На Netflix вийшов «Джей Келлі» — нова стрічка Ноа Баумбаха («Френсіс Ха», «Шлюбна історія», «Білий шум»), що продовжує давню американську традицію «Громадянина Кейна», пропонуючи її «солодку», більш гуманістичну варіацію.
Фільм розповідає про голлівудську ікону (Джордж Клуні), яка на тлі раптової кризи ідентичності й смерті старого наставника вирушає у спонтанну подорож Європою. В компанії свого відданого менеджера (у несподівано драматичному виконанні Адама Сендлера) та цинічної піарниці (Лора Дерн) він намагається не лише наздогнати доньку та відновити з нею стосунки, але й марно втекти від власного амплуа.
Спеціально для Skvot Mag кінокритик Володимир Чернишев зустрівся з режисером та виконавцем головної ролі, щоби поміркувати, де пролягає прірва між тим, хто ми є, і кого ми граємо, — і навіщо нам потрібні такі розмови сьогодні, коли є більш невідкладні теми.
Ноа, у фільмі є дійсно захоплива динаміка з Тімоті (Біллі Крудап), другом Джея, який втратив свій «той самий» шанс. Це дуже яскраво підсвічує тему заздрості та ідею втрачених можливостей. Що саме приваблює вас у цій конкретній нерівності — коли одна людина отримує весь світ, а інша ніби залишається за бортом?
Ноа Баумбах: У минулому я написав кількох персонажів, які визначають себе через відсутність успіху — через відчуття, що вони не ті, ким, як їм здавалося, мали бути. Коли я писав цей сценарій, то зрозумів, що це ще одна варіація тієї ж самої історії про успіх як один із бар'єрів між людьми та навіть різними частинами особистості.
Мене цікавлять способи, якими ми «граємо» самих себе. Те, як ми ідентифікуємо себе перед світом, насправді може нас обмежувати. Це створює прірву. У всіх нас є прірва між тим, ким ми себе вважаємо, і тим, ким ми могли б бути насправді, якби були чесними самі з собою. Мені цікаво, як протягом життя ми знаходимо способи закрити ці прогалини. Іноді, щоб змусити нас поглянути правді в очі, потрібна драматична подія; іноді ж це щось цілком буденне.
Втілення цієї ідеї через всесвітньо відомого актора здалося чудовою нагодою. Кінозірковість має це в собі за замовчуванням: ти й так вже граєш самого себе, а ще тобі потрібно грати інших людей — і це твоя робота. Як на мене, неймовірно цікавий екзерсис, але також і метафора того, через що ми всі проходимо.
Здається, кастинг тут стає частиною оповіді. Як цей пошук правильної людини відобразив цю метафору? Чому Джордж був єдиним вибором?
Ноа Баумбах: Коли ми з Емілі Мортімер писали сценарій, ми відчували, що нам потрібен великий актор, але також потрібен хтось, з ким аудиторія вже має довгу та складну історію стосунків. Нам потрібно було, щоб глядачі відчували ту саму історію з актором, яку персонажі фільму відчувають із Джеєм.
Джордж розсміявся, коли я дав йому сценарій. Він сказав: «Тобі пощастило, що я кажу "так", бо у світі є лише близько трьох людей, які могли б це зіграти». Він, мабуть, має рацію. Я не думаю, що зняв би цей фільм без нього. Це було невіддільною частиною ДНК стрічки.
Гаразд, Джордже, а хто ж тоді ті двоє інших?
Джордж Клуні: Коли я це казав, я мав на увазі більше вік, ніж зірковий статус. Усі інші трохи молодші за мене, тож я жартував про свій власний вік.
Я б сказав, що певною мірою ви, мабуть, живете тим життям, яким живе Джей. У Венеції серед критиків навіть ходив такий локальний мем, що в новому фільмі Баумбаха Джей Келлі відчайдушно намагається грати Джорджа Клуні дві години поспіль. Тож які частини сценарію справді зрезонували з вами особисто?
Джордж Клуні: Між Джеєм і мною є схожості — очевидно, у нас однаковий зріст і волосся, — але цікаво було досліджувати відмінності. Я не живу у світі, де відділяю себе від, так би мовити, «люду». У мене хороші стосунки з батьком, люблячі стосунки з дружиною, а моїм дітям по 8 років, але я їм усе ще подобаюсь Я не плачу за друзів (у барах та ресторанах). У мене зовсім інший життєвий досвід, ніж у Джея.
Однак я міг асоціювати себе із середовищем. Я ходив на акторські курси, де були хлопці, які явно були кращими за мене, але їм не пощастило. Я досі іноді їх зустрічаю. Світ той самий, навіть якщо людина інша. Це був такий собі танець допущень — зрозуміти, з чим я можу себе співвіднести, а чого мені треба навчитися в процесі. Хотілося б сказати, що це була чиста геніальність з мого боку, але це був чудово написаний сценарій, і я просто скористався цим.
