Що пов’язує між собою Мартіна Макдону, Jamie XX та Кирилівську? Вони всі зустрілись у Київському академічному театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра. Нова вистава «Самотній захід» за п’єсою ірландського драматурга та режисера Макдони — одна з головних розваг та рефлексій креативної тусовки з Кирилівської. І так, там звучить красномовний трек Jamie XX — It’s So Good.
Ми зустрілися на сцені театру з режисером вистави Сашею Соколовим та продюсеркою Катею Янюк, щоби поговорити про ексклюзивні умови показу від Макдони, авдиторію театрів сьогодні й те, що ніколи не можна довірити актору або акторці.
Повна відеоверсія розмови доступна на нашому YouTube-каналі.
Розкажіть про сюжет вистави.
Саша: У нас є конкретне місце, яке зазначено в п'єсі, — містечко, де живуть герої. У нас є два брати, один з них убив батька. Протягом усієї п'єси вони між собою взаємодіють, комунікують і до чогось приходять.
Один вбив батька, другий це покриває. Вони домовились між собою про дещо (про що саме — можна прочитати в п'єсі). А решту побачите у виставі. У виставі також є священник, який комунікує з глядачем. Є ще дівчинка Герлін, насправді вона була найтаємничіша для мене в цій п'єсі.
Фото з вистави: Анастасія Мантач
Катя: Я згодна, все по тексту. У виставі ніхто особливо від тексту не відходив, крім декількох сцен. Це типовий Мартін Макдона, типова ірландська історія з глибинки. Цікаво, що в нього майже в усіх п'єсах персонажі переплітаються, тому є багато відсилань до інших творів. Побутова історія добра і зла.
Макдона дозволив вам ставити цю п'єсу безоплатно в умовах воєнного стану і ще 90 днів після. Як працює ця механіка?
Катя: Макдона дає дозвіл не продюсерці й не режисеру, а театру. Це важливо. У нас є окремий відділ, який займається такими питаннями. Так відбувається з усіма виставами. Завжди є автор п'єси, з яким ти маєш домовитись, на яких умовах її будуть використовувати в театрі.
З Макдоною був острах, що це дійсно буде нам досить дорого коштувати, тому що він автор, який має попит. Досить довго наша колега Валерія Тягун намагалась дописатися до агенції, до авторів, бо в нього є представники майже в кожній країні.
У результаті цих поштових перемовин її скерували до представників Макдони в Україні. І, власне, нам повідомили цю чудову новину, що це його особисте рішення — не брати роялті й безплатно дати права на постановку впродовж воєнного стану і 90 днів після. Це його жест підтримки України та культури. Найважче було знайти найближчу точку входу, тому що це був супердовгий процес перемовин, але ми щасливі, бо це автор, який дійсно коштує.
Які відгуки про виставу ви чули та яка ваша реакція на них?
Cаша: Критика — це круто. Мені цікаво дивитися, чому людині щось не сподобалось, що в ній так зрезонувало з приводу вистави. Цікаво вивчати процеси, чому саме такий коментар залишає людина.
Вчора ввечері художня керівниця Олеся Вікторівна Жураківська скинула цікавий коментар глядача: «Була сьогодні на виставі, і якби сказали, що до кінця життя треба дивитись одну і ту саму виставу, дивилася б “Самотній захід”».
Скільки часу пішло на те, щоб зібрати цей проєкт докупи?
Катя: Все почалося у грудні 2022 року.
Саша: Я пам'ятаю, як ми робили читку в перші блекаути. Ми з ліхтариками сиділи в підвалі, в гримерках, не було світла, і все одно робили цю читку. Все було темне, як і ця п'єса насправді.
Фото з вистави: Анастасія Мантач
У ній спресовано багато віри, надії та любові. Можливо, вона найбільше відповідає тому часу, в який її треба зіграти. Насправді наче все погано, але є вектор у світло.
Катя: Оскільки я опікувалась «Митницею» (фестиваль «Митниця», створений у 2022 році Театром на лівому березі з метою відкриття, підтримки та розвитку режисерок і режисерів у сфері театрального мистецтва — прим. ред.) у 2023 році, ми з Сашею багато говорили про виставу. Склалося так, що це мій продюсерський дебют у театрі.
Зібрати докупи весь продакшн вистави — нелегкий процес. Але досвідчені режисери часто роблять це самі, у них не виникає питань. У них є помічники, вони знають цехи, служби тощо. А тут — це і режисерський дебют, і дебют художника-постановника, і художниці по костюмах, це дебютантська вистава. Тому я насправді вдячна за можливість, бо мені треба було пройти цей шлях.
Саша: Саме формат «Митниці» — це ж якесь диво. Будь-яка людина, яка має бажання створити щось у театрі, може подати заявку. Якщо вона буде ок, їй дадуть можливість взяти участь у конкурсі. На першій «Митниці» пам'ятаю, що питаю в організаторів: а чи можна без освіти? Сказали, що можна. І це крута можливість проявити себе.
