Перш за все Катерину Павленко знають саме як фронтвумен гурту Go_A, що нині на паузі. Фольклорні мотиви, зелена шуба, «Євробачення» — можливо, це перші асоціації про музикантку в пересічної людини. Насправді ж перед нами людина, яка росла на панк- та рок-музиці, може вписатися на грайндкор-фест і показати абсолютно протилежне, але водночас справжнє для себе звучання.
Нещодавно Катерина в рамках сольного проєкту Monokate випустила перший альбом «Половина мене» — трипхоповий, інтимний і теплий. Далі, за її словами, буде тільки більше самовираження, більше емоцій, іноді навіть на межі зриву.
Skvot Mag покликав Катерину поговорити про світ Monokate, ламання старого образу та пошуки себе.
Коли я готувався до розмови, то помітив, що з тобою зазвичай говорять про трьох «китів»: Go_A, «Євробачення», фольклор і все, що навколо цього. Іноді проскакувало щось про Monokate і твоє бажання «грати рок з пацанами». Я послухав альбом і відчув у ньому багато суму, любові, інтимності. Хто така Катя Павленко в усьому цьому? Яка вона?
Трошки рокерська, трошки сентиментальна. Максимально відкрита. І максимально не розуміє, до якого стилю музики краще схилятися. Мене тягне і до року, і до трип-хопу, і до всього такого — складно обрати щось одне.
В емоційному сенсі Go_A — це завжди було про афектність, великі концерти, людей, які замість слемів водять хороводи. А от Monokate — це вже інша історія. Це щось глибше, про занурення у певний стан. Я дуже ретельно підбирала музикантів, довго шукала їх.
Не скажу, що на концертах я просто стоятиму та співатиму сумні пісні — там теж буде своя динаміка, свої фішки. Але це кардинально інший проєкт, і саме тому я так його люблю. В ньому я можу розкрити не тільки ту сторону, де я імпровізую, жартую, танцюю та граю «серйозну жінку, в якої все під контролем», але й емоційну, щиру частину себе.
Перший альбом вийшов трипхоповим, але далі все розвиватиметься — більше самовираження, більше емоцій, іноді навіть на межі зриву.
Коли слухав альбом, то в мене виникала чітка асоціація одним словом — «любов». У якому стані ти його писала?
Пісні там дуже різні: деяким уже по 10 років, іншим — по кілька місяців. У кожній я зафіксувала певний стан і конкретну ситуацію зі свого життя. Всі вони написані в моменти емоційних сплесків, тому такі щирі. Там немає жодного зайвого слова — кожне натякає на конкретну історію. Але людина, яка слухає, ніколи не здогадається, про що саме йдеться. В моїй голові це завжди цікавіше, ніж у реальності.
Ці моменти я вже прожила й усвідомила, тому мені легше. Можливо, це якийсь уявний світ, але мені в ньому добре. Він — як кіно. Красива, романтична історія. Хоча в моєму «кіно» буває по-різному: як у фільмі Electric Children Ребеки Томас — про дівчинку з релігійної родини, яка відкрила для себе рок-музику і втекла в Каліфорнію. Або як у Dish & Spoon Елісон Бегнол — про дорослу жінку, яка знаходить підлітка, і між ними виникає щось незрозуміле.
Так і мій альбом — це збірка різних станів, історій, пережитих у різні періоди. Але головне — в ньому дуже багато любові. Спершу я писала ці пісні для себе, нікому не показувала. Потім почала відкривати друзям, а згодом і виступати — просто з піаніно. Але в рок-гуртах, де я грала, така музика була недоречною. І тільки зараз я можу нарешті показати цю частину себе.
Під псевдонімом Monokate ти писала музику й раніше. Тоді вона зникла, а зараз повернулась. Якою ти була тоді та якою є зараз?