Фільм вписується у велику традицію кіно про ціну зірковості. Джордже, у вас є особисті фаворити в цьому жанрі? Чи є якийсь фільм, що справді передає відчуття того, як це — бути настільки відомим?
Джордж Клуні: Треба подумати, які фільми справді пройшли перевірку часом. Пам'ятаю, мені дуже подобався «Гравець» Роберта Олтмена, особливо те, як він рухав камеру та працював з внутрішньокадровим монтажем, хоча я давно його не бачив.
Однак я б сказав, що більшість фільмів про індустрію дуже погано зображують те, як ми насправді знімаємо кіно. Не можу передати, скільки разів я дивився кіно і думав: «Так ніколи не буває». Саме цим я дуже пишаюся — тим, що Ноа зробив цей фільм правдивим, але водночас і солодко-гірким.
Ноа має репутацію режисера, який робить багато дублів. Джордже, з огляду на ваш бекграунд, як ви впоралися з цим процесом?
Джордж Клуні: Ох, це взагалі не моє. Дивитися 40 дублів у монтажній кімнаті — у мене б мозок вибухнув. Крім того, прийшовши з телебачення, ти вчишся вмикатися в сцену миттєво. У тебе є лише два-три дублі. Багато акторів, які починали в кіно, люблять розігріватися в сцені; вони можуть зробити 30 дублів — і лише тоді знайти потрібне.
Я сказав Ноа перед початком: «Просто щоб ти знав, я давно цього не робив. Я передаю віжки тобі. Ми працюємо по-твоєму, але мені знадобиться трохи часу, щоб звикнути до цього методу заглиблення». Мені це здалося захопливим. Це не найлегша річ для актора і це не те, як знімаю я, але я був у захваті від процесу. Це фільм про дружбу, тож не завадило зробити купу спроб на цьому шляху.
Ноа, присутність Джорджа — який і сам ще й режисер — якось змінила динаміку на майданчику?
Ноа Баумбах: Джордж дуже досвідчений. Він зовсім не манірний. Він знає з режисерського погляду, що іноді тобі просто потрібно, щоб актор пройшов з точки А в точку Б. Ти намагаєшся придумати емоційну мотивацію, але іноді режисеру просто потрібен кадр. Джордж це розуміє.
Я помітив, що актори, які також знімають, часто вдячні просто знову побути акторами. Будь-хто щасливий не бути тим, кому доводиться ухвалювати кожне рішення. Але, чесно кажучи, боротьба між контролем та відсутністю контролю — це найцікавіша частина режисури. Джордж це знає, тому з ним було неймовірно легко працювати.
До речі про творчих партнерів, це ваш перший досвід написання сценарію з Емілі Мортімер. Як це сталося?
Ноа Баумбах: Це було інстинктивно. Я завжди вважав її блискучою та кумедною; я обожнював її шоу Doll & Em. У мене було багато ідей для цього фільму, але я не був упевнений, як саме зберу їх докупи. Я почав розповідати їй історію, і мені сподобалось, як вона реагувала, тож я просто сказав: «Чому б нам не написати це разом?»
Ми зустрічалися щодня і розмовляли. Що я люблю в будь-якій великій співпраці — це буває і коли ми з Гретою Ґервіґ пишемо разом або вже працюємо з моїми операторами — як виникає «третя особа» з вашої спільної роботи. Стається щось третє, чого ніхто з вас не міг би створити самотужки. З Емілі сценарій став цією іншою річчю, де через деякий час ти вже не знаєш, хто що придумав. Це просто синергія, яка існує, коли ви двоє разом.
Історія розповідає про зірку, яка відчуває, що щось втратила на своєму шляху. Джордже, озираючись на вашу власну подорож, чи відчуваєте ви, що вам довелося чимось пожертвувати?
Джордж Клуні: Кожному з нас тут довелося від чогось відмовитися на своєму шляху. Я б навіть сказав, погоджуючись із Ноа, що цей фільм більше про всіх нас, ніж про кінозірку, — про тих, хто намагається балансувати на тонкому лезі між роботою та сім'єю, в чому ми майже завжди зазнаємо невдачі. Вибір, який ви робите, щоб дістатися своєї мети, часто повертається та переслідує вас пізніше, вже після успіху.
Для мене жертва — це втрата приватності. Мені шкода моїх дітей, тому що вони на це не підписувались, і я думаю, що іноді це для них занадто. Але загалом жертви, які ти приносиш, — це частина угоди з дияволом. Я ж свого часу рубав тютюн за $3 на годину і продавав страховки від дверей до дверей. Я знаю, що таке робити роботу, від якої нудить. Тож ви ніколи не почуєте, як я скаржуся на те, від чого мені довелося відмовитись, тому що це не зрівняється з тим, від чого довелося відмовитись багатьом моїм друзям.
