В обкладинці використані матеріали Саші Касюги.
Саша Касюга — молодий режисер з Дніпра, чия кар'єра нагадує історію стрімкого самоперезапуску. Він здобував освіту хіміка-технолога в Україні, а згодом переїхав до Нью-Йорка — в пошуках себе і свого місця в креативній індустрії.
Курси з маркетингу, робота в талант-менеджменті, асистування режисерам, перші експерименти з фотографією і відео — крок за кроком він вибудовував власний шлях у професії. Несподіваний поворот стався на початку 2020 року, коли Сашу запросили стати режисером концертного фільму Мадонни — Madame X. Відтоді в його портфоліо — співпраця з Томом Фордом і Джоном Гальяно.
Наталія Серебрякова поговорила з Сашею — переважно про штучний інтелект, у якому він був одним із першопрохідців.
— Як почався твій творчий шлях?
Я виріс в Україні та з дитинства захоплювався хімією. Але коли переїхав до Сполучених Штатів, мені пощастило потрапити в креативну індустрію — і саме з цього моменту все змінилося. Я навчався у найкращих людей у своїй сфері. Знаковою точкою стала робота з Мадонною: вона дала мені справжній простір для розвитку, для експериментів і для того, щоб знайти власний творчий голос.
— І як тобі вдалося зробити цей стрибок: від хімії до режисури?
Чесно кажучи, це був щасливий збіг. Я опинився у потрібному місці в потрібний час. Познайомився з одним другом, якого дуже вразили мої візуальні референси. Річ у тому, що, зростаючи в Україні, я мав доступ до потужного кінематографа — скажімо, «Колір граната» Параджанова.
Ці пострадянські культурні образи справляють сильне враження на людей у Європі та Америці. Друг запросив мене долучитися до одного проекту, я тоді ще працював у форматі креативної агенції, ще до того, як почав займатися власними речами. Тож це було поєднання випадку і моменту — я просто опинився там, де потрібно.
— Сьогодні штучний інтелект — це повсюдно: монтаж, анімація, тексти, відео. Можливо, наївне запитання, але все ж: як ти з ним працюєш? Просто пишеш промпт?
Це багаторівневий процес, і промпт — лише один з його елементів. Як і в будь-якій творчій роботі, тут потрібна сильна ідея та чіткі візуальні орієнтири. Коли я, наприклад, працюю над рекламою або проектом для Tom Ford чи Maison Margiela, моя задача — створити образ, який підсилює та розкриває історію.
Інколи я відштовхуюся від конкретних робіт з історії мистецтва, від певних композицій. Потім за допомогою текстових запитів описую та модифікую зображення. Коли воно набуває потрібного вигляду, я переходжу до іншого програмного забезпечення — анімую його, перетворюю на відео.
Один запит створює основу, інший — додає рух, далі з'являються нові шари. А потім — монтаж, кольорокорекція, постпродакшн у звичному розумінні.
Штучний інтелект не видає ідеального результату. У більшості випадків матеріал потребує доопрацювання, і на це йде дуже багато часу. Це кропітка, тривала робота — і вона жодним чином не скасовує людської творчості й тієї праці, яку режисери та монтажери вкладають у створення історії.
— Ти почав працювати з ШІ ще до того, як це стало масовим. Як до цього дійшов?
Я завжди тяжів до авангардного, нестандартного підходу. Коли ці технології з'явились, я відчув: це важливий момент, який швидко змінить індустрію.
У 2022 році я отримав можливість створити візуальні матеріали за допомогою ШІ для Tom Ford — їх проектували на будівлі в Нью-Йорку під час Тижня моди. Пізніше, вже у роботі з Мадонною, я почав експериментувати з технологіями перетворення тексту на відео. Вони розвивалися шалено швидко — буквально щомісяця ставали кращими.
Для туру Мадонни ми створювали відео на основі текстових запитів, які демонструвалися на великих екранах позаду неї під час виступу. Щоб отримати якісний результат, нам довелося згенерувати близько 800 відео.
— Як це — працювати з такими постатями, як Мадонна або Джон Гальяно? Якими вони є насправді?
Для мене вони стали наставниками. Робота з Мадонною відкрила мені музичну індустрію зсередини — як вона функціонує, чим дихає. Мадонна дає велику творчу свободу і завжди прагне бути попереду свого часу. Наш постійний обмін ідеями — це був дуже цінний досвід.
З Джоном Гальяно все було інакше — більш занурено у світ моди. Він дуже вимогливий і водночас справжній художник. Для мене працювати з Maison Margiela — це була мрія. Гальяно створює свої речі через емоцію та розповідь, і це дуже рідкісний підхід у сучасній моді. Завдяки цим проектам я зміг поєднати досвід з музики, кіно і моди — і відчути, що можливості майже безмежні.
— Ти працюєш самостійно чи в команді?
У мене є команда, і значна її частина — українці. Дехто досі живе в Україні. Над фільмом для Maison Margiela, наприклад, працювала саме українська команда: постпродакшн, звук, кольорокорекція.
