Дисклеймер:
Українська транслітерація японських імен традиційно спирається на систему Поліванова, яка базується на російській. Авторка свідомо відходить від неї та використовує систему Коваленка, краще адаптовану для української. Цитати Мішіми взяті з його публікацій, листів та інтерв’ю, перекладені авторкою та не претендують на професійний статус.
5 листопада 1970 року Юкіо Мішіма організував виставку в токійському торговому центрі. Письменник зібрав свої роботи: від поем, листів, сценаріїв — до серії власних оголених фото, що викликали найбільший резонанс. Він розділив їх на чотири періоди життя: річка книг, річка театру, річка тіла та річка дій.
Через 20 днів після виставки Мішіма вчинив ритуальне самогубство в штаб-квартирі Сил Самооборони Японії. Він знав, що це станеться, і хотів самостійно завершити свою історію, як справжній драматург. Запрошуємо тебе в подорож чотирма річками життя, які Мішіма сам визначив ключовими.
Річка книг: 1925–1945
«Якби в моїй пам’яті накопичилися ці схвильовані ночі та відчайдушні, зневірені години, які я присвятив книгам, я б точно збожеволів».
14 січня 1925 року в Токіо народився Кімітаке Хіраока — майбутній Юкіо Мішіма. Його дитинство припало на останній рік періоду культурного розквіту Японії. Епоха Тайшьо поєднувала традиції та модерн: мистецтво, фемінізм та ліберальні ідеї. Проте вже в 1926 році країна взяла курс на мілітаризацію та ультранаціоналізм.
Мішіма зростав в аристократичній сім’ї. Його бабуся була онукою віконта й даймьо (японський феодал), а дідусь — впливовим юристом. Батько обіймав високі державні посади, а мати походила зі старовинного роду вчених та ронінів (вільні самураї). Але саме бабуся Нацу відіграла ключову роль у вихованні майбутнього письменника. Вона фактично відокремила його від батьків, виховуючи за суворими правилами. На її думку, лише вона була здатна сформувати «молодого господаря».
Дідусь та бабуся, кінець ХІХ століття. Кімітаке Хіраока з Нацу, 1930 рік
Вона заборонила йому гратися з іншими дітьми, виходити на вулицю та гуляти без її дозволу. Заборонила мати власну кімнату й змушувала спати поруч із собою аж до 12 років. Особливо жорстокими були обмеження щодо спілкування з матір’ю. Будь-яка згадка про неї (а прохання зустрічі — тим більше) вважалася зрадою. Кожен прояв «неналежної поведінки» суворо карався.
Єдине, що Нацу дозволяла онукові, — це читати, вчитися та ходити з нею в театри. Мішіма з дитинства усвідомлював, що єдині місця, де він може жити так, як хоче, — це сон і фантазія. Пізніше він навіть скаже: «Я міг вільно літати в пеклі, навіть коли мої крила обрізали».
Батько майже не брав участі у вихованні сина, поки жила бабуся. Після її смерті він намагався вирвати хлопця зі світу літератури, забороняючи читати й писати.
«До мене ставляться як до злочинця. Я обіцяв батькові більше не писати. Я погодився читати тільки ті книги, які він рекомендує. Він каже, що літературна практика приносить користь тільки людям дегенератної нації».
Єдиною підтримкою залишалася мати, яка потайки купувала йому папір та заохочувала приєднатися до літературного клубу. Саме там Мішіма вперше відчув себе частиною творчої спільноти.
У школі він відчував соціальну дистанцію від однокласників-аристократів та не міг завести друзів через бабусині заборони. Клуб став для нього важливою розрадою та першою творчою платформою. У 16 років, під псевдонімом Юкіо Мішіма, він опублікував своє перше оповідання «Ліс у повному розквіті».
Атмосфера відірваності від однолітків та відсутність звичайного дитинства вплинули на формування його складної особистості. В його ставленні до японського переплітались любов і спротив. Бабуся навʼязала психологічний парадокс: цінність прекрасного зростала через його придушення. Ця суперечність між забороною та жагою стала центральною в його творчості, особливо відобразившись пізніше в «Сповіді маски».
Мішіма закінчив школу найкращим учнем, за традицією отримавши від імператора Хірохіто срібний годинник. Після чого написав у щоденнику про готовність померти.
