На Венеційському кінофестивалі відбулася світова прем'єра короткометражного фільму Кирила Земляного «Недоступні» — єдиної української стрічки в офіційній програмі. Фільм розповідає історію хлопця-волонтера, чий звичний ритм життя руйнується через втрату зв'язку з матір'ю на окупованій території. Її мовчання кардинально змінює весь його світ.
Наталія Серебрякова спеціально для SKVOT поговорила з режисером про творчий процес створення стрічки, особистий досвід війни та можливість розповідати складні історії з емпатією до злочинців.
Прем'єра стрічки в Україні запланована на 8 вересня в рамках Київського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів.
Як виникла ідея цього фільму? Чому ви присвятили його своєму дідусю?
Ідея з'явилася навесні 2022 року, коли я сам працював волонтером у Чернівцях і допомагав розвантажувати вантажівки з гуманітарною допомогою. В той час український продюсер Олекса Гладушевський організував у культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука щось на зразок сценарної лабораторії. Це виявилося дуже доречним — я почав відвідувати ці заняття, де ми разом із групою молодих людей, переважно з Чернівців, розробляли різні ідеї та сценарії.
В основі однієї з історій опинилися події мого власного життя. Моя мама тоді перебувала на окупованій території разом із дідусем. Я написав логлайн (короткий опис сценарію — прим. ред.), і ми почали його опрацьовувати. Згодом, уже повернувшись до Києва, продовжив працювати над історією самостійно.
Чітка форма ідеї вималювалася тоді, коли мамі нарешті вдалось евакуюватися з окупованого міста. А через 2 місяці після цього, у вересні 2022 року, російські війська обстріляли гуманітарну колону біля Запоріжжя. Тоді загинули 32 людини, а понад 100 було поранено. І я подумав: що було б, якби моя мама виїжджала на 2 місяці пізніше? Вона могла б опинитися саме там. З цією думкою я жив, коли працював над сценарієм, — вона допомагала надати історії остаточну форму.
Мій дідусь залишився на окупованій території та невдовзі, на жаль, помер від раку. Я не зміг бути на його похороні — ніхто з нашої родини не мав змоги приїхати туди через небезпеку. Це мій спосіб зберегти пам'ять про нього.
Я вам дуже співчуваю. Ця історія мене дуже зворушила. В якому місті ви народилися та звідки виїжджала ваша мама?
Місто Токмак, Запорізька область.
Як ви обирали акторів? Акторська робота у фільмі дуже переконлива — все виглядає невимушено та природно.
Дуже приємно це чути. Вибір головного актора виявився певною мірою випадковістю. Коли ми подавали проєкт на пітчинг, нам потрібно було зняти тизер для презентації. Часу було обмаль, тому замість повноцінного кастингу я вирішив запросити когось зі знайомих.
Мені було важливо знайти людину з подібним життєвим досвідом, а не просто професійного актора. Я написав своєму другові, який навчався на оператора в КНУ ім. Тараса Шевченка разом зі мною. Нині він більше займається 3D-моделюванням та візуалізацією. Запросивши його для зйомки, я побачив, що він дуже природно почувається в кадрі.
Коли отримали фінансування і почали підготовку до основних зйомок, між продюсерами та мною виникли дискусії щодо доцільності роботи з непрофесійним актором. Я наполіг саме на цьому виборі, і результат підтвердив правильність рішення.
Ваш герой досить неоднозначний — він підворовує на складі. Ви зобразили його без героїзації, без показного патріотизму, просто як хлопця, який прагне допомогти матері. Як вибудовувалася ця сюжетна лінія?
Працюючи над сценарієм і беручи участь у різних лабораторіях, я розумів, що герой спочатку вийшов занадто однозначним, прямолінійним і «правильним». Мені це не подобалось, але водночас не хотілося втрачати його моральні орієнтири та внутрішні якості.
Я згадував різних антагоністів з кіно, яким ми все одно можемо співпереживати. Наприклад, у фільмі Робера Брессона «Кишеньковий злодій» ми спостерігаємо за злочинцем, але водночас можемо йому співчувати. Я подумав: якщо дії героя мають, окрім факту крадіжки, внутрішній моральний конфлікт, то глядач також здатен відчувати емпатію до нього.
Тобто важливо те, що видно, на що він витрачає ці гроші?
Саме так, тому це виглядало цікавим. З іншого боку, випадки крадіжок гуманітарної допомоги, на жаль, не були поодинокими під час війни. Я багато про це читав у ЗМІ, сам працював на складі й бачив подібні речі.
На нашому складі такого не відбувалося, але загалом ці випадки траплялися. Єдине — зазвичай крадуть у значно більших масштабах. Тут він лише підкрадає трохи. Це, безумовно, також злочин, але мені хотілося, щоб глядачі змогли йому співчувати попри його вчинки.
