Skvot

Mag

Skvot Mag
Курси за темою:

Таня Поставна: «Круті історії можна знімати навіть на телефон»

Сценаристка документального кіно — про бінджвотчинг, силу реальних історій і важливу навичку скорочитання.
card-photo
card-photo
Аня
Сідельникова

Автор у SKVOT

19 серпня, 2021 / Відео та кіно / Стаття

В ютубі, рекламі і навіть у кінопрокаті зараз бум документального кіно. Реальність виявилася цікавішою, серйознішою і веселішою, аніж вигадані історії. Але сценаристів, які можуть про це круто розповісти, критично бракує.

Таня Поставна працювала сценаристкою FEDORIV VLOG та тревел-шоу «Орел і Решка». А нещодавно як сценаристка брала участь у створенні повнометражного докфільму про MONATIK та серіалу про сучасну українську культуру «Спалах».

Таня вважає, що розповісти історію можна про що завгодно. А з нами поговорила про те:

Є відчуття, що документальне кіно було нудним, а тепер перестало. Чому це сталось?

Усе, як завжди, змінили гроші та технології. Раніше документалістика була великим авторським дослідженням — елітарним, нішевим, націленим на фестивалі та дуже вузьке коло. А потім з'явилися стрімінгові платформи і виник запит на великий обсяг контенту для масової авдиторії.

Ми споживаємо історії з шаленою швидкістю. З'явився навіть термін «бінджвотчинг» — коли дивимось 10 серій за вечір, а потім нас нудить. Так ось, ми ковтаємо сезон за ніч, а його знімали 2 роки. Це дуже дорого. А робити документальне кіно — дешевше. Посадити людей на інтерв'ю, зібрати хроніки, змонтувати — простіше, ніж розгортати зйомки ігрового кіно чи серіалу. Думаю, саме потреба платформ у контенті вивела документалістику вперед.

Стрімінгові продакшени почали робити документалістику, цікаву якомога широкому колу, — вона не вимагає підготовки глядача.

А що із масовим документальним кіно в Україні? Воно є?

Поки що ми маємо традицію авторської документалістики. Вона буває хорошою, буває поганою, але це все ще здебільшого фестивальна історія. А традиції масової документалістики поки що немає. Ті поодинокі твори, які з'являються, — це спроби копіювати щось із Заходу.

Наприклад, є класний документальний фільм «Вхід через балкон», але це все ж нішеве кіно. А наш фільм про MONATIK «Людина, яка вічно танцює» розрахований на масову авдиторію. Дивитись його після важкого робочого дня буде простіше. Хочеться, щоб масової документалістики ставало більше.

А в чому основна проблема? Якщо документальне кіно — це просто та порівняно дешево, чому його не знімають усі підряд?

У нас ця сфера ще не розвинена, і поки що ми не бачимо ні документальних серіалів, ні фільмів — ніхто не розуміє, що цим у принципі можна займатися. Вибираючи професію, молоді люди бачать навколо дизайнерів, копірайтерів, креативних директорів і думають: «Ось виросту і буду креативним директором, дизайнером і копірайтером». Ніхто не бачить сценаристів документального кіно.

А поки немає сценаристів, хороший контент не поллється на нас фонтаном сам собою. Це стосується і ігрового, і документального кіно. У нас ще залишилися місця, звідки можуть вийти хороші оператори та хороші режисери. Але, на жаль, немає хорошої освіти зі сценарної майстерності.

Тобто ринок готовий до масової документалістики, не вистачає лише сценаристів?

Ми маємо дві сценарні традиції. Перша — це тусовка, яка робить фільми на фестивалі, вони навчалися у документалістів поколіннями, залучали гранти (і ця традиція продовжується). Друга — телевізійні сценаристи, яких виховали телеканали.