1944 рік
1945 рік стає визначальним для молодого письменника. Вступивши до Токійського університету, Мішіма досягає і першого літературного успіху. Його дебютна книга розходиться тиражем понад 4 тис. примірників. Проте ейфорію перериває повістка до армії. Перед медичною комісією, очікуючи найгіршого, Мішіма складає заповіт.
Проте лікар помилково діагностував у нього туберкульоз, через що його не мобілізували. Пізніше письменник згадував це з почуттям вдячності й сорому, яке згодом перетворилося на прагнення до фізичної досконалості.
Майже через місяць після невдалої медкомісії Мішіми мешканці Токіо пережили наймасштабніше бомбардування в історії людства. 320 американських B-29 протягом трьох годин рівняли Токіо з землею. Ця ніч забрала понад 100 тис. життів, назавжди змінивши не лише обличчя столиці, але й свідомість тих, хто вижив.
Здавалося, що страшнішого вже не може бути. Але серпень 1945 року приніс людству новий рівень жаху: 6 серпня на Хірошіму та 9 серпня на Нагасакі американці скинули перші в історії атомні бомби.
Чоловік на руїнах міста Нагасакі, 1945 рік
Парадоксально, але Юкіо Мішіма, зазвичай чутливий до історичних подій, майже не торкався теми атомних бомбардувань у творчості. Винятком стало есе «Хірошіма всередині». Там він писав про ядерну зброю як реальність поза словами; про відчуття «кінця світу» після новин про Хірошіму, що стало рушійною силою його літератури. І порівнював Хірошіму зі знищенням євреїв нацистами, називаючи обидві події найгіршими злочинами в історії.
15 серпня 1945 року голос імператора Хірохіто вперше прозвучав по радіо. Він оголосив про капітуляцію Японії. Країна, яка ніколи у своїй історії не зазнавала поразки, мала прийняти нову реальність. Для японців це означало не просто кінець війни — це був крах світогляду, переоцінка цінностей та початок нової епохи.
Мішіма пізніше згадає слова батька в той день: «Ось тепер, сину, настала епоха письменників».
Річка театру: 1945–1955
Мало хто поза межами Японії знає про Мішіму як драматурга. Хоча він написав 62 п'єси різних жанрів: від психологічної драми — до мелодрами й кабукі (традиційний театр в Японії). У 1995 році японці визнали його найвидатнішим драматургом повоєнного періоду, а його п'єсу «Мадам де Сад» — найкращим твором того часу.
Любов до театру прищепила бабуся Нацу. Особливе місце в становленні Мішіми як драматурга посіла п'єса «Історія про 47 ронінів», яку він побачив у дитинстві. Цей твір поєднав елементи, що згодом стали визначальними у творчості письменника: еротизм, естетизацію краси, війни та смерті.
Мішіма приміряє роль оннагати в кабукі
Мішіма жартома порівнював п'єси з коханками — швидкими, але пристрасними захопленнями. На відміну від «дружин-романів», які потребували довгої та кропіткої праці. Він не лише писав п'єси, але й виступав на сцені, особливо цікавлячись жіночими ролями, які традиційно виконували чоловіки, — оннагата.
Ці ролі вважалися надзвичайно складними. Це, ймовірно, приваблювало письменника, який завжди прагнув до нових творчих вершин. Театр став для Мішіми простором для експериментів з різними гранями своєї особистості, де традиційне японське мистецтво поєднувалося з модерними формами самовираження.
Мішіма частіше відвідував театр і більше часу приділяв письменництву. Водночас він продовжував навчання. В 1947 році успішно закінчив Токійський університет. Після цього батько наполіг, щоб син склав складний державний іспит для вступу на державну службу.
Фото Мішіми для державної служби
У Міністерстві фінансів Мішіма переживає найтемніший період свого життя. Вдень — виснажлива робота, вночі — час для творчості. Він спав лише по 2–3 години. Ситуація стала критичною, коли він ледь не кинувся під потяг.
Батьки, які вже втратили одну дитину, не могли ризикувати життям сина. Батько нарешті дозволив йому залишити державну службу, але за умови, що він стане найкращим письменником в Японії. Мішіма погодився.