Я вважаю, що українські фахівці дуже талановиті — вони мають сильний естетичний смак і широкий культурний бекграунд. Це мої ключові партнери, і я дуже ціную цю співпрацю.
— Чому, на твою думку, українці настільки успішні в індустрії штучного інтелекту?
Україна розташована між Європою та Азією, і ми завжди були відкриті до різних культурних впливів. Наша освіта багатогранна: ми читаємо літературу, дивимося кіно, вивчаємо точні науки — і це формує здатність мислити нестандартно. Звідси й стільки сильних художників, режисерів, фотографів. А ще — є таке внутрішнє прагнення рухатися вперед і досягати більшого. Думаю, воно теж відіграє роль.
— Ти кажеш, що ШІ — це інструмент, а не замінник творчості. На якому етапі «людське рішення» стає важливішим за технологію?
Від самого початку. Технологія може генерувати варіанти, але вона не здатна визначити, що є змістовним, що — емоційно точним, і що має місце в межах більшої історії. Справжня робота починається з наміру: потрібно побудувати візуальну мову, вирішити, що взагалі заслуговує на існування. ШІ може допомагати з формою, швидкістю, варіативністю — але він не може замінити судження. Роль людини — це смак, стриманість, монтаж і розуміння того, навіщо зображення має існувати.
— Коли ти створюєш сотні варіацій заради одного фінального результату, як ти розпізнаєш момент, коли зображення стає «правильним»?
Частково — інтуїція. Але інтуїція — це, по суті, стиснений досвід. Коли зображення правильне, воно перестає виглядати як ефект і починає здаватися неминучим. У ньому з'являється напруга, ясність, емоційна точність.
Я шукаю момент, коли зображення починає містити в собі цілий світ — а не лише естетику. Це приходить із роками: кіно, мода, фотографія, розуміння композиції, атмосфери, наративу. Тож так, це інтуїція — але інтуїція, сформована референсами, дисципліною та великою кількістю редагування.
— Твоя робота поєднує пострадянські кінематографічні референси та сучасні цифрові інструменти. Як ти балансуєш між культурною пам'яттю і технологіями, що змінюються щомісяця?
Для мене технологія не є джерелом змісту. Джерело — культурна пам'ять. Технологія — це лише нова поверхня, через яку ця пам'ять може бути передана. Я виріс з дуже сильними візуальними орієнтирами — мовою пострадянського та східноєвропейського кіно, де образ, символіка й атмосфера мали величезну емоційну вагу. Я не звертаюся до цих референсів з ностальгії. Я звертаюся до них, бо вони містять серйозність і візуальний інтелект, що залишаються потужними й сьогодні. Баланс виникає тоді, коли емоційне та культурне ядро зберігається — а інструменти можуть мінятися навколо нього.
— Чи бувало так, що технологія несподівано змінювала твою ідею — і ти вирішував іти за цим новим, а не за початковим задумом?
Так, і це одна з найцікавіших частин роботи з такими інструментами. Іноді система неправильно інтерпретує запит — але саме в цій «помилці» виникає образ або настрій, що виявляється цікавішим за початкову ідею.
Головне — відчути, коли така випадковість має цінність, а коли це просто шум. Я відкритий до несподіваного, але тільки тоді, коли воно поглиблює роботу. Я не слідую за випадковістю тільки тому, що вона дивна. Я слідую за нею, коли вона відкриває щось більш емоційно насичене, більш кінематографічне або більш правдиве, ніж те, що я задумав спочатку.
— Ти говориш про смак як про щось принципово важливе. Як би ти визначив «гарний смак» сьогодні — коли зображення можна створювати нескінченно і майже миттєво?
Сьогодні гарний смак — це не про декор або зовнішню розкіш. Це про здатність розрізняти: що варто відсіяти, що варто уточнити й що несе справжню емоційну або культурну вагу. Коли зображення виробляються нескінченно, смак стає ще важливішим — бо надлишок породжує порожнечу. Гарний смак — це здатність чинити опір очевидному, надмірному, шаблонному. Це здатність створювати щось конкретне, усвідомлене та живе. Для мене смак — це не про красу. Це про точність.
— Як життя і робота в Нью-Йорку вплинули на твою візуальну мову?
Нью-Йорк загострив мою мову. Зробив мене чутливішим до масштабу, швидкості й культурної щільності. Це місто, де мода, музика, кіно, мистецтво і комерція стикаються на дуже високому рівні — і ти починаєш краще розуміти, як зображення функціонує в публічному просторі та як швидко його зчитують. Він змусив мене думати не лише про красу, але й про вплив, ясність і присутність. Водночас я приїхав до Нью-Йорка з іншою візуальною пам'яттю — і ця різниця нікуди не поділася. Тому моя мова сформувалася саме в цій напрузі: між емоційною та кінематографічною чутливістю, з якою я виріс, і амбіцією, швидкістю й масштабом, яких вимагає Нью-Йорк.