Що вам найбільше і найменше подобається з того, що ви вже подивилися протягом трьох показів?
Катя: Мені подобаються неочікувані реакції глядача. З кожною виставою зринають цікаві експіріенси. Там, де Саша не закладав з акторами можливі реакції, люди сміються або їх щось вражає. Особливо на фіналі, коли вони дізнаються, хто насправді вбив пса.
Не подобається нестабільність. Якщо ти перфекціоністка, важко, коли технічно складна вистава працює на симбіозі всіх служб, всі мають бути залучені. Іноді якісь речі можуть суто технічно не спрацювати, і з цим треба ще поваритись.
Фото з вистави: Анастасія Мантач
Саша: Всі люди різні. Як казав мій майстер студентам на першому курсі — прекрасне завжди дається важко. Доступне не має ваги.
І ще дуже прикольно чути й бачити дивні реакції — наприклад, люди сміялися в момент, коли не треба було сміятись. Коли один персонаж робить дещо погане іншому персонажу і це великим планом показують на екрані, я сиджу і чую, що позаду дівчинка сміється і плаче одночасно. Я повертаюсь на неї, дивлюсь їй в очі та рівно дихаю. Вона заспокоюється. Ми разом відвертаємось, продовжуємо дивитись. Тобто яку цікаву в неї реакцію викликало те, що відбувалось. Вона і розсміялась, і розплакалась. Це терапевтичні дивні штуки.
Чому на ваші вистави приходять саме креатори з Кирилівської? Ким ви бачите свою цільову авдиторію?
Катя: До нас приходять ті, кого ми хотіли бачити з нової авдиторії в театрі. Давайте будемо відверті, нечасто все ще така публіка ходить у театри, попри суперпопулярність. У нас театр завжди був і є прогресивним, це наш курс. Тому щодо авдиторії — у нас є постійні глядачі, сучасні, модернові, прогресивні. У нас є нова авдиторія, яка почала для себе відкривати театр на хвилі його популярності.
А ще вистава за текстом Макдони. Це текст, який людям перегукується з кіно, вони чують ім’я автора — і одразу йдуть дивитись. По-друге, це класна колаборація, власне, з композитором Cape Cod (Максимом Сікаленком), яка теж спрацювала. По-друге, це візуал вистави — від промо до сцени. Багато відгуків я отримую про те, що окей, я нарешті бачу нетеатральну афішу. Це симбіоз крутої творчості фотографа і двох дизайнерів. Хотілося відійти від якихось канонів.
Дизайн афіші: Даша Подольцева, Carter Pryor, Ольга Світельська
Коли відходиш від стандарту, до тебе приходить більш креативно заточена публіка. Але ми хотіли бачити її серед своєї авдиторії. Сподіваюсь, воно так і буде продовжуватись, тому що це буде класний симбіоз нашої театральної сфери мистецтв і всіх креативних індустрій. Адже театр суперживий, він швидко реагує, набагато швидше, ніж кіно. Злови інсайт — прийди в театр.
Саша: Щодо авдиторії — вистава для всіх. Хто завгодно приходить і дивиться, йому або ок, або не ок. Мені здається, якщо досидіти виставу до кінця, якого б ти не був віку, ти все одно щось зрозумієш та відчуєш.
А на якому етапі з'явився Cape Cod?
Катя: Це про нашарування текстур у виставі загалом. Спочатку було слово, спочатку була музика. Бо від музики багато всього будувалося загалом у цій виставі, навіть коли брифували художника, вже були певні напрацювання щодо музики.
Про Cape Cod я думала досить довго. Вже були чіткі музичні референси, під які працювали та ставилися сцени. Хотілось людину, яка може бути довго присутньою в театрі, зрозуміє творчий перфекціонізм, буде скрупульозна і по-хорошому в'їдлива, але при цьому зможе творити в дуже конкретних жанрах.
Коли я вперше написала Максу, то казала: це релігійний рейв in the middle of nowhere. Але з нотками сінтвейву. Це і був мій бриф. Макс майже за тиждень зробив весь саундтрек до вистави, що, на мій погляд, анріал. Але це було ідеально. Ми якраз були на зйомці, Макс прислав перший трек. Ми їхали в машині та слухали, і... Саша, що ти робив?
Саша: Флексив.
У виставі також звучить трек Jamie XX — It’s So Good. Як вдалося залучити й придбати права на нього?
Катя: Ми досить часто перекидаємось треками. Чим ближче до вистави, тим більше фокус зміщувався до того, що треба вже щось вибрати. Не те щоб я пропонувала, просто скинула. Саша послухав, зацінив Jamie XX.