Тоді я була дуже сентиментальною, стриманою. Навіть щоб заспівати свої пісні, потрібно було перебороти сильний внутрішній бар'єр — вони були надто особисті. Я виступала, наприклад, у Ніжині — і це було стресово: частина людей слухала уважно, частина — просто пила пиво й говорила. Але то був шлях, який треба було пройти. А ще це моє рідне місто, що тільки збільшувало стрес.
Зараз Monokate не те що розкута, а просто вже не боїться проявлятися. Всередині є сексуальність, яка раніше не мала виходу. Є сентиментальність, яка довго здавалася недоречною. Є трагедії, що вже прожиті, але залишили слід. І є досвід, який я можу проговорювати без болю — просто як факт.
В який бік далі рухатиметься Monokate? Камерність чи масштаб?
В камерність — точно ні. Хоча розглядаю формат виступів просто з фортепіано — це теж цікаво. Але загалом хочеться масштабуватись: більше рокового звучання, більше ударних.
Маю на меті зробити й важчий альбом, і більш електронний. Все залежить від того, чи знайду потрібних людей, які допоможуть реалізувати це звучання. Я багато роблю сама, але досвіду ще бракує, щоб усе звучало так, як у мене в голові.
Тобто це твій сольний проєкт, а музиканти змінюються?
Так. У мене зараз чудовий склад, і я б не хотіла його міняти. Але формально це сесійні музиканти — я плачу їм за роботу. Просто мені подобається їхнє мислення.
Наприклад, на «Атласі» був один склад, на сольнику — уже інший. Гітарист Давид залишився — він класний, працює з багатьма артистами, продюсував альбом Кажанни. Антон Шитель грає на клавішах і бек-вокалі, ми добре розуміємо одне одного. Басистка — Марта Ковальчук, колишня учасниця гурту iamyou. Я дуже люблю її голос і гру. На барабанах — Федя Ходоков з гурту «Циферблат».
Кожен із них додає щось особливе. Марта, наприклад, принесла свій бас, я дала їй свій — і це додало круту фарбу в наш лайв.
Давай відкотимось трохи назад. Як взагалі з'явилася сама Monokate?
Це було ще до Go_A. Я тільки переїхала до Києва, навчалася в університеті. На одному метал-концерті познайомилась із хлопцем, який теж колись грав у гурті. Почали говорити про трип-хоп і вирішили щось записати.
Назву придумала ще у 2008 році. Я тоді писала вірші та хотіла, щоб у текстах не було зрозуміло — це говорить чоловік чи жінка. Там було багато про самотність, тому спочатку просто назвала «Моно». Потім дізналася, що є японський гурт Mono, і додала «Кейт» — так з'явилась Monokate.
Пам'ятаю, працювала тоді в McDonald's, збирала гроші на запис першого треку, і в мене розболівся зуб. Далі — пріоритетність. Потрібно було зібрати $150. Назбиравши їх, замість лікування зуба я записала пісню «100 слів». Навіть подавала її на один із перших Jager Music Awards. Саме там я дізналась про Кашляючого Еда (один із псевдонімів Степана Бурбана, відомого як Паліндром — прим. ред.) — він єдиний, хто сподобався мені у списку, і я почала за ним слідкувати з того моменту.
Потім вже з'явився Go_A, і я зрозуміла, що в гурті не можу реалізувати свої ідеї повністю. Це як жити на зйомній квартирі: хочеш зробити ремонт, але не можеш без дозволу власників.
Згодом зрозуміла, що в мене банально немає грошей. Я не можу знайти музикантів, які ось так просто за ідею почнуть грати мої пісні про любов. Кожного разу, коли я приходила в гурт, починалось «перетягування», і мене постійно схиляло до того, що треба грати щось «пожощє».
Коли я трохи навчилась продакшену і з'явились якісь кошти на зведення, я вже вирішила, що все-таки зроблю це. Monokate став простором, де я можу реалізувати себе без обмежень.
Ти сама робиш продакшн?
Здебільшого — так. Колись думала, що можна просто заплатити продюсеру, і він зробить усе красиво. Але так не працює. Тепер роблю демки так, як бачу, — і вони притягують потрібних людей. Наприклад, разом із Пашею Бєлоусовим ми спродюсували пісню «Хлопчик». Я надіслала демо, а він додав свого бачення і розвитку.
