Період різдвяних свят — чудовий час, щоби провести його з друзями, близькими та рідними. Звісно, можна подивитися «Сам удома» або іншу новорічну комедію, щоби підняти собі настрій, але після святкувань буває не до цього. На заваді може стати похмілля, і вибрати кіно на ранок, обід або вечір стає проблематичніше. Та навіть після важкого ранку є фільми, які можуть змінити стан речей — розбудити на запухлому обличчі посмішку або занурити в медитативний стан.
Кінокритик та співавтор подкасту «Додивитесь в кіно» Юрій Самусенко обрав 10 неочевидних фільмів для різних нагод, які варто подивитися на післяпохмільному вайбі.
«Остін Паверс» (вся трилогія), 1997–2002
Навіщо дивитися: щоб згадати, яким героєм ти можеш бути… і посміятися з цього.
Наприкінці 1990-х та на початку 2000-х пародії на фільми про шпигунів були помітним явищем у Голлівуді. Від «Дітей шпигунів» та «Будь кмітливим» — до «Агента Коді Бенкса» та «Агента Джонні Інгліша». Ці стрічки висміювали стереотипи, які вкорінив Джеймс Бонд. Але була ще одна трилогія, яка змінила уявлення про те, яким може бути секретний агент. Головну роль у ній зіграв «голос Шрека» Майк Маєрс.
Історія «Остіна Паверса» починається із заморожування агента в 1960-х і перенесення його на 30 років уперед, коли його головний ворог Доктор Зло знову планує світове панування. В інших фільмах трилогії теж зображуються переміщення в часі, зваблення молодих жінок та протистояння Доктора й Паверса. У рівній мірі ці фільми насміхаються над британськими традиціями, сексуальною одержимістю Остіна і тропами шпигунських фільмів з їхніми гаджетами та вірою в непереможність протагоніста.
Сьогодні «Остін Паверс» — підзабута франшиза з жартами «нижче пояса», але водночас це занурення в контекст епохи 2000-х, коли комедії могли коштувати десятки мільйонів доларів, а гумор міг бути геополітичним і пародійним. Таке занурення ідеально підходить для післяпохмільного стану, бо викликає ностальгію, розсмішить і захопить чудернацькими пригодами хлопця з кривими зубами та в дивному одязі.
«Шрек», 2001
Навіщо дивитися: щоб заховатися за comfort movie.
Анімація на початку 2000-х зробила великий ривок після виходу «Історії іграшок», адже технологічно режисери могли дозволити собі експерименти зі світлом та об'ємом у 3D. Водночас різножанровість анімаційних фільмів теж досягла певного рівня — пригодницькі історії «Життя комах», «Мураха Антц», «Дорога на Ельдорадо» відкрили можливості показати епік в анімованому вигляді. Ця традиція розвивалась і далі, але студія DreamWorks у 2001 році зі «Шреком» змінила все.
Людожер, який рятує принцесу у високому замку, перевернув уявлення про традиційність. Тепер в анімації знущалися з діснеївських героїв, жартували про пердіння та проводили паралелі з реальністю Голлівуду, де людьми керує жадібність. Попри те, що «Шрек» побудований за традиційною схемою шляху героя, цей фільм пародіював своїх попередників та актуальні новинки з кінотеатрів, чим викликав захват в аудиторії. При цьому він залишався щирим та вірним своїм цінностям дружби й кохання — просто тепер це кохання двох людожерів, а не людей.
Сьогодні «Шрек» зажив новим життям настільки потужно, що готується п'ятий фільм та спіноф про Віслюка. Але старий добрий Шрек уже, здається, став каноном, щоб заземлитися та подивитися щось впізнаване покадрово. Тому це гарний спосіб прийти до тями після вчорашньої бурхливої ночі.
«Завжди кажи "так"», 2008
Навіщо дивитися: щоб нагадати, чому ти вчора всюди казав «так!»
Джим Керрі — яскравий герой 90-х, коли ще не було соромно сміятися з кривлянь, жартів про пісяння-какання та крінжі, яка розтягується на хвилини екранного часу. Проте слава Керрі почала згасати вже у 2000-х. Врятувати її міг хіба що класний сценарій, в якому Джим знову грає несподівано живу людину. Таким став «Завжди кажи "так"» — історія Карла Аллена, який роздає позики. Його кинула дівчина, і загалом він здається типовим невдахою.
Йому бракує сміливості вибудовувати соціальні зв'язки, але після одного семінару він вирішує казати життю «так». Тепер життя Карла перетворюється на насичений калейдоскоп можливостей, однак разом із тим він втрачає змогу вибудовувати особистісні кордони.