Отримавши свободу, Мішіма відвідав Ясунарі Кавабату і переконав його стати своїм наставником. Мішіма просто з'явився на порозі будинку відомого письменника. Кавабата згадував цю зустріч зі сміхом, додаючи: «Що я міг зробити, такі генії народжуються раз на 300 років». Кавабата став не тільки літературним наставником, але й другом Мішіми. Вони часто обмінювалися листами, обговорювали літературу, і саме Кавабата допоміг Мішімі встановити контакти в літературному світі.
Юкіо Мішіма та Ясунарі Кавабата, 1968 рік
В 1948 році Мішіма написав есе про злочин у банку Тейкоку, де чоловік отруїв 12 людей. Мішіма запропонував приголомшливий погляд на подію, стверджуючи, що злочин пов'язаний з проблемою краси. Його провокаційний висновок: «Твори мистецтва — речі недосконалої краси. Коли витвір мистецтва стає досконалим, він стає злочином».
Того ж року вийшов дебютний роман Мішіми «Злодії» зі вступним словом Кавабати. Роман, який досліджував одержимість красою та смертю, не знайшов відгуку в повоєнній Японії. Один із критиків зазначив, що країна не була готова до такого роману.
Ця невдача не зупинила письменника. Через рік вийшов роман «Сповідь маски», який приніс йому літературну славу. В цьому творі він створив портрет молодого чоловіка, який з дитинства приховує свою справжню сутність за маскою нормальності.
Перше японське видання «Сповіді Маски»
Головний герой, як і сам Мішіма, зростає під опікою деспотичної бабусі, відірваний від однолітків та материнської любові. Він рано усвідомлює свою інакшість. Його зачаровує насильство, він відчуває потяг до чоловіків, його еротичні фантазії пов'язані зі смертю. Щоб вижити, він створює собі маску «нормальної» людини, за якою ховає свої справжні почуття.
Публікація «Сповіді маски» стала для автора точкою неповернення. З цього моменту він публічно зізнався, що все життя грав роль. Того дня Кімітаке Хіраока помер — його вбив Юкіо Мішіма.
Річка тіла: 1955–1965
Після успіху «Сповіді маски» письменник активно працює над новими творами, зокрема над романом «Заборонені барви», який викликає хвилю чуток про сексуальну орієнтацію автора. В цей період він починає відвідувати гей-бари Токіо та вперше налагоджує професійні стосунки з редакторами й видавництвами.
Біографи Мішіми стверджують, що в тогочасній Японії, з її консервативними поглядами та суворою соціальною ієрархією, письменнику було складно будувати особисті стосунки. Його справжній романтичний досвід, як вважається, припадає на закордонні подорожі, першу з яких він здійснює через кілька місяців після публікації «Заборонених барв».
Ця перша подорож стає для Мішіми не просто туристичною поїздкою, а звільненням від задушливої атмосфери. Це можливість дослідити себе в новому контексті, далеко від очей співвітчизників і тягаря очікувань.
Фото письменника з подорожі
Коли Мішіма повертається з подорожі, він починає справу, якій присвятить решту свого життя, — бодибілдинг. Мотиви цього рішення були комплексними.
По-перше, це були особисті комплекси: його завжди соромили малий зріст і хвороблива статура. В школі його часто цькували через фізичну слабкість. Невдалий призов до армії став ще одним ударом по самооцінці Мішіми.
По-друге, значну роль відіграла естетика гей-культури, з якою він познайомився під час подорожей, де культ фізичної досконалості був поширеним.
Однак було б помилкою вважати це простим нарцисизмом. Сам Мішіма наголошував на різниці між самозамилуванням та поглядом бодибілдера, який бачить у дзеркалі результат наполегливої праці. Для нього трансформація тіла стала мистецьким проєктом, де тіло було матеріалом для творчості, як і слова в його книгах.