Є відчуття, що слово «сценарист» на нашому телебаченні з'явилося на каналі СТБ, який відкрив свою школу та навчив усіх робити «Битви екстрасенсів» та схожі шоу з вигаданим конфліктом. Для тих, хто зараз дивиться інші речі в інтернеті, це вже неприйнятний та просто смішний формат. Ціле покоління вже виросло на ютубі, весь контент якого тримається на чесності. Будь-яка фальш там зчитується миттєво. Спробуйте показати цьому поколінню будь-яке шоу на СТБ. Вони просто сміятимуться. Тому останні років 15 наше телебачення котиться у прірву — там не з'являється нічого цікавого.

На щастя, є ютуб. Найрізноманітніші компанії, бренди та багато медіа почали розвивати свої ютуб-канали і тепер шукають хороших сценаристів. І ось тут якраз можна намагатися пітчити новий формат.

Дізнатись більше

Що важливіше у цьому новому форматі — відсторонене спостереження за реальністю чи авторський погляд?

Мені здається, відсторонене спостереження — це трохи інфантильний підхід: взяти камеру, пів року знімати все підряд, а потім змонтувати якось так збоку. Це не журналістика, тут немає жодної об'єктивності. Будь-яке кіно — це авторське висловлювання. Вихідні файли можуть бути об'єктивними, але змонтований фільм — це завжди сформульована точка зору.

Наприклад, є фільм «Труба» російського документаліста Віталія Манського. Він просто знімав, як іде газовий трубопровід із Росії до Європи, і як живуть люди на різних територіях цього маршруту — від Сибіру до Німеччини. У цьому фільмі немає закадрового тексту, жодних коментарів. Але ти бачиш, як змінюється рівень життя людей від країни, яка дає газ, до країни, яка його купує. І це дуже чітке висловлювання.

Документальне кіно — це дослідження. А те, що ти в ньому показуєш, — твоя аргументація, вона дає тобі право висловитися.

Здається, у документального кіно зараз більше шансів змінити mindset людини, ніж у художнього. Чому так?

Життя — це завжди найцікавіше. Навіть до ігрового кіно, заснованого на реальних подіях, ми вже ставимося серйозніше. І документальні фільми про реальних особистостей працюють сильніше, ніж байопіки. Наприклад, «З закритими вікнами» про Децла — один із найсильніших документальних фільмів. На мою думку, він набагато сильніший, ніж знамениті документалки про Марадону та Емі Вайнгауз. Коли розумієш, що це реальна історія, — просто до мурашок.

Є ще класний старий фільм «У пошуках Цукрової Людини». Він про виконавця, якому пророкували майбутнє, як у Боба Ділана, проте кар'єра не склалася — і він усе життя пропрацював на меблевій фабриці. А тим часом у ПАР рух проти апартеїду йшов під його пісні, на них виросло ціле покоління, а чоловік про це й гадки не мав. А для фільму його знайшли. Якби з цієї історії зняли ігрове кіно, напевно, воно взагалі пройшло б непоміченим. Занадто неправдоподібно.

Документальне кіно — потужна сила. Що якщо хтось захоче транслювати з його допомогою небезпечну ідею? Чи потрібно документалістові налаштовувати моральний компас?

Звичайно, цю силу вже використовують як на благо, так і на шкоду. На мою думку, телебачення катастрофічно переходить моральну межу. Часто це просто спекулювання на найсильніших тригерах — страх, секс, їжа. Так, це жахливо.

Тут важливо розуміти, що будь-який масовий продукт драйвить нас у якийсь бік. Якщо за це хтось заплатив, значить, це комусь вигідно. І це стосується будь-якого масового продукту — музики, новин, кіно.

А як документальне кіно може допомогти бренду розповісти про себе?

Документальний формат — дуже класний інструмент. Це ж не класична журналістика, а отже є можливість прибрати з кадру ведучого і дати історії розповісти саму себе.

Великі американські компанії типу Starbucks, Mailchimp, знімають документальні фільми на різні теми. Вони зазвичай про якусь одну цінність компанії, кейс, соціальну акцію. У нас поки що дуже мало брендів готові так комунікувати.

