говорити, скажімо, про «Маленьких жінок» — якби я сказав «Я хочу бути найкращим Лорі», ви б подумали: що за чорт? А Крістіан Бейл ще й огризнувся б. Але для такого фільму це органічно.
Навіть моя промова на «Премії Гільдії кіноакторів США» торік була такою, бо я закінчив цей фільм за два місяці до того і ще не вийшов зі стану персонажа. Це прагнення до вершини. Така позиція — і в образі Марті Маузера, і в шоубізнесі загалом — підіймає всіх, бо заохочує робити максимум, хай як банально це звучить.
Голлівуд не вічний. Цим фільмам потрібна життєва енергія. Саме тому я так пишаюся тим, що знявся у Джоша Сафді. Це не формула, тут немає чіткої структури першого, другого і третього акту. Це щось, що раптово падає зі стелі. Саме такі фільми й оживляють індустрію, і я хочу бути її частиною.
Ти говорив про зовнішній шум і необхідність зосереджуватися. Як ти розслабляєшся? Як позбавляєшся цього постійного шуму?
Мені здається, що відповідь дуже проста — буквально відгородитися від цього. Причому я не думаю, що це пов'язано саме з наявністю кар'єри. Я впевнений, що ви стикаєтеся з цим у коментарях і реакціях на власну роботу. Єдиний спосіб — просто не дивитися на це.
Для мене зараз енергія і культура зовсім інші, ніж коли я був підлітком. Наприклад, хіп-хоп, який я слухав у 2010 році, був суцільною аспірацією — він був абсолютно безсоромно про рух до вершини. Для мене в юності це було дуже наснажливо.
А зараз, через загальну культурну апатію та роздратування щодо того, що (справедливо чи ні) — сприймається як елітарні інституції, зокрема й Голлівуд, усі постійно напружені, винні та налякані. Це просто потрібно відсікти.
Коли я думаю про себе в 16 років, про те, яким би я був як Марті Маузер, знаючи, що у 29 я сиджу на пресконференції Асоціації іноземної преси Голлівуду перед «Золотими глобусами», що мене вже номінували раніше, що зараз у мене є фільм, який я хочу представити світу…
Це все здається сном, ніби я живу в симуляції, в позитивному «Шоу Трумана» — в «Шоу Трумана», яке не є похмурим. Але якщо повернутися до конкретної відповіді, то все зводиться до того, що потрібно справді все це блокувати. Коли я працюю, я вимикаю телефон. Можливо, це банально, але телефон просто вибиває з концентрації.
Для цього фільму я мав два місяці, щоби бути Марті Маузером у своєму житті. Коли я грав Боба Ділана, я мав два місяці, щоби бути Бобом Діланом, — можливо, цей приклад простіший, бо він настільки культова постать. Коли ще мені випаде шанс бути кимось таким?
Наприклад, я закінчив зйомки «Дюни: Частина третя» два дні тому в Абу-Дабі — буквально два дні тому. Я більше ніколи не буду Полом Атрідісом. Тож чому б не віддати цьому все? Відпочину, коли помру, — чи як там звучить ця фраза?
Зараз я говорю з тобою та постійно сам себе контролюю: чи не кажу я забагато. Але мені здається, що це нормально, бо це і є хороший бік наближення до 30. Я знаю, що я ще молодий, але починаю бути менш параноїдальним щодо всього. Це таке відчуття: твоє життя — це твоє життя. Так, я все ще можу наступити на міну, але так. Треба просто відгороджуватися від зайвого.
Чи можеш ти максимально детально провести нас через зйомки сцен з настільним тенісом? Ти там справді неймовірний.
Я працював із Дієго Шаафом та його дружиною Вей. Вони були координаторами з пінг-понгу на цьому фільмі та є головними спеціалістами з настільного тенісу в Голлівуді. Вони працювали над стрічками «Форрест Ґамп» і «Кулі гніву» — саме до них звертаються, коли у фільмі є настільний теніс.
Я співпрацював із ними приблизно 4–5 років, між іншими проєктами. Протягом трьох місяців перед зйомками ми фактично вчили ці сцени як танець — як хореографію. Деякі розіграші тривали по 14, 15, 16 ударів. Мені навіть здається, що вам було б цікавіше подивитися це без м'яча, ніж із м'ячем, бо це дивний, аритмічний танець, завчений наперед.
Це було дуже балетно. В якийсь момент ми ввійшли в чудовий ритм, але Джош — страшенний перфекціоніст. Іноді ми заучували, здається, для фінальної сцени фільму близько сорока послідовностей. Я думав: немає жодного шансу, що все це увійде у фільм. Навіщо ми це робимо? Але Джош просто підштовхував нас до цієї межі.