У цей період Мішіма вирішує створити сім'ю. Він береться за пошук дружини з властивою йому методичністю. Навіть публікує есе «Письменник і Шлюб», де складає детальний перелік вимог до майбутньої дружини. Цей список вражає своєю прагматичністю й відвертістю:
#1. Бути нижчою за нього (зріст Мішіми — 163 см)
#2. Не цікавитися літературою та не читати його роботи
#3. Бути випускницею тієї ж школи, що й Мішіма
#4. Познайомитися з ним через організований сім'ями шлюб
#5. Вміти гідно поводитися на публіці
#6. Доповнювати його знання
#7. Не ставити під сумнів його роботу
Цікаво, що в той самий час наречену шукав і син імператора. Один японський журнал навіть провів опитування серед жінок: «За кого б ви вийшли заміж — за принца Акіхіто чи за Мішіму?». Відповідь була нищівною: «Ми скоріше покінчимо життя самогубством, ніж вийдемо за когось із них».
Після численних відмов Мішіма зустрів Мічіко Шьоду — красиву, освічену жінку із заможної родини, яка не була знайома з його творчістю. Вона відповідала майже всім його вимогам, але була трохи вищою за нього. Через це Мішіма відмовив їй.
Іронія долі полягала в тому, що невдовзі Мічіко стала дружиною принца, майбутнього імператора Японії.
Мічіко Шьода (в центрі) та японська імператорська сім’я
Але доля готувала іншу зустріч. Невдовзі Мішіму знайомлять з Йоко Сугіямою — 19-річною донькою відомого японського художника. Молода студентка відповідала всім критеріям. Вони одружились.
У 1960 році Японію охопили студентські протести. Письменник, хоча й тримався осторонь політики, відреагував на ці події у властивому йому стилі. Його цікавила не політична суть протестів, а естетика насильства. Це символізувало пробудження японського духу, відродження бушідо (моральний кодекс самурая) та пробудження «сплячого меча» нації.
Особливу увагу Мішіма звернув на історичний інцидент — спробу державного перевороту, здійснену молодими офіцерами. Він вважав, що цей інцидент є відображенням боротьби між Духом та політиками, в якій Дух зазнав поразки.
Мішіма написав про цю історію книгу «Патріотизм» та екранізував її, зігравши головну роль. Це був спосіб втілити ідеї та приміряти образ ідеаліста-націоналіста. Крок від літератора до учасника політичних подій.
Мішіма біля постера «Патріотизму» і поруч із режисером фільму
Річка дій: 1966–1970
Зима 1967 року стала для Мішіми переломним моментом. Тоді він опублікував «Новорічну дилему», де вперше заговорив про два можливих варіанти смерті: спокійна старість письменника або героїчна загибель у розквіті сил.
Попри те, що тема смерті завжди була присутня в його творчості, конкретні кроки до ритуального самогубства розпочались у грудні 1966 року. Тоді група японських націоналістів запропонувала йому долучитися до створення прояпонського літературного журналу «Роншю».
Згодом письменник разом з іншими націоналістами підписав кров'ю присягу про готовність віддати життя за боротьбу з лівими ідеологіями. Це стало символічним першим кроком до його самогубства.
Для Мішіми письменництво — це спосіб життя, де головними були пунктуальність та особисте переживання описаного. Тому в 1967 році він з дружиною вирушив до Індії, Лаосу і Таїланду, щоб згодом відобразити цей досвід у «Морі достатку».
Після повернення Мішіма здійснив свою давню мрію — вступив до Сил Самооборони Японії. Проте не забував про літературу — він прагнув стати найкращим японським письменником і отримати Нобелівську премію. У 1965 році він вперше став кандидатом на премію разом із Джюн'їчіро Танідзакі. Коли премію отримав Михайло Шолохов, Мішіма відреагував спокійно. Головне, що вона не дісталася іншому японцю.
Справжнє випробування чекало на нього в 1968 році. Він знову став претендентом — цього разу разом зі своїм другом і наставником Ясунарі Кавабатою. Мішіма чекав результатів у готелі, підготувавши не лише святковий костюм, але й промову. Лауреатом став Кавабата. «Тепер ще 10 років доведеться чекати, щоби премію отримав японець», — сказав Мішіма.
Зрозумівши, що найвища літературна слава втрачена, Мішіма зробив крок у бік «шляху меча». За п'ять днів до оголошення результатів Нобелівської премії він вже заснував «Товариство Щита». Організацію, яку гордо називав власною армією.
Письменник разом із членами «Татенокай», яку в пресі називали «Іграшковою армією капітана Мішіми»
До можливої поразки в нобелівських перегонах він підготувався. Тому коли прозвучало ім'я Кавабати, вибір, про який Мішіма роздумував, вже було зроблено. Відтепер шлях меча став його єдиною дорогою.