Це останній великий фільм з Керрі (якщо не рахувати роль у «Їжаку Соніку»), який повертає актору здатність розсмішити не лише мімікою, але й гарним текстом у діалогах. До того ж навряд чи зараз є таке терапевтичне кіно, яке не нав'язує свою мораль, а дозволяє подумати над власними «так» або «ні» у своєму житті. Іншими словами, це база для похмілля.
«Через всесвіт», 2007
Навіщо дивитися: щоби поспівати улюблені пісні The Beatles.
У 1960-х юний докер з Ліверпуля Джуд вирушає до США, щоб знайти батька-військовослужбовця, якого ніколи не бачив, залишивши вдома дівчину Моллі. В Нью-Джерсі Люсі хвилюється за свого хлопця Деніела, який їде на війну у В'єтнам, а в Огайо черлідерка Пруденс тікає зі школи через нерозділене кохання до дівчини. Ці три історії то перетинаються, то розходяться, мов кораблі в морі. Пов'язує їх пісня, бо «Через Всесвіт» — це мюзикл, і не простий.
У фільмі лунають аж 34 треки The Beatles, та й сам фільм називається піснею Леннона і МакКартні. Але вражає інше: коли стрічка вийшла, вона не отримала належної уваги, провалившись у прокаті. Натомість вона здобула чимало схвальних відгуків уже через роки й стала культовою у вузьких колах, хоча й нечасто згадується в контексті саме «бітлів».
Таких унікальних мюзиклів не так уже й багато, адже скласти вибрану дискографію гурту в одне кіно майже неможливо. На похмільному вайбі стрічка навіть краще розкривається, бо підспівувати можна в будь-якому стані.
«Ще по одній», 2020
Навіщо дивитися: щоби похмелитися фільмом.
Четверо вчителів у данській школі проводять експеримент. Вони прочитали, що якщо підтримувати певний рівень алкоголю в крові, то можна бути ефективнішим і, звісно ж, щасливішим. Проте експеримент виходить з-під контролю, коли рівень проміле підвищується, а поведінка чоловіків стає неконтрольованою.
Мадс Міккельсен грає одну з найпомітніших ролей в простому, але ефективному алкотрипі про те, що насправді робить людину щасливою. А його фінальний танець уже став водночас і мемом, і найвищим проявом свободи в сучасному кіно. Тут варто подякувати режисеру Томасу Вінтенбергу, який вміє направити талант Міккельсена в правильне русло. Якщо не вірите, подивіться «Полювання», де Мадс грає вчителя, якого звинувачують у розбещенні дітей.
«Ще по одній» — це сильний стейтмент про те, що треба братися за розум. Але що круто — ця ідея не така нав'язлива і прямолінійна, як може здатися на перший погляд. Після ще однієї чарочки або бокала пива ви не будете злитися на це кіно, але точно усвідомите, який шлях до щастя є правильним.
«Тампопо», 1985
Навіщо дивитися: насолодитись їжею на екрані.
Далекобійник із напарником заїжджає в маленьку раменну, щоб скуштувати традиційну японську страву. Натомість він залишається там, щоб, мов учитель, натренувати власницю закладу і шеф-кухарку готувати по-справжньому класний рамен. Десь між цією сюжетною лінією режисер знайомить із гастрономічною культурою Японії через короткі смішні скетчі. Серед них — бабця, яка жмакає сири, персики та хліб у магазині, поки за нею полює продавець із мухобійкою, або ж чоловік та жінка, які перекидаються жовтком з рота в рот.
«Тампопо» — це і назва закладу головної героїні, і її ім'я, яке перекладається як «кульбаба». Колись ресторан із такою назвою навіть існував на Саксаганського в Києві. Менше з тим, фільм Дзюдзьо Ітамі дивує, приваблює та зачаровує своєю темою локшини та бульйону. А оскільки рамен — ідеальна страва на похмілля, таке кіно приємно дивитися навіть із болем у голові.
Крім того, що це смішна замальовка про прояви їжі в нашому житті, вам точно сподобається ритуальність навколо кожної страви. На початку фільму є епізод про те, як правильно їсти рамен, і він сам по собі заслуговує того, щоби переглянути свої харчові звички.
«Велика краса», 2013
Навіщо дивитися: щоб знову відчути жагу до життя.
