Фільм «Порцелянова війна» Слави Леонтьєва та Брендана Белломо потрапив до оскарівського шорт-листа. Оператор-дебютант Андрій Стефанов отримав номінацію на премію Американської гільдії кінооператорів (ASC).
Стрічка розповідає про трьох українських митців — Славу Леонтьєва, Аню Стаценко та Андрія Стефанова. Вони не лише борються за Україну, але й намагаються зберегти її культуру та красу, попри жахи війни. Свій біль та надію герої втілюють у порцелянових фігурах.
Українські фільми або спільні копродукції вже третій рік поспіль потрапляють на «Оскар». Це не феномен, а закономірність: якість української документалістики зросла. І вона привертає увагу у світі, особливо в контексті війни.
Ми поспілкувалися з командою «Порцелянової війни» про оскарівську кампанію, безпечний контент і конкуренцію з Голлівудом.
Насамперед вітаю вас із номінацією на «Оскар»! Які у вас відчуття?
Слава Леонтьєв: Дякую! Відчуття дуже змішані. Ми знімали цей фільм для глядачів, він створювався свідомо. Але ми також хотіли бути більш зрозумілими на Заході.
Погодьтеся, ніхто не хоче дивитися фільми, які лише засмучують. Багато людей мені казали різними мовами, що боялися йти на цей фільм. Вони думали, що вийдуть із зали ще більш пригніченими. Це було одним із головних викликів — уникнути такого ефекту. Ми хотіли зробити кіно, яке знайде свого глядача.
Але поширювати такий фільм дуже складно, бо зараз у сфері дистрибуції панують стримінгові платформи. І ситуація в індустрії зараз така, що стримери віддають перевагу абсолютно «безпечному» контенту: біографіям знаменитостей, реальним злочинам і спорту.
Їх більше нічого не цікавить. Тому для нас було важливо ще на початку побачити, як авдиторія сприймає фільм. І коли стало зрозуміло, що він працює навіть краще, ніж ми могли очікувати, всі свої зусилля ми спрямували на його просування.
Фестивалі, номінації — це все частина стратегії, щоб здобути повноцінну міжнародну дистрибуцію. На «Оскар» ми, чесно кажучи, не дуже розраховували. Не через якість фільму, а тому, що складно конкурувати з великими гравцями індустрії. Уявіть: найбільші студії витрачають сотні тисяч доларів на вечірки та кампанії заради своєї номінації. А в нас був лише фільм та його авдиторія. Але ця номінація значно підвищує наші шанси на міжнародний прокат і визнання.
Андрію, а які у вас відчуття від того, що ви стали номінантом премії Гільдії кінооператорів?
Андрій Стефанов: Ну, важко сказати. Я дивився на обличчя Брендана (Белломо — прим. ред.) та інших колег, зчитував їхню реакцію та розумів, що це щось дуже круте. Але, знаєте, щоби повністю усвідомити значущість цієї нагороди, треба бути в контексті.
Отже, Брендан сказав мені: «Андрію, ти розумієш, що входиш до 1% операторів, які мають честь отримати таку номінацію?» І це справді вражає. Там, у Голлівуді, зовсім інший світ. Я дивився трансляцію, відчував, ніби через екран доходить якесь тепле повітря… А потім виходжу на вулицю в Харкові — і тут зовсім інша реальність.
Слава зараз у вирі подій, його підхопила ця хвиля, а я ніби спостерігаю все це з боку. Для мене це якесь задзеркалля. До цієї нагороди в мене вже було дві відзнаки за операторську роботу. Одну отримав у США, здається, в Денвері, іншу — в Австралії. Але ця — найпрестижніша.
Ви також дебютант в операторській сфері. Чого ви навчилися під час роботи над цим фільмом?
Андрій Стефанов: Я б сказав, що не стільки навчився, скільки зберіг себе як митець. До цього я займався живописом, але робота над фільмом повністю мене поглинула. Два роки я не малював. І ось, коли повернувся з «Санденсу» до Харкова, відчув, що ця робота мене врятувала.
