З початком повномасштабної війни редактори «Телебачення Торонто» Макс Щербина та Саша Гонтар відмовились від формату записаних відео на користь стримів. Все починалося з новин, а закінчилось антигуманістичними потіками про сюр, який відбувається в життях росіян. Формат існує вже 2 роки та має стабільне (і зовсім не маленьке) коло глядачів.
Ми зустрілися із Сашею та Максом, щоб разом поностальгувати й пригадати, як потіки стали потіками. Поговорили про дегуманізацію ворога, гріхи телемарафону, знакові меми, потікову тусовку й те, як вдалось прийняти власну неідеальність.
Ви почали стримити на 4-й день повномасштабної війни. Чому обрали саме такий формат — він здавався вам найбільш доречним під час війни чи це пов’язано з технічними (не)можливостями?
Саша: Тоді новини неслися дуже швидко, тому було складно зробити відео, яке потребує сценарію, попереднього запису та монтажу. Ми вирішили роботи стрими, щоб не давати глядачам позавчорашні новини. А все, що ставалося зранку, вже ввечері відчувалось як позавчорашнє.
Макс: На початку стрими були єдиним форматом, з яким виходило розповідати вчасно хоч щось. Плюс щось могло трапитись безпосередньо під час ефіру.
С.: Але в нас був певний дисонанс, бо зазвичай стрими починались інформативно, з не дуже веселих новин, а потім усе перетворювалось на якесь божевілля з приколами. Це виглядало неорганічно, тому ми вирішили відмовитись від новин і лишити тільки приколи. Пізніше новини вже й не так неслися, як у перші 2 тижні. Якщо тобі треба було дізнатися якусь інформацію, простіше було зайти на новинні ресурси.
Чому ви взяли у фокус саме приколи з росії — гумор та іронія допомагають дегуманізувати ворога?
С.: Ми робили це не замислюючись. Стрими не були чимось суспільно важливим, але водночас допомагали тримати баланс між трагічним і тим, що допомагає це вивозити. Дегуманізація ворога, щирий сміх над ним працює як валер’янка. Це дає тобі видихнути, заснути спокійним сном, щоб завтра знову прокинутись та продовжити обертатися в цьому колі від накруту до розкруту.
М.: Взагалі ми хотіли говорити про неспроможність молодої демократії, про те, що Україна — це failed state, що якби ми обрали Порошенка, а не Зеленського, ми жили б у кращій країні. Але потім вирішили, що воно трошки не на часі, та переобрали фокус (це я жартую). Насправді ми сфокусувалися на росії, бо на ній можна безболісно топтатися. Як і телемарафонні приколи, стрими починалися з гону з російської армії. Тільки от телемарафон не зміг зупинитись. В них досі триває ця ура-патріотична риторика про те, як наші звитяжні хлопці долають по 70 Ваньок на хвилину. Смішно продовжувати говорити, що російська армія — це хуйня, бо це неправда.
С.: Ми висміювали російських військових, бо в той час була така атмосфера. Перші полонені виглядали нікчемно, здавалося, що це і є обличчя російської армії. Тоді був популярний мем про «другу армію світу», і там чмоня біля стіни стоїть. А потім вже з’явилось розуміння, що наші враження про російську армію були інфантильними.
Джерело: ukrainer.net
М.: На початку це була закономірна реакція. Неможливо боятися того, над чим смієшся, тому ми якийсь час рефлекторно по цьому котились. А от за самою росією в нас не було жодного бажання слідкувати. Коли вдивляєшся в неї, бачиш таку чаруючу безодню. Буквально за 2 хвилини до цього інтерв’ю я прочитав, що онучка завагітніла від співмешканця своєї бабусі — тобто від діда, якому 70 мільйонів років. І такого повно. Чого лише вартий хлопчик, який відрізав собі яєчка і жонглював ними. Він — моя тотемна тварина. Але загалом тема русні всіх заїбала. Можливо, на потіки чекає третє переродження.
В який момент основою стримів став гумор і псіходєл — коли ви відчули, що для цих речей настав час?
С.: Ми були про гумор і до повномасштабного вторгнення. Тому продовжили займатися тим, чим займались, — не перескочили в щось патріотичне та ультразвитяжне, наприклад.
М.: Але якщо глянути перші п’ять стримів, то там все не дуже весело. Ми налякані й не розуміємо, що відбувається. Це вже потім і ми самі трохи видихнули, і глядачі з нами.