Якщо говорити практично — це була купа репетицій, купа заучування цих послідовностей. Мене дуже підтримували люди, які фактично є професійними гравцями в настільний теніс — саме їх ви бачите у фільмі. Наприклад, фантастичний Тімо Болл — один із найвидатніших нині живих гравців у настільний теніс, олімпієць із Німеччини. Він з'являється у фільмі на мить.
У цьому сенсі мене «підпирали» значно більше, ніж у «Цілковитому незнайомці», де я грав на гітарі наживо, бо гра на інструменті має певний рівень авторства. Мене заспокоює те, що деякі розіграші у фільмі навіть найкращі гравці світу не змогли б виконати в завченій послідовності.
А я намагався зробити це максимально точно в день зйомки. А потім Джош казав: «Гей, ми сьогодні не вкладемося в графік». Тож сподіваюся, я відповів на запитання.
Тобі щойно виповнилось 30. Чи змусив цей рубіж більше замислитися над тим, чого ти хочеш і де хочеш бути? Які твої мрії на майбутнє, враховуючи, що ти вже так багато досяг?
Не знаю. Справді не знаю. Як я казав, 30 — це все ще дуже молодо. Але я хотів це озвучити навіть тут, на цій пресконференції, бо мені пощастило спілкуватися з вами всіма вже близько 7 років, час від часу.
Деякі з цих проєктів, не називаючи їх прямо, потребують колосальних зусиль — «Марті Супрім. Геній комбінацій» зокрема. Навіть просто тримати тон цього фільму, який увесь час на рівні дев'ятки з десяти, — це неможливо «здавати на автоматі». Не можна халтурити ні для глядача, ні тому, що Джош би мене просто знищив. Це вимагає величезної енергії.
Я сподіваюся, що мені вистачить і можливостей, і сил продовжувати зніматись у великих фільмах. Але я не сприймаю це як належне. Це не означає, що я думаю про паузу або завершення кар'єри, але якщо бути абсолютно чесним — я не знаю, скільки таких проєктів я ще зможу витримати. Просто чесно кажучи.
Тож я не знаю, що чекає попереду. Найбільше мене цікавить відчуття авторства як актора — а це дуже рідкісна річ. Мені пощастило із Сафді, мені пощастило з Джеймсом Менґолдом (режисер «Цілковитого незнайомця» — прим. ред.) — вони дали мені простір. Але акторське авторство — велика рідкість, і я вважаю, що це здорово, бо це не дає тобі почуватися пішаком у великій грі.
Думаю, в наступні 5–10 років моєї кар'єри мене найбільше цікавитиме, як знайти це відчуття, не підставивши самого себе. Усвідомлюючи, що такі режисери, як Крістофер Нолан, Дені Вільнев або брати Сафді, — це майстри такого рівня, що ти фактично існуєш усередині їхнього бачення світу. Але це і є найбільший виклик акторства.
Не командувати, але мати певний рівень впевненості й внутрішнього підтвердження: так, я знаю, що справжній фільм у голові монтажера, що сценарист написав основу, що режисер усе зводить докупи, але в мене теж є власна версія цього фільму. Це надзвичайно складно, особливо зараз, у час антиамбіцій та культу байдужості, — зберігати рівень амбіцій.
Чи бачив ти схожість між грою Боба Ділана і Марті Маузера?
І так, і ні. Великий дар гри Боба Ділана і занурення в його світогляд був у тому, що навіть дорогою на цю пресконференцію я подумав: а що б він відчував на шляху сюди? І зрозумів: він би взагалі на це не підписався. Він би сказав соту частину з того, що вже сказав я.
Я хотів би бути таким, але, на краще чи гірше, мені не байдуже. В цьому сенсі я набагато більше схожий на Марті — моє серце завжди назовні, і будь-яка спроба приховати це або виглядати «занадто крутим» дається мені складно.
Можливо, наближення до 30 пов'язане з тим, що я не хочу озиратися назад і думати: я вдавав, що мені було менш важливо, ніж насправді. Але я також не хочу бути занадто інтенсивним. Тож не знаю, чи це відповідає на запитання.
Мені здається дуже цікавим те, що ти сказав про небажання виглядати «занадто крутим» і про те, що ти ділишся з публікою чимось більшим, ніж просто ролями на екрані. Наскільки актор твого рівня сьогодні має відповідальність за все інше — моду, політику, думки, вплив? Скільки уваги ти цьому приділяєш?
Якщо відповідати абсолютно чесно, то — значною мірою під впливом роботи над Бобом Діланом — я відчуваю, що 100% мого прагнення в житті є художнім. Як я вже казав, це справжній дар, який в мене є, і вдавати щось інше було б дивно.