Того ж року виходить «Сонце і сталь» — книга, що стала маніфестом останніх років життя. В ній він пише про свою фрустрацію: слова більше не дають того звільнення, якого він досягає через фізичні вправи. На її сторінках Мішіма розвиває думку про приховану войовничу сутність нації.
Мішіма та члени «Товариства Щита»
«Пацифізм — це боягузтво» — ключовий принцип пізнього Мішіми. Він вважав, що справжній воїн не може залишатися аполітичним. Особливо гостро він критикував Чехословаччину, яка не обрала шлях боротьби до останнього.
На той момент він був найвідомішим японським націоналістом. Мішіма погодився на дебати, коли студенти-протестувальники його запросили. Особливість полягала в тому, що авдиторію складали члени радикального руху Зенкйото, які нещодавно захопили найпрестижніший університет Японії. Вони навіть утримували кількох професорів як заручників.
Їхній протест був спрямований проти війни у В'єтнамі, зростання американського впливу та японської бюрократичної системи освіти. Для Мішіми це був ризик, адже студенти Зенкйото були відомі своєю жорстокістю й використовували терор (інколи навіть вбивства) для досягнення цілей.
Будівля Токійського університету під час студентських протестів наприкінці 1960-х років
Ця зустріч була парадоксальною: правий радикал мав говорити з лівими радикалами. Попри протилежні політичні погляди, обидві сторони поділяли глибоке невдоволення напрямком, яким рухалась країна.
Попри вороже ставлення, письменник провів 4-годинні дебати з гідністю. Він спокійно відповідав на провокації, відстоював традиційні цінності й критикував марксистську ідеологію протестувальників. Своєю ерудованістю й готовністю до діалогу він заслужив повагу навіть найзапекліших опонентів. Особливим став момент, коли один зі студентів, звертаючись до Мішіми, використав шанобливе «сенсей» — і по залу розлетівся сміх (в тому числі самого письменника).
Юкіо Мішіма перед студентами Зенкйото під час дебатів
Запрошення письменника може здатися дивним. Проте все пояснюється просто — виступ Мішіми привертав увагу медіа, чого саме й прагнули протестувальники. Японське видавництво навіть видало дискусію окремою книгою, яка швидко стала бестселером.
Мішіма розділив гонорар зі студентами, супроводивши цей жест коментарем: «Вони, напевно, використали кошти, щоб купити шоломи та коктейлі Молотова. Я ж використав їх, щоби пошити літню уніформу для Товариства Щита. Всі залишилися задоволені».
Ця ситуація демонструє парадоксальну атмосферу тогочасної Японії. Представники протилежних політичних таборів вели конструктивний діалог і навіть знаходили в ньому взаємну вигоду. Запис дебатів з англійськими субтитрами можна подивитися на Apple TV.
В листопаді Мішіма передав своєму видавцеві фінальні розділи тетралогії «Море достатку». Він остаточно відмовився від письма і почав діяти. За кілька годин він разом із чотирма найвідданішими членами «Товариства Щита» проник до штаб-квартири Сил Самооборони в Токіо.
Їх пропустили безперешкодно — письменник був відомим і часто відвідував штаб. Вони зв'язали генерала, який весь час намагався переконати їх не робити дурниць, і забарикадувалися. Мішіма висунув вимогу зібрати весь гарнізон у дворі — він мав намір виголосити промову. Після довгих переговорів йому надали таку можливість.
Юкіо Мішіма на балконі штаб-квартири Сил Самооборони в Токіо
Він закликав тисячу військових повстати проти повоєнної конституції та відновити владу імператора. Проте солдати зустріли його слова вороже, перекрикуючи та висміюючи.
Після невдалої промови Мішіма повернувся до кабінету й здійснив сепуку — ритуальне самогубство.
Ця подія шокувала японське суспільство. Сам Мішіма спланував її до найменших деталей. Він залишив детальні інструкції для преси, пояснювальну записку та конкретні побажання щодо поводження з тілом. Мішіму поховали в день його народження, виконавши останнє бажання письменника — включити ієрогліф «меч» замість пера в посмертному імені.