С.: Звісно, не завжди було легко жартувати з моральної точки зору. Пам’ятаю, що за годину до того, як русня скинула бомби на Маріупольський драмтеатр, ми сиділи та угорали на стримі. А потім читаєш ці новини й думаєш, чи є взагалі сенс у тому, щоб сміятись, якщо наша реальність така трагічна і невесела.
Вам доводиться переривати гори російського контенту, хоча ви часто казали, що потіки підтримують і вашу менталку теж. То стрими роблять вам більше боляче чи більше приємно?
С.: Макс любить жалітися, що йому дуже нелегко дивитись російський контент. А я обрала собі лайтову тему — лібералів. Їх читати не боляче, це завжди спрацьовує як самоствердження. Заходиш на якусь «Медузу» і розумієш, що загалом ти не займаєшся хуйнею — хтось інший займається хуйнею.
М.: З одного боку, все це весело та прикольно. Але буває важко читати російський контент про війну. Не тільки тому, що бачиш, як українців вбивають і всіляко знецінюють, але й тому, що деколи це дуже дзеркальна історія. Ти дивишся відео Стерненка, де 10 FPV-дронів залітають в русака, а потім відкриваєш російську воєнкорщину і бачиш там те саме. Але тепер дрон летить у твоїх співгромадян, знайомих, друзів.
Хоча ми трохи перебільшуємо, коли говоримо про всі ці страждання. Це ж читання новин, а не служба у третій штурмовій.
С.: Напевно, цей терапевтичний ефект не настає і в наших глядачів. Ми просто божеволіємо і називаємо це розкрутом. З кожним потіком мені здається, що ми стаємо трохи більш неадекватними, ніж були раніше.
М.: А взагалі я ненавиджу цю фразу про рятування менталочки. Це працювало навесні 2022, але не думаю, що ми тримаємо чиюсь менталку зараз. Це просто божевільна традиція — зустрічатися в середу, казати щось дурне і наближатися до власного кенселінгу.
Але у вас є стабільна (і велика) авдиторія, яка хвилюється, коли ви кудись надовго зникаєте.
М.: Коли ми зробили перерву в 3 тижні, нам під будь-який допис у соцмережах писали коментарі в дусі «що ти тут постиш, давай повертай потік». Ми робимо трошки неадекватний контент, і, мабуть, він зібрав таких же людей. Я не здивуюся, якщо на вулиці до мене підбіжить людина, скаже: «о, Щелина, привіт!» — і побіжить далі гола в якісь кущі. Хоча Сашу дивляться виключно інтелігентні, розумні, красиві люди.
С.: Насправді ти додала нам трохи суб’єктності, коли назвала стрими частиною попкультури. В нас усе-таки своя бульбашка. Якщо новий глядач випадково зайде на стрим, він нічого не зрозуміє.
М.: Він подумає: «Що це за дікуха і чому 6 тисяч людей дивляться її разом зі мною?» Але, я думаю, ми трохи применшуємось. На наших стримах стабільно 100–150 тис. переглядів, а це багато.
С.: А ще коли ми кажемо, що марнуємо життя наших глядачів, — теж із меншовартістю заграємось. Іноді ми видаємо щось прикольне.
В потіках багато вас, ваших рефлексій та особистих історій — здається, в «Телебачення Торонто» раніше не було подібного формату. Чи пов’язано це з ширшою тенденцією на щирість, зокрема в публічних комунікаціях — коли креатори відмовились від сценаріїв та шаблонів на користь того, щоби бути собою?
С.: У нас не було подібного формату, бо все, що виходило на «Телебаченні Торонто», мало бути ідеальним. Потім на це не стало часу. Тобто стрими не пов’язані з прагненням бути суперщирими та відкритими як у житті, так і на екрані. Це було зумовлено нестачею ресурсів. Спочатку мені було дуже дискомфортно говорити в прямому ефірі, бо я не вмію формулювати думки вербально. Я звикла все записувати й логічно оформлювати, а от складнопідрядні речення, які потрібно народжувати просто зараз, — це не моє.
М.: А я завжди любив просто пиздіти, тому мені легше дається цей формат. Ти потрапляєш у таке поле недумання, неформулювання думок. Воно ж не просто так називається «потік».
Джерело: t.me/jokes
Важко було стати неідеальними?
