Є серіали, після яких хочеться обговорювати сюжет, улюблених персонажів або фінал. А є «Сопрано» — після якого ловиш себе на дивному відчутті, ніби за час перегляду починаєш занадто добре розуміти людей, яких у звичайному житті ніколи не хотів би зустріти. І це, мабуть, найнеприємніша річ, яку він змушує тебе відчувати протягом усіх сезонів.
Бо «Сопрано» не намагається показати мафію як щось «велике». Тут люди годинами сидять у закусочних, сперечаються через дрібниці, жаліються на сім’ю, обговорюють фільми Скорсезе, а паралельно — руйнують чужі життя.
Ідея, яка не мала отримати успіху
Здавалося б, історії про мафію давно вже мають свій затверджений список компонентів зі зрозумілими правилами та «правильними» головними персонажами. До цього нас привчили Скорсезе і Форд Коппола, які були класикою ХХ століття в цій ніші. І коли до всього цього в сюжет «Сопрано» вплітається психотерапія — це виглядає як дуже дивний та, на перший погляд, програшний симбіоз.
Ніби два абсолютно різних світи випадково опинилися в одному проєкті.
Чи може кримінальний світ з його жорсткими законами та постійною напругою гармонійно співіснувати поруч із кабінетом терапевта, де все зводиться до сумнівів та спроб розібратися в собі?
Наче така конструкція мала б розсипатися ще на рівні ідеї. З перших сцен складається враження, що це такий експеримент або спроба зацікавити глядача. І лише коли переглядаєш серію за серією, до тебе приходить розуміння, що саме цей дисонанс на рівні ідеї і створює ефект, через який «Сопрано» досі обговорюють.
Замість звичної історії про владу, де Тоні Сопрано через тиранію йде до вершини мафіозного бізнесу, нам розповіли більш приземлену і значно ближчу до реального життя історію. Там, де очікуєш холодного контролю, з’являються панічні атаки та постійне відчуття внутрішньої порожнечі. Депресія в боса мафії — де ще ти побачиш подібне?
Кадр з пілотної серії «Сопрано» / Джерело: IMDb
В якийсь момент ловиш себе на думці, що перед тобою історія, яка намагається (і в неї це виходить) грати на абсолютно протилежних емоціях глядача, водночас на зневазі та співчутті до головного героя.
Важливо й те, що серіал не збирається давати оцінку діям героїв. Глядач повністю вільний в інтерпретації всіх подій. Можна як ненавидіти Тоні, так і щиро йому співчувати, можна як переживати за Мелфі (терапевтка Тоні) та жаліти її, так і розуміти, що вона знала, на які ризики йде.
«Сопрано» не дає чітких орієнтирів, не підкреслює «правильні» емоції та не веде до очевидних висновків. Навпаки, серіал залишає простір для твоїх особистих роздумів, для моментів, коли ти сам намагаєшся зрозуміти, як ставитися до Крістофера, Кармели (племінник і дружина Тоні) чи будь-кого іншого. І саме в цьому з’являється відчуття чогось живого. Відчуття історії, яка розвивається без спроб бути «правильною» або «зручною».
І тут виникає питання: що ми насправді дивимося, коли вмикаємо «Сопрано»?
Тоні Сопрано — герой, якого ти не маєш любити
Часто буває так, що яким би не був головний герой історії, глядач рано чи пізно знаходить для себе спосіб його прийняти. Через мотивацію, через складне дитинство, через обставини — завжди є якась точка, за яку можна зачепитись і сказати: «Окей, я розумію, чому він такий».
І «Сопрано» вдає, що дарує таку можливість. Тоні виглядає як людина, що просто не справляється з навантаженням: сім’я, робота (так би мовити), на якій він має бути жорстоким, відповідальність, постійний тиск з боку старшого покоління.
Його конфлікти з матір’ю та дядьком виглядають настільки побутово, що в якийсь момент це більше схоже на звичайну сімейну драму, ніж на історію про мафію. Особливо це помітно з того, наскільки легко йому вдається передати всі свої почуття і думки Мелфі, не вдаючись до подробиць. Усі ці сварки мають саме «сімейне» ядро.
Показовою є лінія з дядьком Джуніором, де він спочатку намагається сперечатися та якось відстояти свою позицію в ієрархії, але це ні до чого не призводить. Тому в якийсь момент він просто віддає формальне лідерство, ніби намагаючись уникнути конфлікту. Але уникнути його все ж не вдається.
Все це режисери подають як історію, де замість сили й контролю з’являються постійні спроби втримати баланс у власній сім’ї, в ситуаціях, де Тоні раз за разом йде на компроміс і обходить прямі конфлікти.