Коли я дивилася, мені дуже хотілося щасливого фіналу. Чому ви вирішили зробити відкриту кінцівку?
Це пов'язано із загальним відчуттям меланхолії, мрійливості й певної сонливості, яке пронизує весь фільм. Закінчувати історію однозначно, «все добре», здавалося мені неправдивим. У когось життя складається добре, у когось — ні. Якби я дав щасливий фінал, це вже виглядало б маніпуляцією.
Тому мені хотілося залишитися в цій атмосфері невизначеності, у певному відчутті сну. Тим більше, що в цей момент лунає колискова, яку співає мати. Хтось може побачити в цьому надію на краще, хтось — зовсім інше. Мені подобається, що глядач має можливість поставити собі запитання і самостійно знайти відповідь.
А що це за колискова?
Цю колискову я почув у фільмі Ігоря Стрембіцького «Подорожні», який мені дуже подобається, хоча зараз про нього майже не згадують. Вона мені дуже відгукнулася, тому вирішив використати її як певний омаж до того фільму. Пісня народна, тому не треба було купувати права. Її акапельно виконала наша акторка, яка зіграла матір.
Це ваш дебют поза студентськими роботами?
Так, це мій перший фільм.
Щиро вітаю з потраплянням до Венеції. Мені здається, це вперше, коли українські режисери звертаються до теми життя на окупованих територіях. Це так?
Можливо. Зараз знімається дуже багато короткометражних фільмів, хтось міг торкатися подібної теми. У фільмі «Бачення метелика» є певні перегуки, але він все ж не зовсім про це. Я спеціально не досліджував це питання, тому не можу стверджувати.
Як вам здається, чи важливо показувати міжнародному глядачеві цю дійсність?
Я переконаний, що про це важливо знати не лише закордонному глядачеві, але й багатьом українцям. Адже люди на різних територіях живуть у зовсім різних реальностях. Жителі окупованих територій мають один досвід, мешканці прифронтових міст — інший, кияни — третій, а люди на заході України — знову інакший.
Наприклад, багато хто вважає, що ті, хто залишився на окупованих територіях, ніби прийняли новий режим і змирилися з приходом росії. Але насправді велика кількість людей чекає на звільнення, в тому числі й в моєму рідному місті. Відкрито про це сказати неможливо — за таке можуть кинути до підвалу. Так було з моєю мамою: її декілька разів утримували в підвалі.
Близько 70% мешканців мого міста виїхали, але для багатьох залишитися означало втратити все. Якщо людині розбомбили будинок на окупованій території, вона може розраховувати на нове житло в іншому місці. А якщо будинок уцілів, але жити там неможливо, це вже зовсім інше питання.
Як почувається ваша мама зараз?
Вона живе в Києві, все добре, знайшла роботу. Але є важливий момент: багато людей, які працювали на одному місці 20–30 років, звикли до певної реальності. Коли їх змушують кардинально змінювати життя, це дуже важко.
Моя мама, наприклад, працювала у навчальному закладі викладачкою української мови та літератури, обіймала посаду заступника директора — це одна з причин, чому нею зацікавилася місцева окупаційна комендатура. Спочатку заклад функціонував дистанційно, але згодом усіх звільнили — не мало сенсу підтримувати його в окупації.
В моєму випадку мамі вдалося адаптуватись у великому місті. Хоча Токмак — дуже маленьке місто з населенням близько 30 тис. людей, у Києві вона зуміла почуватися нормально. Але є багато людей, які не знають, де жити, де працювати, як себе реалізувати.
Мені здається важливим говорити про ці проблеми, а не замовчувати їх. Це люди нашої країни — вони потребують уваги.
Чи справді переселенцям важко знайти квартиру в Києві або іншому великому місті?
Так, особисто стикався з цим. На початку повномасштабного вторгнення, коли виїжджав із Києва на захід України, ціни на житло були дуже високі. Багато людей просто наживалися на переселенцях.
Мені пощастило — я не жив у спортивному залі, як головний герой фільму. В мене був друг із Чернівців, у квартирі якого я зупинився. Він сам родом із Криму, після 2014 року переїхав до Чернівців разом із родиною. Прототип цього друга теж з'являється у фільмі — це той хлопець, якому герой дає шоколадку. Його звати Денис.
Розкажіть про операторську роботу. Вона дуже сильна, особливо ці кадри ззаду, які створюють відчуття клаустрофобії.
Я працюю з одним і тим самим оператором Владиславом Дорофєєвим від свого першого студентського фільму. В цій стрічці хотілося залишити деякі речі з попередніх напрацювань — однокадровість, складність мізансцен, як це було в «Перезаписі». Водночас хотілося зробити фільм більш монтажним, знімати сцени з різних точок зору.