Тоні Сервілло грає Джепа — письменника та журналіста, який виходить після великої вечірки в Рим, щоби подивитись, як змінилося місто й він сам за своє життя. Ця прогулянка виливається у спогади про кохання, мистецтво і значення навколишнього середовища для формування свого світу. Це ода Риму, який неодноразово оспівували в кіно італійські режисери, але вперше це робить Паоло Соррентіно — чоловік, який народився в Неаполі.
«Велику красу» багато глядачів називають улюбленим фільмом Соррентіно, і можна зрозуміти чому. Легка драма про закоханість у місто й гульвісний спосіб життя здається спокусливою ідеєю, яку хочеться реалізувати в найближчих планах. Зрештою, кіно — це часто про нездійсненні мрії, які можна втілити на великому екрані.
В цю добірку міг потрапити будь-який фільм Соррентіно, але саме «Велика краса» дозволяє похмелитися Пантеоном, Базилікою святого Петра та іспанською драбиною так, як не зміг би зняти ніхто, крім Паоло. Його відчуття смаку допомагає краще проникнутися захопленням Риму з найкращого ракурсу.
«Морена», 2024
Навіщо дивитися: треш-кіно, щоб відпочити.
Аня разом із коханим Юрком приїжджає на літні канікули до її батьків у карпатське селище. Під час святкування Івана Купала місцева красуня-спокусниця Іванка звертає увагу на Юрка й накладає на нього чари. Після зустрічі з Іванкою з парою починають відбуватися містичні події. Між Анею та Іванкою, яку ще називають Мореною, назріває конфлікт, що перетворюється на небезпечне, але дуже смішне протистояння.
Ворожнеча двох жінок дійсно кумедна, тому що замість містичного горору глядач отримує дивний набір штампів від жанру жахастиків. Дуже багато оголених жіночих тіл, дебютні (тому трохи недолугі) ролі Таїсії-Оксани Щурук та Віталія Ажнова і жахливе відчуття міри зробили «Морену» вже нішевою класикою треш-кіно — хоча як треш цей фільм не задумувався.
Стрічка Сергія Альошечкіна — гарний претендент на фільм для компанії та пива ввечері суботи. Але якщо хочеться розваги тут і зараз, то «Морена» вже доступна на стримінгу.
«Замша» («Оленяча шкіра»), 2019
Навіщо дивитися: щоб швидше протверезіти.
Пам'ятаю, як на Одеському міжнародному кінофестивалі 2019 року показали одразу два фільми Квентіна Дюп'є. Якщо «На посту!» (2018) пропонував камерну, але абсурдну історію з поліційного відділку, яка до фіналу перетворювалася на фарс, то вже наступний фільм Дюп'є, «Замша», відкривав зовсім інший світ, хоча і не менш абсурдний. Головний герой Жорж купує замшеву куртку, яка починає розмовляти до нього. Вона вимагає знищити всі куртки навколо, щоб залишитися найкрутішою. І це побажання цілком зрозуміле, бо куртка Жоржа справді класна.
Дюп'є — майстер гумору та неочевидних сюжетів, які проводять глядача химерними світами режисера. Від автомобільної шини, що вбиває людей, до мухи, яка допомагає персонажам грабувати банки, — у фільмографії Квентіна немає геть нецікавих фільмів. «Замша», напевно, найповільніший з його доробку, тому добре пасує до ранкових переглядів на похмілля.
«Похмілля у Вегасі», 2009
Навіщо дивитися: щоби пережити похмілля через похмілля інших.
Трилогія «Похмілля» від автора двох «Джокерів» Тодда Філіпса зробила із Зака Галіфіанакіса, Бредлі Купера та Еда Гелмса зірок сучасної комедії. Але, напевно, це була й остання серія фільмів, які фривольно дозволяли собі жартувати на «заборонені» теми маскулінності, алкоголізму та безумства у притаманний лише їм спосіб — тобто не зважаючи на усталені норми та правила. Це, по суті, американське «Скажене весілля», в якому щоразу повторюється одна й та сама історія: хлопці напилися та розгрібають наслідки попередньої ночі. Нічого екстраординарного — і тому смішно.
«Похмілля у Вегасі» — настільки банальне кіно, що його варто включити до списку тих фільмів, які треба подивитися на похміллі, адже воно передбачувано веде в нікуди. Як, у принципі, й алкоголізм. Три фільми довжиною в ідеальних 100 хвилин кожен показують, що з регулярним вживанням спиртних напоїв добра не буде. Але це подано у формі розслідування того, що сталося минулої ночі, тому воно й захоплює. І більш прямо, ніж інші фільми цієї добірки, зображує стару істину: споживайте в межах рекомендованих норм.