Але паралельно з цим існує інша сторона, яка нікуди не зникає.
Серія за серією режисер Девід Чейз показує, що всі ці «людські» моменти існують поруч із подіями, які ламають будь-яку спробу сприймати головного героя як просто складного і «неоднозначного» персонажа. І що важливо, це подається максимально буденно. Тоні розповідає про це як про рутинну частину свого життя.
І найдивніше почуття з’являється в тих моментах, де ці дві сторони стикаються.
Коли люди приходять до нього зі своїми проблемами й він їх вислуховує, підтримує, говорить як абсолютно нормальна людина, а ти знаєш, що саме Тоні є причиною цих проблем. Як коли він підпалив ресторан Арті, а той йому як другу щиро жалівся, що тепер все його минуле життя зруйноване.
Кадр з серіалу «Сопрано» / Джерело: IMDb
В якийсь момент навіть сам Тоні вже не витримує власної підлості й каже Арті, що більше не хоче слухати його «ниття» про ресторан. В цій сцені яскраво видно, що він прекрасно розуміє, наскільки аморальні речі робить навіть стосовно своїх друзів, але максимально намагається уникнути докорів сумління.
Проте головна фішка в тому, що серіал постійно дає достатньо причин, щоб зрозуміти Тоні Сопрано, — і рівно стільки ж, щоб від цього «розуміння» стало гидко.
І ти починаєш ловити себе на тому, що виправдання з’являються автоматично. Не тому, що серіал тебе до цього підштовхує напряму, а тому, що ти вже занадто глибоко занурився в його спосіб мислення, логіку, пояснення того, що відбувається. Знову ж таки, не в останню чергу через психотерапію.
Психотерапія, яка пояснює весь серіал
Психотерапія в «Сопрано» спочатку виглядає як цікавий сюжетний хід або спосіб дати глядачу більше інформації про головного героя. Бо як ще показати думки людини, яка більшість часу приховує свої справжні емоції навіть від найближчих людей?
Лише кабінет психотерапевтки є місцем, де Тоні нарешті може (хоч і не одразу) говорити відкрито, скинути маску і пояснювати, що справді відбувається всередині нього.
Але згодом стає зрозуміло, що роль Мелфі в серіалі значно більша.
По суті, вона виконує функцію своєрідного «перекладача» Тоні для глядача. Через неї ми бачимо його спосіб мислення, його реакції на події та спроби пояснити власні вчинки. А головне — логіку, за якою він і продовжує жити саме так.
І тут дуже важливо, що серіал ніколи не зображує ці сцени як моменти «прозріння» або шляху до виправлення. Навпаки, майже кожна їхня розмова рано чи пізно приходить до того, що Тоні знаходить нове виправдання своїм діям, а коли не знаходить — кричить і в гніві йде з кабінету.
Особливо це помітно в моментах, де він говорить про насильство або людей, життя яких буквально зруйнував. У його розповідях завжди знаходиться логіка, яка дозволяє Тоні залишатися в комфортному для себе стані: хтось сам винен, хтось «не зрозумів правил», а десь просто «так склались обставини».
І найстрашніше тут навіть не сама жорстокість, а те, наскільки природно він це проговорює. Без внутрішнього болю, без відчуття провини, ніби це звичайна частина повсякденного життя. Через це поступово змінюється і сприйняття самих сеансів. Спочатку здається, що терапія допоможе Тоні краще зрозуміти себе або принаймні поступово підведе його до якихось змін.
Але чим довше це триває, тим сильніше виникає відчуття, що кабінет Мелфі став для нього ще одним інструментом контролю над власною свідомістю. Він приходить туди не заради якихось змін. Він приходить, щоб отримати пояснення своїх жорстоких вчинків, що дозволить йому й далі жити так само.
Ти слухаєш його історії, бачиш його панічні атаки, проблеми з сім’єю, постійний тиск з боку банди Нью-Йорка і проблеми в його клані. Бачиш його сльози, коли він розповідає, як загинула його лошиця «Пиріжок», і поступово починаєш дивитися на нього по-іншому.
Через Мелфі серіал показує, як працює самообман. Як людина крок за кроком вибудовує для себе свою мораль, у якій майже будь-який вчинок можна пояснити, раціоналізувати й зробити частиною власної правди.
Замість падіння імперії — повільне гниття
Після «Хрещеного батька», «Славних хлопців» та інших культових історій про мафію сформувалося цілком конкретне очікування від цього жанру. Зазвичай це історії про стрімкий рух угору, великі гроші, постійне розширення впливу і про людей, які поступово втрачають контроль через власні амбіції.
А «Сопрано» розповідає зовсім іншу історію.