Боб, наприклад, відмовлявся бути моральним компасом. Було б дуже дивно пройти мільйон прослуховувань, пережити всі відмови, а потім, отримавши кар'єру в Голлівуді, раптом сказати: «Я хочу бути етичним прикладом для всіх». Я не хочу бути й протилежністю цього, але ось така моя позиція.
Мені також здається важливим, що, граючи Марті, ти не плутаєш ауру прагнення до величі з самою практикою цього прагнення. Зараз, коли в людей знижена концентрація уваги, велика частина фокуса йде саме на цю «ауру». Люди починають думати про моду, політичну позицію, про те, як їх сприймають.
А насправді мій дар — бути актором, митцем. Думати про себе як про щось більше — це дивно. Ніхто не казав: «Ми хочемо, щоб ти був лідером думок». Тож я приділяю цьому дедалі менше уваги. Я хочу зосередитися на створенні чогось справді хорошого.
Ще одна річ: чим більше ти вкладаєш у роботу, тим більше з неї отримуєш. Це не завжди очевидно. Через те що акторство часто має природний, гуманістичний тон, інколи здається, ніби не варто занадто готуватися, щоби зберегти цю природність.
А я зараз, навпаки, пішов в інший бік — я хочу зробити все. Я відчуваю, що «Назви мене своїм ім'ям» і «Гарний хлопчик» мали цю природну, людську якість, і мені вдалося її зберегти.
Але «Цілковитий незнайомець» і тепер «Марті Супрім» — для мене це кульмінація того, що на початку кар'єри було інстинктивним. А тепер, через 7–8 років, це вже накопичення всього досвіду з «Дюни», «Вонки», «Короля» та інших великих фільмів — і здатність сказати: добре, я фокусуюсь.
Бо — без фаталізму чи похмурості — історій невдач на цьому рівні дуже багато. Можливо, навіть більше, ніж історій успіху. Але якщо я просто опущу голову, зосереджуся на роботі й матиму можливість говорити з вами про неї — це не небезпечний шлях.
Якби ми прийшли на вечірку і познайомилися з кимось на кшталт Марті, спочатку ми були б повністю ним захоплені. О боже, який він харизматичний, який плавний у спілкуванні. А потім, коли починаєш пізнавати його ближче, думаєш: зачекай-но, він людина, яка живе для себе і лише теперішнім моментом. Коли ти аналізував його і грав цього персонажа, чи були в ньому риси, за які ти вчепився, але водночас думав: «будь ласка, нехай я ніколи не піду в цьому напрямку»?
Я думаю, що в процесі наближення до середини та кінця 20-х років людина загалом стає менш егоїстичною. Ти менше намагаєшся зрозуміти, хто ти такий, — ти вже більш-менш знаєш себе.
Я і у власному житті це помітив: ти залишаєш батьківський дім, по-новому вибудовуєш стосунки з батьками, і вони набувають інших якостей. А потім інколи ти починаєш піклуватися про батьків або дідусів та бабусь. Або, скажімо, в моєї сестри щойно народилася дитина. І ти перестаєш бути центром власного всесвіту.
Це природно. Ба більше — це здорово. Але в ранні 20-ті, знаєш… Тож, відповідаючи на твоє запитання, ні, я ніколи не думав: «О, я рухаюся назад і стану таким, як він». Тому що цей етап мого життя вже позаду.
А ти міг би з ним дружити?
Так, але радше комічно — на відстані. Знаєш, іноді я відчуваю ностальгію за своїми ранніми 20-ми. А потім думаю: «Чи справді я хотів би прожити все це ще раз?» І розумію, що, мабуть, ні.
Не знаю, чи ти так само фаталістично мислиш, але я думаю: «Чувак, мене ж тоді могла метафорично збити машина або ще щось таке». Тож я радий тому, де я зараз.
Так, я думаю, що міг би з ним дружити в тому сенсі, що: вау, цей хлопець дуже вмотивований. Це найкрутіше — коли дивишся ранні документальні фільми про музикантів або спортсменів. Коли дивишся «Останній танець» із Майклом Джорданом або ранні документалки про Кобі Браянта чи Майкла Фелпса, думаєш: «Чорт забирай, ці хлопці настільки зосереджені». Я це обожнюю. Справді обожнюю.
Мені здається, в ранні та середні 20-ті я романтизував образ змученого митця. І я себе за це не засуджую. Я тоді любив — і люблю досі — Kid Cudi. Я тоді любив — і люблю досі — Хоакіна Фенікса. Я думав: «О, чувак, Гіт Леджер… я теж хочу бути таким зламаним».
