Комік Василь Байдак і дистриб’ютор «Артхаус Трафік» випускають 30 квітня «Монті Пайтон і Священний Ґрааль» у кіно — без перебільшень легендарну комедію від не менш легендарних британських коміків.
Та щоб розібратися в їхній легендарності, треба заглибитись в історію на 57 років назад, коли гумор у світі ще був класичним із панчлайнами, а абсурд ніхто не сприймав серйозно. Саме тоді Ґрем Чепмен, Джон Кліз, Террі Ґілліам, Ерік Айдл, Террі Джонс, Майкл Пейлін створили скетч-шоу «Летючий цирк Монті Пайтона», що транслювалось на BBC з 1969 по 1974 рік та зробило їх популярними на рівні The Beatles у свій час. Ну, майже.
На їхню честь називають астероїди та мову програмування Python, вони принесли у вжиток слово «спам», а їхнім гумором захоплюються Джим Керрі, Джеррі Сайнфелд, Cаша Барон Коен і десятки інших стендап-коміків та шоу.
Вихід одного з трьох фільмів «Монті Пайтон» (тут лише про ігрові, а не збірні скетчі) в українських кінотеатрах став класним приводом розповісти, як їхній гумор вплинув не лише на світ, але й на українців, адже двоє з них навіть завітали до Києва (Джон Кліз) та Одеси (Террі Ґілліам).
Історія комедійного гурту
«У Великій Британії, ще задовго до 60-х, була розповсюджена культура студентсько-університетського гумору. Так звані “капусники”. Звідти походять усі британські “пітони” (єдиний американець серед них — Террі Ґілліам).
“Пітони” буквально вийшли з цього студентського середовища. Якщо хочеться говорити по-сучасному — починали з університетських стендапів та імпровізаційних театрів.
Тому британці, навчені десятиліттями розуміти й любити абсурдистсько-сюрреалістичний гумор (у тому числі в літературі: Гілберт Кіт Честертон, Джером К. Джером, П.Г. Вудхаус), наче все життя чекали на когось рівня “пітонів”», — розповідає кінокритик Станіслав Тарасенко.
Шестеро хлопців формувалися групками й працювали на різних проєктах, де час від часу перетинались один з одним. Це були шоу «Того тижня, що був», «Нарешті шоу 1948 року» та «Не налаштовуйте Ваш телевізор». В останньому зокрема працювали Террі Ґілліам, Ерік Айдл, Террі Джонс, Майкл Пейлін. І великою мірою саме це шоу задало тон майбутнім Монті Пайтонам.
Джерело: The Irish Times
Двоє акторів, Ґрем Чепмен і Джон Кліз, познайомилися в Кембриджі, інші двоє, Майкл Пейлін і Террі Джонс — в Оксфорді, а актор Ерік Айдл працював у студентському гумористичному журналі. Усі вони вже мали досвід у телевізійних шоу BBC, зокрема в програмі The Frost Report, де формувався новий тип сатири — швидший, абсурдніший та менш залежний від класичних «панчлайнів».
Ключовим стало об’єднання цих авторів з Террі Ґілліамом. Його колажна, майже сюрреалістична анімація стала візитівкою трупи, адже не лише визначила їхній стиль, але й вміло пов’язувала їхні скетчі в межах однієї передачі або фільму.
В 1969 році на BBC вийшло шоу «Летючий цирк Монті Пайтона», яке порушило правила телевізійної комедії. Замість чіткої структури скетчів показали потік сцен, що перетікають одна в одну без логічного завершення. Це не була революція або щось вперше на британському телебаченні, скоріше поєднання всіх новаторств і навичок акторської та сценарної шестірки, які органічно вибухнули потоком абсурдних сценок, де не боялися не закінчувати скетч взагалі.
Цей підхід був радикальним для свого часу. «Монті Пайтон» відмовилися від традиційної побудови жарту, де є зав’язка і фінальний панч. Натомість вони працювали з абсурдом, мовними іграми, пародією на британські інституції — від армії до церкви. Їхній гумор часто виглядав як навмисне руйнування сенсу, що дивним чином створювало нову форму комедії.