С.: Мені було абсолютно все одно, чи постраждаю я особисто, але дуже не хотілось негативно вплинути на «Телебачення Торонто». Тому ми час від часу повторюємо дисклеймер, що потіки — це наша з Максом двіжуха. В нас немає редакційної політики щодо стримів, тож якщо хочете кенселити, кенселіть нас, а не «Телебачення Торонто».
М.: В мене так само. Взагалі я рідко буваю задоволеним. А стрими — це такий формат, яким ти не можеш бути задоволений в принципі.
Ви згадали, що редакційною політикою ваших стримів була відсутність редакційної політики. Як вирішуєте, що ще ок, а що вже ту мач?
М.: Хочеться уникати дзеркальних історій. Буває, смієшся з русні, озираєшся, — а в нас те саме. Століття співіснування поруч дають про себе знати, щось кудись пролізає.
С.: Йдеться навіть не про те, що ми теж можемо жити в якихось неідеальних умовах. Йдеться про схожі проблеми. Ми не можемо угорати з протестів дружин за те, щоб відбулась демобілізація їхніх ваньок. Але ми станемо розповідати про жонглювання яєчками, навіть якщо «Регіоналіті» розповіли схожу історію з Коростеня. У таких новинах русня завжди тримає першість.
Як ви захищаєтесь від російської пропаганди — що робите, щоб вона на вас не впливала і не пригнічувала?
С.: Складно уникнути відчуття пригніченості. Наприклад, ми з Максом постійно стресували через Киву. В останні місяці до його смерті він був таким кровожерливим, канібалістським. Але мені стало якось мало наших потіків, тому я зробила про нього сюжет — з думкою про те, коли ж він нарешті здохне. Яка я була щаслива, коли це відбулось. Хочу, щоб так було з кожним. Гріє розуміння, що всі ті пропагандистські персонажі, яких я читаю, колись здохнуть.
М.: Коли глибоко в це занурюєшся, виникає відчуття, що вони з’їдять одне одного і втоплять у крові. І хотілось би в цей щасливий момент історії бути живим і мати інтернет, щоб за всім спостерігати.
Що робите, щоб вас не плавило, коли готуєтеся до стриму?
М.: Відкриємо таємницю. Ми нещодавно взяли сценариста, і це він збирав новини для останніх випусків. Не без того, щоб ми туди щось докидали. Але тепер ми так глибоко не пірнаємо в цю вигрібну яму.
Мені здається, тепер крім журналістики ви асоціюєтесь зі стендапом і попкультурою. Потіки вплинули на вашу ідентичність (професійну, не професійну)?
М.: Нам завжди було важко з професійною самоідентифікацією. Хто ми — питання, яке постійно сам собі ставиш. Напівжурналісти, напівгумористи. Коміки не вважають нас коміками, а журналісти — журналістами. Ми на якомусь острові собі сиділи окремо, так воно і лишилось. Я не знаю, як нас сприймають.
С.: Коли мені треба вказати свої регалії, я пишу «журналістка та редакторка “Телебачення Торонто”». А самоідентифікація — це складне питання, на яке ми не маємо відповіді навіть перед собою.
М.: Для когось я Щербина, для когось — Щелина, а для когось — Перлина.
С.: А я — людина Марли.
За минулі 2 роки ваші стрими обросли структурою, рубриками, традиціями. Як на це вплинула авдиторія?
С.: Авдиторія підхоплює щось, що було найсмішнішим, і воно якось само до нас чіпляється. Це виглядає як співтворчість. Якщо робиш подібні ефіри, має бути фан-сервіс. Бо навіщо вмикати стрим, якщо там немає чогось такого, на що ти розраховуєш.
М.: Авдиторія може вплинути на те, що відбувається, своїм приколом, ремаркою, коментарем. Я дуже вдячний глядачам за те, що вони нормально реагують на нашу попайку і пишуть свої величезні «Ого!» в чат.
Як потіки продовжують жити поза потіками — ви бачите відсилання до ваших стримів у мемах, соцмережах, попкультурі загалом?
М.: Приколи з потіків часто поширюються на інший контент «Телебачення Торонто». А наші колеги не дивляться потіки, тому дуже дивуються, коли під їхні відео прилітають коментарі про якогось триметрового.