Дуже важливо було підлаштуватися під простір — це не спеціально збудована локація, а справжній склад. Потрібно було зрозуміти ритм життя на складі, наскільки швидко відбуваються процеси, де стоять коробки, як їх краще обійти. При цьому важливо було не перешкоджати головному герою існувати в реальних обставинах. Зберегти цю реальність, певну документальність, було ключовим завданням.
«Перезапис», здається, отримав щось на «Молодості»?
Ні, він був представлений на KISFF (Kyiv International Short Film Festival — прим. ред.), де отримав приз глядацьких симпатій, а також нагороду Спілки кінокритиків на фестивалі «4:3» в Івано-Франківську. Це була документальна напівігрова історія з використанням архівів.
Мені здається, що Сучасне Українське Кіно (СУК) — дуже прогресивне об'єднання. Принаймні вже маємо приклад Філіпа Сотниченка (режисер «Ля Палісіада» — прим. ред.) та багатообіцяльні роботи інших режисерів. Чому ви приєдналися до СУК?
Коли вступив до університету у 2017 році, у мене був викладач з історії кіно Сергій Тримбач, який дуже заохочував нас відвідувати Будинок кіно й дивитися там фільми. Я був одним із небагатьох, кого це дійсно цікавило, і часто ходив туди.
Там відбувалася «Кіносереда», де показували короткометражні фільми різних років, зокрема роботи СУК. Тоді я вперше побачив фільми Валерії Сочивець, Філіпа Сотниченка, Нікона Романченка, Катерини Горностай. Вони мені дуже сподобалися.
У 2019 році, коли ми зняли перший студентський фільм Mute, подали його на фестиваль «Кіноогляд СУК». Наша стрічка не отримала головного призу, але її дуже хотіли відзначити, тому спеціально придумали окрему нагороду. З того моменту я почав більше спілкуватися з Валерією та Філіпом, ми познайомились особисто на цьому фестивалі. Відтоді працюю виключно з ними, а саме з продюсеркою Інною Ласточкіною.
Чи залучені у вашому фільмі міжнародні кошти?
Так, 100% фінансування нашого фільму — міжнародні кошти.
З яких країн? Як вдалося зібрати фінансування?
Це був дуже складний шлях, який тривав близько двох років. Почалося з пітчингу в Клермон-Феррані, де знайшли французького співпродюсера. Франція згодом стала головною країною фінансування. Потім був пітчинг у Бельгії, де знайшли бельгійського співпродюсера. Згодом долучилися Нідерланди й Болгарія.
Перше фінансування надійшло від французького телебачення — вони купили права на фільм ще до зйомок. У Франції така практика поширена. Ми декілька разів подавалися на французький фонд CNC, але отримували відмови. Лише після підтримки французького телебачення змогли отримати частину фінансування від CNC, а також підтримку болгарського та бельгійського фондів.
Також виграли €3 тис. на пітчингу Midpoint Shorts у Трієсті, де наш проєкт отримав нагороду за найкращий пітчинг.
У фільмі є красива зйомка з дрона...
Це не дрон, а зйомка з високої точки. Там був пагорб, досить великий. Довелося довго його шукати.
Можете розповісти, як знімалася ця сцена?
Це був мій найулюбленіший день зйомок, тому що більше нічого того дня не знімали — можна було нормально підготуватися. Сцена знімалася в «золоту годину», коли сонце заходить — це приблизно 30–40 хвилин.
У голові я мав дуже чітке уявлення про локацію: максимально загальний план із дорогою серед різних ландшафтів. Ми шукали таке місце 2–3 дні по Київській області — і зрештою знайшли. Після завершення основних зйомок у нас був додатковий день спеціально для цієї сцени.
Підготувалися, поставили камеру на штатив, дочекалися потрібного світла. Але саме тоді розпочалася повітряна тривога — летіли дрони. В результаті маємо три дублі з трьома різними варіантами звуку: атмосферний шум, сирена і звуки того, як збивають дрони. Постало мистецьке питання — який варіант залишити у фільмі.
І ви залишили колискову.
Так, використав звук тиші, атмосферу місця, коли нічого не відбувається. І наклав колискову, яка була задумана ще на етапі написання сценарію.
Чи не бажаєте зняти повнометражний фільм? Здається, у вас для цього є всі передумови.
Дякую. Насправді дуже хотілося б. У мене була мета: перш ніж починати писати повнометражний фільм, хотів здобути певний досвід і відчуття впевненості в короткому метрі.
Те, що наш фільм відібрали до програми Венеційського кінофестивалю, дало мені цю впевненість. Тепер відчуваю, що можу починати працювати над повнометражним проєктом. До того ж зараз, можливо, з'явиться додаткова увага до нашої роботи. Я вже подав заявку на першу лабораторію.