Бо замість мафіозної імперії тут постійно виникає відчуття застою. Люди в цьому світі ніби застрягли між минулим, про яке вони постійно говорять, і реальністю, яка вже давно змінилася. Старші герої без кінця згадують «кращі часи», молодші — намагаються копіювати старі правила, але по факту вся ця система виглядає виснаженою та втомленою від самої себе.
Особливо це видно в побутових сценах, яких у серіалі величезна кількість. Замість постійних «великих справ» герої годинами сидять у закусочних, сперечаються через дрібниці, розв’язують якісь локальні конфлікти або просто обговорюють фільми, серіали й старі історії.
Вони можуть нескінченно говорити про «Хрещеного батька» або згадувати акторів типу Віллема Дефо, а Кріс — відкрито захоплюватися Скорсезе. Через це виникає дуже цікаве відчуття, що мафія вже давно стала частиною попкультури навіть для самих мафіозі.
І через це руйнується романтизація жанру.
Тут майже немає відчуття «особливих людей», які живуть за власними правилами. Більшість часу це виглядає як компанія чоловіків середнього віку, які застрягли у власних звичках і постійних спробах втримати крихку систему.
І саме ця буденність поступово стає найсильнішою частиною серіалу. Тому що «Сопрано» показує кримінальний світ без звичного блиску і без відчуття постійного руху вперед.
Тут майже всі застрягли у власних циклах. Тоні від сезону до сезону намагається знайти речі, які принесуть йому гострі відчуття, Крістофер постійно розривається між амбіціями та залежностями, старше покоління живе минулим, яке вже давно перестало існувати.
Всі ці розмови про повагу, владу і старі правила сприймаються як спроба переконати самих себе, що система досі працює так, як працювала колись. І саме через це серіал залишає дивне відчуття світу, який розвалюється без якогось великого потрясіння — чи то перехід влади, чи то заколот, — просто повільно, день за днем.
«Сопрано» не потрібен фінал
До останніх серій «Сопрано» поступово привчає до постійного відчуття нестабільності. Тут майже ніколи немає моменту, де можна сказати, що «ось тепер усе налагодиться остаточно».
Конфлікти продовжуються, назріває війна банд, Мелфі все ж таки відвертається від Тоні, тому він втрачає одного з головних співрозмовників у своєму житті, проблеми йдуть одна за одною, і цей ряд не збирається закінчуватися.
Через це фінал серіалу виглядає навіть не як завершення історії, а як логічне продовження всього, що «Сопрано» робив до того. Бо весь хід серіалу Девід Чейз зображав світ, у якому для його героїв майже ніколи немає гарної кінцівки.
Рейтинг IMDB усіх серій «Сопрано» / Джерело: Reddit
Після більшості великих історій настає катарсис — момент, де глядач отримує емоційну винагороду за весь пройдений шлях. Хтось змінюється, хтось заплатив за свої помилки, хтось приходить до якогось важливого усвідомлення всього свого життя. Навіть трагічні фінали зазвичай створюють відчуття завершеності, ніби всі елементи історії нарешті стали на свої місця.
«Сопрано» і тут пішов іншим шляхом. Серіал ніби навмисно уникнув моменту, де глядач міг би комфортно закрити для себе цю історію. Сім’я Тоні сидить у закусочній, останній кадр обривається, так і не даючи тобі відповіді, що відбулося далі.
Саме тому фінал відчувається настільки дивно і тривожно.
Тоні, вигравши війну, втратив своїх головних людей — Сільвіо та Боббі, залившись лише з Полі, який його відверто бісить. Тепер Сопрано в постійній небезпеці, і глядач це прекрасно розуміє. Тривогу може викликати навіть випадковий чоловік у закусочній, який задивлявся на їхній стіл.
Чи вартували всі жертви подібного життя? Можливо, саме це запитання режисер хотів поставити останньою серією, залишивши історію без фіналу. А метою було створити відчуття раптово обірваного життя, яке десь там продовжується (або не продовжується) без глядача.
Відчуття, ніби ти підглядав за чужим життям значно довше, ніж мав би, і в якийсь момент цей доступ просто зник.
Через це відкритий фінал «Сопрано» викликає стільки суперечок навіть через роки після виходу. Бо він забирає в глядача найважливішу річ — можливість остаточно визначитися зі своїми емоціями.
Серіал ніколи не намагався дати нам хоч якусь конкретну відповідь. Вся історія працює як поступове руйнування будь-якої романтизації й того, на чому вона фокусувалася: мафії, влади, «сильних» людей і навіть самого головного героя. Тож чому у фіналі все раптом має змінитися?
І, мабуть, саме тому фінал тут залишається відкритим. Бо для світу «Сопрано» це і є найправильніше та найлогічніше завершення.