Щодо нового досвіду — я вперше працював у справжній команді. З мистецької точки зору — я відкрив для себе людину. У живописі я ніколи не був зацікавлений в зображенні людей. Слава ще 15 років тому казав мені: «Андрію, дивись, он там люди лежать на пляжі — це ж твоя тема, чому ти не малюєш?» Але я просто їх не бачив.
А тут, під час роботи над фільмом, я раптом роздивився красу людського тіла, духу, їхню унікальність. І це кардинально змінило мій підхід. Брендан і Слава теж це помітили — вони казали, що мій погляд на людину в кадрі особливий і що це дуже цінно.
Запитання до Слави. Ви згадали, що ідею фільму запропонував американський співрежисер Бертран Белломо. Розкажіть, як саме вона з’явилася.
Слава Леонтьєв: Від 1 березня 2022 року до 17 квітня 2023 року я служив у Збройних силах і, чесно кажучи, навіть не думав про кіно. Хоча іноді бачив неймовірні картини навколо і думав, що для когось це могла б бути зйомка всього життя.
Тим часом Брендан — американський режисер, дружина якого, Аніла Сидорська, має польське коріння та добре розуміє наш контекст. Вони натрапили на мої роботи в інтернеті й зв’язалися зі мною. Спочатку ми говорили про короткометражний проєкт.
Я знав, що знімати в тих умовах буде надзвичайно складно, але також знав, що Андрій — людина, яка досягає досконалості в усьому, за що береться. І він розкрився саме під час роботи над цим фільмом. Не лише як оператор, але і як комунікаційник. У живописі люди для нього не були важливими, а тут він відкрив для себе їхню унікальність.
У фільмі є войсовер, який пояснює іноземній авдиторії, за що ми воюємо та що саме в нас відбувається. Ці тексти ви писали заздалегідь?
Слава Леонтьєв: Частково так. Ми багато спілкувалися, записували багато матеріалу, і іноді вони використовувались як основа для текстів. А частково писали тексти пізніше, вже після перекладу, щоб точніше передати зміст.
Андрій Стефанов: Ми могли йти, наприклад, до зруйнованої школи, знімати, ходити, обирати кут, але потім деякі кадри не потрапляли до фільму. Слава міг присісти й наговорювати текст на камеру. Іноді шматки аудіо змінювались і навіть не переписувались. Тобто більшість матеріалу виникала в процесі зйомок.
Як відбувається оскарівська кампанія, що для неї потрібно?
Слава Леонтьєв: На першому етапі, під час відбору, важливо, щоб фільм привернув увагу. Це залежить від того, скільки людей його подивиться, і, звісно, від промоції. На яких фестивалях він був, які нагороди отримав, яку кількість глядачів залучив. Для нас усе почалося з перемог у кількох престижних категоріях.
Далі, на етапі номінацій, потрібно, знову ж таки, залучити максимальну кількість членів академії. Це великий процес, і варто визнати, що найбільшу вагу мають голоси акторської частини академії. Важливо, щоб фільм побачили якомога більше людей — і вони самі рекомендували його колегам та друзям. Це працює як поширення на фестивалях: ми їздили містами, брали участь у Q&A. Коли фільм подобається, він має шанс на успіх.
Реакція людей просто вражає. Це навіть краще, ніж ми очікували. Це змінює моє сприйняття ситуації в США. Зараз я відчуваю вдячність за всю підтримку. Найголовніше, що постійно повторюють у запитах: «Як ми можемо допомогти Україні на політичному рівні? Як підтримати ваших бійців, людей, які залишаються за кадром, рятують тварин, евакуюють поранених?». Головне, щоб ми розуміли: Україна ніколи не буде виглядати жертвою. Україна заслуговує на повагу, а українці, які чинять спротив, заслуговують на захват. Це наша відповідальність як художників.