Паша прислав мені пісню в той момент, коли купа всього неслось. Кліпи, лайви — дуже багато було роботи на мені. Пам'ятаю, що сиділа в себе на студії і така: «Все, я не хочу нічого. Я хочу просто жити життя. Я більше ніколи в житті не буду займатися музикою». І потім мені присилають демку «Хлопчика» — слухаю і така: «Вау!». В мене таке світло загорілося.
Це був 2023 рік, а «Хлопчик» лежав на полиці ще десь два роки до цього. Проблема в тому, що знайти людину, яка зробить альтернативний звук з увагою до деталей, дуже важко. Топові продюсери роблять попсу, а ті, хто ближчі до альтернативи, часто нехтують якістю запису. А для мене це важливо — не через перфекціонізм, а тому, що кожна дрібниця впливає на емоцію.
Почистити шуми або прибрати якесь клацання, яке потрапило в мікрофон. Або могли перетягнути й накласти забагато ревера. Це не те що я така «врєдна» і хочу, щоб усе було ідеально. Я люблю, коли брудний звук. Просто є речі, на які треба звертати увагу, бо музика так не спрацює. Якщо це просто попса з мелодією, то, в принципі, можна було б і лишити.
Навіть коли починаю писати музику, я завжди пишу зі станом. Мені дуже важливо цей стан перенести у фінальну версію. Зараз я собі зробила приміщення, яке повністю готове до того, щоб вокал, який я запишу, вже можна було вставити у фінальну версію треку. Переписування — це вже не те.
Наскільки творчий процес у Monokate відрізняється від Go_A?
Кардинально. В Go_A були треки, які я прямо підлаштовувала під себе. От, наприклад, Shum: я буквально сиділа й набивала кожен звук хета, придумувала оце пришвидшення — залазила в аранжування останнім часом, намагалась якось впливати на процес. Але все одно виходило, може, відсотків на 30 від того, як я це уявляла. Хоча в тому процесі я дуже багато чого навчилася.
В Go_A я все одно залежала від музикантів, від тієї команди, в якій була, — в усьому. І було тісно. Плюс почалися тури: в Україну я приїжджала максимум на два тижні, і за цей час намагалася ще щось написати. Тож у мене зовсім не було відпочинку, і це дуже виснажувало.
У Monokate зараз зовсім інша атмосфера — дуже творча. Навіть коли приходимо на репетиції, іноді просто починаємо з джему. А я дуже люблю складати музику саме так — коли імпровізуємо, шукаємо рішення разом. Цінність у тому, що тут зібралися однодумці: ми всі думаємо в одному напрямку, і нам легко знаходити класні рішення буквально з нічого. А в Go_A всі були дуже різні.
А тебе не хвилюють заголовки по типу «Фронтвумен Go_A випустила сольний альбом…»? Чи немає такого відчуття, що гурт ходитиме за тобою тінню? Знаєш, як у Стаса Корольова та Юлі Юріної було перший час після розпаду YUKO.
Ну, мене це не те щоб хвилює… Звісно, набагато вигідніше було б залишитися Катериною Павленко, бо це ім'я вже відоме. Навіть на афіші для Atlas Festival ми написали Monokate, і воно взагалі не працювало — всі знають Go_A, всі знають Катерину Павленко. Це ім'я вже працювало.
А щодо Monokate — було навпаки. Мені всі казали: «Не відділяйся, залишайся Катериною Павленко або додай щось ще, бо ти втрачаєш бренд». Мені ж, навпаки, хотілося від цього відійти. Виходить, що повністю відділитися я не могла, бо кожен пресреліз все одно підписують як «вокалістка Go_A».