Всередині групи існувала своя внутрішня структура. Вони писали в парах: Чепмен з Клізом, Пейлін з Джонсом, тоді як Айдл та Ґілліам працювали більш автономно. Це дозволяло зберігати різноманітність стилів та своєрідну авторську свободу. Але всі матеріали проходили колективне обговорення, і кожен мав право блокувати слабкі ідеї.
«Пітони», як і «бітли» були на голову вищі за всіх своїх «конкурентів». Про це розповідає Станіслав Тарасенко: «Це насправді не комедія в розповсюдженому значенні цього слова. Це ціла культура, свій мультивсесвіт. Вони стали настільки ж невіддільною частиною англійського культурного простору, як чай, Керролл, Кіплінг, “Лоуренс Аравійський” або королева».
Їхній успіх став помітним вже на початку 70-х, коли передача «Летючий цирк» потрапила на канадське та американське телебачення. На той час їх впізнавали навіть в Японії, хоча в США вони так і не змогли закріпитися.
Після успіху телешоу група перейшла в кіно. Їхні фільми «Монті Пайтон та Священний Ґрааль» (1975), «Буття Браяна за Монті Пайтоном» (1979) і «Сенс життя за Монті Пайтоном» (1983) стали класикою. Вони зберегли дух телевізійного абсурду, але розширили його до більш цілісних історій. Особливо «Буття Браяна за Монті Пайтоном» викликало скандал через сатиру на релігію, що лише підсилило інтерес до групи. Але до фільмів повернемось згодом.
Найбільшим ударом для групи стала смерть Ґрема Чепмена, який страждав на алкоголізм та помер від раку в 1989 році. Ця подія фактично поставила крапку в існуванні «Монті Пайтон» як активної творчої одиниці. Хоча учасники ще неодноразово збиралися разом для окремих проєктів та сценічних шоу, повноцінної нової роботи вже не створювали. А коли журналісти запитували, коли ж вони зберуться разом, то найчастіше Джон Кліз віджартовувався: мовляв, коли Чепмен встане з могили.
Після розпаду кожен з учасників пішов власним шляхом. Джон Кліз досяг успіху в телебаченні та кіно, Террі Ґілліам став відомим режисером авторського кіно, Майкл Пейлін — документалістом і мандрівником, а Ерік Айдл — музичним коміком і театральним автором.
Революція гумору
Гумор «Монті Пайтон» з’явився як реакція на втому від класичної британської комедії, де жарт майже завжди мав чітку структуру. «Пітони» цю логіку зламали. Вони створили світ, у якому скетч не обов’язково закінчується, персонажі можуть зникати без пояснень, а сам гумор часто будується не на жарті, а на його відсутності. Це була деконструкція самої ідеї смішного.
Цей гумор виріс з дуже різного інтелектуального і культурного бекграунду. Частина учасників мала класичну університетську освіту, добре знала британську літературу, історію та філософію. Тому їхні скетчі часто працюють як багаторівнева гра: з одного боку — абсурд, з іншого — точна сатира на інституції, мову і соціальні ролі. Вони могли одночасно висміювати й бюрократію, і академічну культуру, і телевізійні формати.
Навіть назва «Монті Пайтон» теж виникла як жарт. Monty звучало максимально по-британськи й трохи «аристократично». Існує версія, що це ім’я народилося на честь фельдмаршала Другої світової Монтгомері (а ще так гукали в барах якогось пияка, згадує Айдл), а Python — навпаки, додав «Монті» протидії. Разом це створює абсурдний, ні до чого не прив’язаний образ, який нічого не пояснює, і саме тому працює.
Один із ключових принципів їхнього гумору — відмова від логічного завершення. Замість кульмінації скетч може просто обірватися або бути знищеним іншим скетчем. Це добре видно в легендарному Dead Parrot Sketch, де персонаж Джона Кліза доводить продавцю, що папуга мертвий. Сцена будується як наростання абсурду, і кожне нове пояснення лише ускладнює ситуацію, але не веде до класичного фіналу. Це скетч згодом обіграли в американському шоу Saturday Night Live, яке насправді було в тому числі натхнене «Монті Пайтоном».