А тепер — з усією повагою, хоча це навіть не просто повага. Це мої герої. Хоакін і досі мій герой. Але водночас я хочу бути задоволеним у власному житті.
Впевненість, яку я отримав завдяки «Цілковитому незнайомцю» і «Марті Супрім. Геній комбінацій», полягає в тому, що я зрозумів: я можу добре виконувати свою роботу і при цьому не бути в постійному болю. В «Гарному хлопчику» я справді був у дуже важкому емоційному стані.
А тут я такий: «О, нічого собі, я можу добре впоратися і без цього». Це так круто в грі спортсмена — це дозволило мені принести в цей фільм спортивний менталітет замість того, щоб, не знаю, шукати вірші лорда Байрона, які мене надихнули, чи щось подібне.
Трансформація Марті є центральною для фільму. Чи була для тебе якась конкретна сцена ключовою — момент, коли ти по-справжньому зрозумів, ким є Марті й що ним керує?
Ні, якщо чесно, не якась одна конкретна. Мені здається, я добре розумів його протягом усього процесу. Він хоче стати найкращим гравцем у настільний теніс у світі й не зупиниться ні перед чим, не визнає жодних меж, аби цього досягти. Я знаю, що це не дуже цікава відповідь, але це правда.
Фільм «Марті Супрім. Геній комбінацій» на поверхні дуже поетичний, але емоційно він неймовірно точний, ніби існує у власній частоті. Коли ти працював над образом Марті разом із режисером, чи створював ти всередині персонажа якийсь прихований внутрішній порядок?
Так, абсолютно. Мені дуже подобається, що ти питаєш про внутрішній монолог — те, чого ніколи не видно на екрані. Це було щось, про що ми з Джошем і сценаристом Ронні багато говорили. Можна сперечатися про те, що з ним сталося, коли йому було 8 років, хоча цього ніколи не покажуть у фільмі.
Власне, Ронні зараз стоїть там позаду і стежить, щоб я не сказав зайвого. Але так, внутрішній монолог був надзвичайно важливим для цього персонажа. Навіть у першому кадрі фільму — не знаю, чи ти це пам'ятаєш, — у паризькій сцені, я йду вулицею, це дуже випадковий кадр.
І Джош підійшов до мене і сказав: «Добре, ось про що ти зараз думаєш. Ти думаєш про те, що програв Кодо на чемпіонаті світу і збираєшся йому помститися» і так далі. В мене ніколи раніше не було режисера, який би так чітко формулював: «Ось твій внутрішній монолог прямо зараз». Це ніколи не потрапить на екран. Жоден глядач не зможе цього зчитати.
Але мені дуже подобається, що ти про це питаєш, бо насичене внутрішнє життя тут було справді важливим. Не всі на це зважають. Хтось каже: «Та не будемо занадто серйозно до цього ставитися, просто зіграємо». Але тут це мало велике значення. Це майже як у театральній школі: яке внутрішнє життя цього персонажа? Що він пережив 10 років тому?
Саме тому мені так пощастило працювати над цим фільмом. Я сподіваюся, що такі фільми й надалі зніматимуть — незалежно від того, чи я в них беру участь. Оригінальна ідея та рівень точності й деталізації в Ронні та Сафді — це щось неймовірне. Ми нещодавно всі разом вечеряли, і вони згадували свої улюблені моменти у фільмі. Їхній ентузіазм щодо власної роботи заразливий.
Ти працював із Френ Дрешер, яка зробила дуже багато для акторів. Які відчуття від роботи з нею та співпраці з нею?
Я працював із нею одразу після страйку акторів, тож було багато вдячності. Вона є представницею нашої гільдії, і вона поставила себе під удар. Вона була нашою лідеркою в тій гільдії, до якої я належу. Тому я був дуже вдячний за можливість працювати з нею.
Якби гіпотетично ти міг зустрітися з Марті в реальному житті — що, звісно, неможливо, бо у нас немає спіритичної дошки, — яке запитання ти хотів би поставити йому наодинці?
Я б запитав його наприкінці фільму: що він збирається робити далі? Чи прийме він виклик батьківства і стане відповідальним дорослим, чи зламається? Ми з Джошем часто жартували з цього приводу: чи затримається він хоча б на рік, а потім знову зникне, чи все ж таки прийме цей виклик — виклик батьківства.
І ще — коли ми побачимо тебе у французькому фільмі?
Я б дуже хотів знятися у французькому фільмі — справді дуже хотів би. Думаю, це було б корисно і для моєї творчості, і для кар'єри — вийти за межі.
Хоча це навіть не зовсім голлівудський набір фільмів, бо «Марті Супрім» дуже інді за духом. Але це точно вивело б мене із зони комфорту. Тож я чекаю на правильний проєкт.