Є люди, які дивляться на це і думають: «А, Go_A — значить, не будемо слухати, по-любому якийсь фольклор». Це працює на негативну сторону. Ті, хто були фанами Go_A, взагалі не зацікавлені в Monokate. Вони очікують Go_A, дивляться на новий проєкт і такі: «Що це таке?». Їм, навпаки, подобалося Go_A, а Monokate їм нецікавий.
А люди, які могли б оцінити Monokate, часто думають: «А, ну це ж Go_A, не будемо слухати, нічого тут ловити». Поки що воно працює так, але зараз я хочу зняти лайв, максимально вкластися в проєкт і, можливо, воно запрацює. Приведе тих людей, яким це сподобається.
Якщо емоції любові та суму — «половина тебе», то якою є інша половина?
Хочеться дати якогось рок-н-ролу. Це зараз та сторона, яку я недавно відкрила. Я така, типу, качова. Я росла на Limp Bizkit. Мені подобається, коли народ не просто стоїть і слухає, а ще й качається.
Коли починала роботу над піснями, я взагалі відкинула половину з них, бо думала: «Ці пісні точно не розкачають». Потім намагалися щось нове писати, витягувати демки, які більше качають. Але потім я подумала: «Блін, воно ж одне одному не заважає».
Єдине, що мені справді заважає, — я досі не обрала один напрямок. Усі мої сторони такі різні, непоєднувані. І поки що я не знаю, як їх звести разом. Одна половина мене вже розкрилась, інша — ще чекає.
Ти часто згадуєш метал, трип-хоп, інді. А з чого все починалося? Що ти слухала взагалі?
У мого дядька було кілька платівок — Whitney Houston, Queen, The Beatles, Deep Purple. Це був фоновий саундтрек дитинства. А по телевізору — Буланова, Шуфутинський… Такий мікс.
Я слухала, але не кайфувала. Вперше реально кайф — у 5 класі, коли пацани ввімкнули Prodigy та Nirvana на касеті. Я тоді вперше відчула, що музика може торкатися. Прийшла до сусіда, кажу: «Можеш ще раз ввімкнути?», і не могла зупинитись.
Потім однокласниця принесла касету Rammstein — я виміняла її на шоколадку. Слухала по колу. Згодом брат із Полтави привіз Esthetic Education, «Димну Суміш», «Фактично Самі», і я залипла.
Почала мріяти, що колись теж буду на сцені. Раніше я навіть не дозволяла собі думати про це, бо для мене воно було настільки нереальним. Я жила в якомусь там Ніжині, не знала, де знайти гурт. А без гурту тоді себе не бачила: сольно — скучно.
А що слухаєш зараз?
Усього потроху. Зараз стільки музики, що важко вибрати. Останнім часом слухала Tame Impala, Veto, Sigur Rós, alt-J, Tool, West Coast Лани Дель Рей, Grimes, Crystal Castles. Люблю електроніку — наприклад, The Blaze. Інколи просто вмикаю плейлист із дарк-техно.
Можу послухати й щось важке, залежно від настрою. Але завжди, коли питають «що ти слухаєш?», одразу забуваю все.
Тебе довго сприймали як етногероїню, «вокалістку з "Євробачення"». Коли ми говоримо зараз, ти здаєшся людиною, яка може після пляшки вина вибити з ноги двері бару (в хорошому сенсі). Як би ти хотіла, щоб тебе сприймали насправді?
Та я не знаю. Єдине, з чим я боролась останній рік, — це з образом «культурної та естрадної Катерини Павленко». Не могла зрозуміти, чому, коли звертаюсь, наприклад, за костюмом або відео, всі одразу пропонують вишиванку. Я така: «Блін, що за фігня?»
Я не в естраді — бо не настільки фольклорна. Але й для фольклорних діячів я занадто електронна. Мене кликали на якісь заходи типу «День народження Тараса Шевченка» — я приходжу, співаю в опереті, красиво, всі аплодують. А потім можу виступити на грайндкор-фесті й теж вписатись.
У мене багато граней. Я чотири роки керувала хором ветеранів — одягала строгу сукню, диригувала, все було офіційно. «Катерина Анатоліївна, ось програма…» Але з цією «Катериною Анатоліївною» я й почала боротися.