«Пітони» також активно працювали з мовою. В скетчі Argument Clinic ідея суперечки перетворюється на сервіс, за який платять гроші. Але замість аргументів персонажі просто заперечують одне одного. Це класний приклад того, як «Монті Пайтон» брали знайоме поняття і доводили його до абсурду.
Ще один важливий елемент — монтаж і структура. Завдяки анімаціям Террі Ґілліама скетчі часто переходили один в інший без логіки, створюючи відчуття потоку свідомості. До речі, у 2021 році Ґілліам завітав на Одеський міжнародний кінофестиваль, де провів зустріч з прихильниками та запам’ятався українським медіа тим, що на церемонії нагородження переплутав росію з Україною (за що згодом перепросив). Що це, якщо не потік свідомості?
На зустрічі з фанатами молодий Марк Куцевалов спитав у стилі «пітонів» про рекомендацію найкращого місця, де варто зберігати кота без шерсті. Не довго роздумуючи, Ґілліам спокійно відповів, що очевидно — камін з багаттям, щоб котик зміг погрітися. Пам’ятаю обурення залу до Куцевалова за те, яке тупе запитання він вигадав для генія світового кіно, але ж насправді ідеальне, якщо врахувати бекграунд самого Террі.
Попри відомість своїм гумором, усі часники «пітонів» у різні роки після розпаду тяжіли все ж таки до тих речей, які були близькими їм. Тому вони розійшлися в різні жанри та медіуми, де продовжували впливати на молоді уми. Наприклад, мені вдалося розпитати, як Террі Ґілліам допоміг юному Квентіну Тарантіно, давши влучну пораду на монтажі «Скажених псів». Тоді Террі був фактично єдиним на воркшопі від «Санденс», хто повірив у талант Тарантіно, а на ОМКФ віджартовувався, що Квентін цупить з різних фільмів, можливо, навіть і з фільмів самого Ґілліама.
«Священний Ґрааль» Васі Байдака
Гроші та «Монті Пайтон» — завжди божевільна комбінація, особливо якщо рахувати ці гроші, вкладені у фільм. Їхні стрічки майже ніколи не мали стабільної студійної підтримки, тому фінансування щоразу було окремою історією, часто ризикованою та нестандартною. Перший повнометражний фільм (а не збірник скетчів), «Монті Пайтон та Священний Ґрааль», зібрали «з миру по нитці».
Тоді гроші дали музиканти, серед яких Led Zeppelin, Pink Floyd, а також менеджер Елтона Джона. Вони інвестували у фільм як фанати, але частіше — щоб списати витрати з податків. Це дозволило «пітонам» зберегти повну творчу свободу, але водночас зробило виробництво дуже обмеженим у ресурсах.
«Священний Ґрааль» — це абсурдна комедія, яка пародіює легенди про короля Артура та лицарів Круглого столу. Артур разом зі своїми супутниками вирушає на пошуки Святого Ґрааля, але замість героїчної епопеї стикається з низкою безглуздих, нелогічних та відверто комічних ситуацій — від лицаря, що «не здається», навіть втративши всі кінцівки, до селянських дискусій про анархію та «відьом».
В їхній другий фільм «Буття Браяна за Монті Пайтоном», зокрема, вклався і гітарист The Beatles Джордж Гаррісон, який в 1980-х і 1990-х разом зі своєю студією HandMade Films зробив переворот у світі кіно, випустивши «Вітнейл та я», «Карти, гроші та два стволи». Гаррісон заклав власний будинок, щоб друга стрічка «пітонів» вийшла у світ.
Кадр з фільму «Буття Браяна за Монті Пайтоном». Джерело: Fritt Ord
Третій фільм «Сенс життя за Монті Пайтоном» уже мав більш традиційне фінансування з боку великих студій, зокрема Universal Pictures. До цього моменту «Монті Пайтон» довели свою комерційну спроможність, і індустрія почала сприймати їх як складений бренд. Але чому їхній перший фільм так довго йшов до українського кінопрокату. Про це розпитали Василя Байдака:
«Ці перемовини велись дуже довго. Вже давним-давно ми запланували показати фільм в українських кінотеатрах, коли говорили з Іллею Дядиком (програмний директор «Артхаус Трафік») на «ЦЕЙВО ПОДКАСТІ», після якого придбали роуд-муві «Блакитна стежка».