С.: Коли я робила сюжет про Миколу Хвильового, написала жарт про лист Сергія Жадана до Андрія Кокотюхи. Прочитала його як жарт у вакуумі. А потім побачила кілька коментарів від глядачів потіків у дусі «о, жарт про лист, топ». Тож так, приколи зі стримів можуть з’являтись в інших наших відео. Це така перехресна серія попайки та чогось нормального.
М.: А ще глядачі багато малюють: мене, Сашу, Марлу, приколи. Ці картинки я зустрічаю у своїх реплаях і бульбашках, у твіттері.
Джерело: t.me/jokes
Якщо малювати збірний образ глядача ваших стримів, хто це буде?
М.: Це 15-річний підліток із Жашкова, який сидить з пачкою сухариків та дивиться нас на величезній батьківській плазмі. Йому 100 разів казали не робити цього на плазмі, але ж він підліток, з нього пре протест. Насправді я не знаю, хто наш глядач.
С.: В нас дуже різні глядачі. Якось я гуляла в парку, і до мене підійшла літня жінка зі словами: «Я так дякую вам за контент, який ви робите, особливо за стрими з Максом». І почала мені вклонятися.
М.: В мене була схожа ситуація на «Новій пошті» — відчутно старша людина почала сильно мені дякувати. Але якщо подивитись на вікову розкладку наших стримів, це десь 25–40 років. Цей віковий діапазон — база будь-якого популярного українського ютубу. Співвідношення чоловіків і жінок приблизно однакове, з коливанням у 5%.
С.: До речі, до повномасштабного вторгнення «Телебачення Торонто» дивилося більше чоловіків. Але серед глядачів стримів переважають жінки, бо Макс дуже сексі.
М.: Так, я секс-символ. Я секс-символ для людей, яким треба до психолога.
Який найприємніший та найдивніший фідбек ви отримували?
М.: Дуже багато людей дякували за потіки в перші місяці повномасштабної війни. Люди дивились нас у бомбосховищах, калідорах, ванних. Надсилали нам купу фоток, мовляв, ось ми сидимо бог зна де і дивимось вас, дякуємо. Не думаю, що це прямо наша заслуга. Просто в медійному просторі утворився геп, і ми заповнили його своєю хуйнею.
С.: А іноді ми бачили в коментарях людей, які посилили 5 хвилин потіку, щоби потім написати «що це за хуйня», «що я щойно подивився» тощо. Але в житті нас не критикують. Бо критика — це скоріше інтернет-явище, ніж щось із реального життя.
М.: Наші стрими — це специфічна історія, поріг входу в них досить високий. Тобі треба і приколи розуміти, і викупати потіки в широкому, філософському сенсі. Якби я ввімкнув потік на 2–3 рік його існування, подумав би: «блять, йдіть знайдіть нормальну роботу».
С.: А от я дивився «Телебачення Торонто», коли його ще Майкл Щур випускав.
М.: Ото були часи.
С.: А зараз що? Це просто деградація.
Бліц. Найкращий девайс, щоб дивитися потік.
С.: Плазма.
М.: Siemens C35.
Найкраща людина, щоб разом дивитися потік.
С.: Уявний друг.
М.: Погоджуюся з Сашею. Я ще бачив коментар, що є люди, які дитину зробили під наш потік. Ця дитина — ідеальний компаньйон для перегляду потіків.
Найкращий сетинг, щоб дивитися потік.
М.: Затишна шестикімнатна квартира на Печерську.
С.: Кожне місце підходить для перегляду потіку. Головне — не те, що навколо, а те, що у твоїх очах, серці, душі.
Найкраща їжа під потік.
С.: Сухарики Flint.
Найкраще заняття, під яке можна увімкнути потік на фон.
М.: Прибирання в хаті. Я думаю, наступні покоління оцінять наш внесок в культуру побуту українця. Після потіків українські хати стають чистішими.
С.: Рушники вишиті, прикраси з бісеру наплетені.
М.: Борщі наварені, підгузки поміняні, стіни побілені, татуювання дороблені. Немає чогось, що не можна було б робити під потік.
Кодове слово, щоб увійти в потікову тусовку.
С.: Їх може бути кілька, але я зупинюсь на «щелина».
М.: Мені здається, «потік» і є кодовим словом для входу в потік (хоча «щелина» теж приймається). Але людина має викупати, що слово «потік» не відмінюється.
Кодове слово, щоб вийти з потікової тусовки.
М.: «Получилась хуйня» — це фраза, якою потіки закінчуються останні місяці.