Саша: Мені Катя ввечері скидає трек, я зранку наступного дня йду на репетицію, вмикаю Jamie XX, слухаю. І я такий — вау, це вихід Герлін. Дуже хотілося саме цей трек.
Катя: Ми переживали до останнього щодо вибору композитора для придбання прав: як ми обійдемо це, перепишемо, якщо не вийде? Тож я тримала в голові цю задачку, але чудова колега Валерія, яка займається нашими правами, писала лейблам, продюсерам, продакшенам, це теж був непростий шлях. Спершу нам дали зрозуміти, що це великі роялті, прямо капітально великі, але ми досягли консенсусу.
Що у вас по улюблених фільмах Мартіна Макдони?
Катя: У мене все просто, це «Три білборди». Мабуть, він мені найбільше відгукується. Я люблю всесвіт Макдони. Але, як би це не звучало, мені його театральний всесвіт подобається більше, ніж кіношний. Його п'єси ближче мені навіть текстово, коли я їх бачу наживо, ніж у кіно.
Саша: Мабуть, це «Сім психопатів». Усі його фільми круті. Але погоджуся з Катею в тому, що мені п'єси цікавіші. Кіно Мартіна — це його погляд на свій матеріал. А п'єси — це щось, що бачиш тільки ти, вони стерильні в якомусь сенсі.
Фото з вистави: Анастасія Мантач
Саша, у вашій виставі дуже багато енергії йде від акторів. Як ти працюєш із ними? Ти з тих режисерів, що відпускають акторську енергію чи контролюють її?
Саша: Ніякого контролю, це ж актори. Я не можу сказати, що це моя аксіома, але, звісно, я хочу так, як би хотів, щоб було зі мною, бо в першу чергу я теж актор. Тут є структура, а все інше — абсолютна свобода. Ви ж бачили виставу, вони можуть у будь-який момент сказати: блін, ми забули текст, капєц, яка там репліка?
У цій виставі немає жодного затемнення, крім фіналу. Це одна довга лінія до фіналу. З іншого боку, це безперервна гра, абсолютно вільна, але в межах структури. Як казав колись мій майстер: актор — це той, хто почувається вільно у структурі. Далі ти це вже розкладаєш на комунікацію тощо, але жодного контролю. Не типу «я прийшов, робіть що хочете». Не треба диктувати театру, яким він має бути, не треба акторів запрягати. Вони ж живі й можуть запропонувати набагато більше, ніж ти їм скажеш.
Як дебютант я шукав контакт з акторами. Дуже багато коливань у нас було туди-сюди, ми шукали спільну мову, спільний знаменник — і ми до нього прийшли. Але фішка не в тому, щоб зробити класну виставу і всім щось показати, фішка в процесі, щоб усі зсунулись кудись.
Розкажіть, театр — це про що?
Катя: Це терапія в першу чергу. Так я кажу всім і кожному, хто ходить до театру. Не важливо, до цього конкретно чи до будь-якого, який вам подобається. Це можливість відрефлексувати ті речі або зізнатися собі в якихось речах, які ви не можете проговорити зі своїм оточенням, чи побути наодинці із собою. Є такий стереотип, що в театр і кіно не ходять наодинці. Ніфіга, ходіть, будь ласка, наодинці в театр і кіно. Це дуже крутий експіріенс.
Мені здається, щоб іноді переосмислити ті речі й ту реальність, в якій ми зараз живемо, ти приходиш і вимикаєшся, але іноді тобі щось на сцені підказує дуже неочевидні відповіді або проживання ситуацій. Тобі може бути навіть болісно від цього.
Якщо повертатися до того, чим зумовлений цей ренесанс театру, очевидно, є потреба дізнаватися більше про культуру своєї країни взагалі, бо всі такі: окей, театр якось існує. А що він робить, ніхто не знав або знало дуже обмежене коло людей. Я рада, що це коло розширюється.
Бліц. Що б ви ніколи не довірили акторці або актору?
Катя: Планувати гастролі.
Саша: Робити собі операцію на серці, бо це не те, чим вони займаються.
Який театральний забобон правдивий?
Саша: Усі. Я дуже забобонна людина, тому мене краще не питати. Текст впав — я обов'язково на нього сяду, хоча ми ж граємо не дупою. Я не знаю, працює це чи ні, але я про всяк випадок зроблю. Окрім чорного кота, тут я завжди переходжу дорогу, бо це благословіння.
Катя: Не кажу «останній» — фінальний, крайній. Це не суто театральне, але загалом продакшн життя.
Що не можна, а що варто робити на «Самотньому заході»?
Катя: Варто приходити другий раз. Тому що з другого разу текст працює інакше, це я кажу як людина, яка вже 10+ разів подивилася виставу. Все одно знаходжу для себе важливі штуки в тексті, і з першого разу нереально вловити його повністю.
Що не треба робити — не вимикати звук на мобільному і запізнюватись, на другий акт особливо.
Саша: І на перший було б непогано.