Відтоді Ілля почав займатися пошуком прав на «Монті Пайтон і Священний Ґрааль», але це не так легко зробити, оскільки не існує якоїсь одної «Монті Пайтон Корпорейтед», відповідно немає єдиного джерела. Перший фільм Пайтонів «А тепер щось зовсім інше» взагалі належить будинку Playboy, які частково його фінансували.
Тому ми довго шукали виходи, Ілля всюди писав. Нас, як у Кафки, перекидали один на одного, доки я не написав доньці Террі Ґілліама, Голлі Ґілліам, з якою вже мав історію листування. І отримав відповідь, що так, давай, без питань, робимо. Таким чином ми й отримали права».
В українських кінотеатрах «Жовтень» та «Кіно 42» стрічка буде йти мовою оригіналу із субтитрами на окремих сеансах, але в решті залів країни стрічку можна подивитися в унікальному дубляжі, який створювали прихильники для таких самих прихильників. Василь Байдак так пояснює підхід до дубляжу:
«Оскільки ми показуємо не Marvel, не «Людину-павука», не якийсь фільм з Тімоті Шаламе, а показуємо «Монті Пайтон» 1975 року, ми вирішили робити дубляж, щоб хоча б так люди не скіпнули ідею перегляду через мову оригіналу, бо наш глядач не такий звичний до цього, як, приміром, європейський. Тим паче, що український дубляж — дуже крутий.
До того ж для роботи над дубляжем я покликав своїх кентів, друзів та фанатів Пайтонів. Це близько 50 коміків, комікес, акторів(-ок), інфлюенсерів(-ок), музикантів, людей з шоубізу, які так само приведуть свою аудиторію на фільм. Плюс я сам вирішую, хто що дублює, тому вписав собі п’ять ролей. Я нарешті озвучую п’ять ролей у фільмі! Тому що я завжди мріяв озвучувати — і зараз потихеньку щось дублюю. А тут я сам вирішив, сам написав, сам адаптував жарти разом із режисерами й вже на майданчику все озвучив. Так що win-win situation.
Додам ще про адаптацію жартів. Я дуже тендітно і з повагою ставлюсь до «пайтонів», тому важливо було не робити зайвого, не намагатися «усмішнити» фільм локальними жартами, на кшталт «йолки» чи «єбакінгу». Тут важливо не суперечити оригіналу, адже цей фільм самодостатній.
Було класно занурюватись у контекст і розуміти, чому так сказана репліка, який саме комедійний прийом застосований, і так само побудувати його українською. Насправді це важка робота. Бо, наприклад, береш англійське речення — і там слова стоять «неправильно». І треба розуміти, чому вони так стоять. А в комедії взагалі є ударні слова, які мають бути в певному місці в кінці чи в середині, щоб жарт спрацював, зайшов, умовно, на підсвідомість. І це дуже прикольно.»
Але, здається, справа не лише в тому, що «Монті Пайтон» зробили з гумором — а в тому, що вони відкрили для всіх інших. Вони показали, що смішне не зобов'язане бути зрозумілим або логічним. Смішне може бути дивним, незручним, абсурдним до повної безглуздості. Те, що в 1970-ті здавалося зламом правил, з часом стало самими правилами. Меми, тіктоки, стендап — усе це росте з того самого кореня.
Тож повернення «Священного Ґрааля» в український прокат — це навряд чи просто ностальгія або подарунок для фанатів. Скоріше нагадування, мовляв, ось звідки з'явився той спосіб жартувати, яким ми користуємось щодня. І рідкісна нагода побачити його без посередників — без адаптацій, без алгоритмічних підказок і нікому не потрібних пояснень. Може, навіть і пояснень у цьому тексті, але.