«Євробачення» теж «допомогло», бо там склався образ «Катерина Павленко з шубою». Але я не така. І коли я сказала в ефірі нацвідбору, що «позиціюю себе як член», частина людей побачила, що в мене є почуття гумору, а частина — що я зруйнувала ідеальний імідж.
Потім я ще пішла на «Телебачення Торонто» і заспівала сороміцький фольклор з матюками.
Тобто ти свідомо ламала цей образ?
Так. Я знала, що полетить хейт, але вирішила: якщо руйнувати, то під корінь. І якщо що — піду в рок-н-рол. Бо так, як було, мені просто не цікаво.
Коли я зібрала сесійників перед Atlas Festival, ніхто мене не знав. Всі чекали, що прийде «співачка з Go_A», а я на репетиції кажу: «Давайте зробимо ось так, як у Mutemath і Twenty One Pilots. Дивіться, ось такі хочу барабани». А вони такі: «Ага, окей» — і не розуміють, що відбувається. Можливо, вони думали, що треба зняти програму та підіграти фоном, заробити бабок, а тут виходить, що треба музику робити. Я одразу дала зрозуміти, що це про творчість.
Насправді той напрямок музики, який я обрала, зараз в Україні максимально нікому нафіг не потрібен. З таким я не поїду в тур по Україні. Бо в клубах максимум, якщо я зберу 200 людей, то це вже буде дуже круто. А фінансово воно просто неокупно — це така музика.
Поки що в мене є ресурс, який прийшов від Go_A. На стрімах заробляю непогано — в нас вже понад 100 млн прослуховувань тільки на Spotify. Це поки що дає мені можливість вкладати всі ці гроші в Monokate.
Ви планували концерт 1 листопада в Atlas, але згодом перенесли. Чому?
Не продались квитки. Насправді я не сильно здивована — трохи брєдово вийшло, бо реклами ніякої не було. І зі свого боку я теж не встигла зняти лайв. Адже люди почали розуміти, що таке Monokate, тільки після виходу альбому. А виходить, що ми продавали все під брендом Monokate, а люди мене знають як Go_A, і ніхто навіть не замислювався, хто це.
Monokate, по суті, ще не було. І тільки зараз, коли альбом уже вийшов, люди думають: «О, прикольно». Але я розумію, що альбом затримався через зведення, і ми його випустили за тиждень до концерту, тож нереально було б його продати. Якусь кількість, можливо, набрали б, але ми з організаторами вирішили, що зараз, ще з блекаутами, це було б дуже ризиковано.
Робити фінансово невигідний концерт зараз нікому не цікаво. Але для мене не проблема перенести на лютий. Навпаки, я більше підготуюсь, бо в мене дуже багато планів, і прикольних планів. Головне — знайти, як їх втілити.
Зараз велика проблема — в мене взагалі немає команди. Навіть обкладинку на альбом мені довелося робити самій, бо немає нормальних дизайнерів, я нікого не знаю.
Ті, з ким я спілкувалася раніше по Monokate, — не скажу, що була задоволена співпрацею. Мені дуже сильно не вистачає багатьох людей. Музичний бік я закрила: в мене класний звукорежисер, класний саунд-дизайнер. Але саме візуал і все навколо — дуже активно шукаю зараз. Я розумію, що просто за оголошенням ти не знайдеш. Треба виходити в люди, знайомитись і шукати.
Я використаю це інтерв'ю, щоб сказати, що шукаю своїх людей. Якщо вам подобається така енергія — приходьте. Маю багато класних ідей, але втілити все самій нереально. Я можу — я це робила, але це важко. І я не хочу так усе життя.
Якби Monokate мала колір, запах, текстуру чи напій — що б це було?
Колір — помаранчевий. Текстура — пісок. Не обов'язково сухий, може різний. Кінетичний пісок. Запах — хотіла б, щоб змінювався. А напій — темне пиво.