Коли ви вперше прочитали сценарій, чи змусив він вас поставити собі якісь складні запитання про власну кар'єру?
Джордж Клуні: Я побачив чоловіка, сповненого жалю. Він хотів би бути поруч зі своїми дітьми; він хотів би знятись у фільмі для режисера, який дав йому кар'єру; він хотів би краще ставитися до людей. Він намагається змиритися з цим, але у певний момент стає занадто пізно, щоби переграти все заново.
На щастя, моє життя не було сповнене жалю. Воно було сповнене багатьох невдач, але невдача — це нормально. Моєму батькові 92 роки. Він завжди казав, що може жити з невдачею. З чим він не міг жити, так це з жалем. Жаль означає, що вже занадто пізно і ти не можеш повернутися назад.
Ноа, фільм має такий собі ретроспективний тон. Чи поширюється це на те, як ви оцінюєте свій власний доробок?
Ноа Баумбах: Я багато рефлексую над своїм життям. Усі мої фільми черпають із досвіду, емоцій та рефлексії, незалежно від того, використовую я реальні біографічні дані чи ні. Однак я взагалі не передивляюся власні роботи.
Я радий, що зняв ці фільми, і відчуваю привілей мати цю кар'єру, але ніякого повторного перегляду. Вони — це версії мене, які просто існують десь там, і я цьому радий. Я хочу знімати фільми, які відображають людський досвід — стосунки, ідентичність, шлюб, батьків, дітей — тож у цьому сенсі я дуже рефлексивний, але не щодо своїх робіт.
Здається, ця історія могла легко скотитися в цинізм, але вона залишається дуже людяною. Як вам вдалося втриматися від іронії або гіркоти й при тому не перетворитися на «мило»?
Ноа Баумбах: Я взагалі не відчував цинізму. Я мав велику прихильність до персонажа. Хоча в ньому є щось підліткове — він вважає, що йому всі винні, і він самозакоханий, — я відчував, що попри всі бар'єри, які він звів, на якомусь рівні він знав, що йому потрібно змінити своє життя. Йому потрібно було щось інше, але він не знав, як це висловити.
Майк Ніколс сказав про свого «Випускника», що це фільм про когось, хто «рятує себе через божевілля». Я відчував, що Джей робить саме це. Ще Жан Ренуар у «Правилах гри» сказав, що в кожного свої причини. Я завжди згадую про це, коли пишу персонажів. Я розумію всі сторони — Джея, але також і людей навколо нього, які відчувають, що більше не можуть цього терпіти.
Джей — персонаж, який хоче стати кращим. Джордже, у вас репутація неймовірно харизматичної та доброї людини. Це свідоме намагання бути «хорошим хлопцем», чи це просто від природи?
Джордж Клуні: Я б навів такий аргумент: я син журналіста. Я написав «На добраніч і нехай щастить» як фільм та п'єсу. Моя фундація працює над тим, щоб витягати журналістів із в'язниць. Я маю глибоку повагу та прихильність до людей, які пишуть і висвітлюють історії.
Я намагаюсь викладатися на повну в цих інтерв'ю. Я намагаюся зробити так, щоб мої відповіді не були настільки нудними, що всім за камерою захочеться застрелитися до того часу, як це закінчиться. Я виріс у справді здоровій, щасливій родині в маленькому містечку в Кентуккі. Мені дуже пощастило бути там, де я є у свої 64 роки. Після кількох років без хорошої ролі нарешті мати щось, про що я можу прийти сюди й поговорити з вами, — це щастя. На що мені скаржитися? Я думаю, Джей зневажливий та відсторонений, тому що він став відомим, коли був молодим, і так і не навчився розмовляти з людьми.
Ваш фільм — один із небагатьох нон-алармістських та «герметичних» цього року. Навіщо, на вашу думку, нам потрібні такі історії «Голлівуд-про-Голлівуд» сьогодні, коли весь світ фактично котиться до пекла?
Ноа Баумбах: Тому що це людська історія. Боротьба між тим, за кого ми себе видаємо, і тим, ким ми є насправді, — це історія на всі часи. Це історія про протистояння смертності.
Джей запитує: як я проживу решту свого життя? Чи прийму я те, хто я є, чи ще є час змінитися? Коли ми молодші, ми думаємо, що в нас є весь час у світі. Стаючи старшими, ви розумієте, що зробили вибір і тепер живете з ним. Джей програє це для глядачів. Я сподіваюся, що це подорож, у яку глядачі захочуть вирушити. Фільми можуть бути місцями втечі та саморефлексії. Ми йдемо в кінотеатр, щоб відчути спільність. Я хотів, щоб фільм був місцем, куди ви можете втекти, але також чимось, що ви заберете із собою додому — чимось, що живе всередині вас після того, як фільм закінчиться.