У цій складній піраміді посередників, маркетинг-директорів завжди виникає запитання: «А де в цьому фільмі саме про нашу компанію, де — рекламна інтеграція?». Мало хто готовий просто розповісти класну історію про футбол, в якій на початку фільму на весь екран буде великий логотип Nike, наприклад, і все, жодної інтеграції кросівок. Просто фільм про футбол.

При цьому бюджет такого документального фільму можна порівняти з тим, що бренди зазвичай витрачають на 30-секундний рекламний ролик.

А якщо бренд все ж таки готовий увірватися в документальні історії, з чого починати?

Круто виходити з якоїсь цінності. В Україні зараз класний час — усі тематичні ніші вільні, ніхто нічого не встиг застовпити. Наприклад, ти забудовник і завтра почнеш знімати документалки про архітектуру. Все! Ти амбасадор української архітектури.

Головне — розповідати історію, яка цікава масовому глядачеві. Зараз усі хочуть бути у кадрі та розповідати про свою експертизу. Наприклад, ти робиш тенісні м'ячики, але вони цікаві лише тим, хто теж їх робить чи купує. Круто знайти в цих тенісних м'ячиках те, що було б цікавим для більшості людей.

Наприклад, я співпрацювала з агентством FEDORIV — і нам треба було розповісти історію львівського бренду «Батьківщина». Це великий бізнес, який пройшов шлях у 20 років — від батька до сина. І ця сімейна історія сама собою цікава глядачеві. Тому фільм про дуже локальну компанію зі Львова набрав 100+ тис. органічних переглядів на ютубі з коментарями на кшталт «ой, думали рекламна штука, а тут така цікава історія, що аж на сльози пробило».

А якщо бренд не має сімейної історії, як шукати головних героїв? Дай декілька порад.

Найголовніше — не дублювати героїв-експертів із однієї сфери. Після прем'єри серіалу «Спалах» багато хто образився, що ми їх не зняли. А в нас була дуже проста логіка: взяти експертів із різних сфер — щоб вони доповнювали один одного, назбирати якомога більше інформації та різних точок зору.

Замовники часто не розуміють, чому ми не можемо зверстати фільм із інтерв'ю трьох засновників компанії. Але велику історію не зробити з інтерв'ю трьох людей, які говорять про те саме. У глядача не повинно бути відчуття концентрації на героєві — історія розповідає про себе, і тобі все одно, хто зараз у кадрі. Для того щоб «розмитий оповідач» відбувся, на 20-хвилинний фільм їх має бути щонайменше п'ять, причому покривають різні теми максимально широко.

Коли приходиш на інтерв'ю, ти маєш низку гіпотез на основну тему — і ти маєш розуміти, хто тобі допоможе їх підтвердити чи спростувати.

Тобто на старті ти ще не знаєш, яка з гіпотез спрацює та яким вийде фільм?

Звісно. Це ігровий сценарій пишеться за столом: придумав репліки, що говорить один актор, що інший. А у документальному кіно сценарій робиться після зйомки. Це найскладніший етап: у тебе купа інтерв'ю, з яких потрібно зібрати історію. Часто ти заходиш із якоюсь однією точкою зору, а виходиш, можливо, з зовсім іншою.

У мене зі «Спалахом» була така історія. Перша серія про новий український фольк дуже сподобалася. І річ навіть не в сценарії, просто тема фольку сама по собі яскрава, з цим у країні все вийшло, тому про це легко розповісти.

Моя друга улюблена тема — стріт-арт, дуже хотілося про неї розказати. Але коли ми поговорили з художниками, стало зрозуміло: зі стріт-артом у нас в країні біда, він не дуже й потрібний. Іноді складно визнавати, що ти хотів зробити історію про все хороше, а все зовсім не так.

Тому перед інтерв'ю треба мати план — але вміти від нього відходити, коли намацав іншу тему, про яку навіть не знав.

Як правильно підготуватися та провести інтерв'ю для документального фільму?

Не знаю, чи варто таке рекомендувати, але я це практикую. Якщо в мене інтерв'ю стосується самого героя (наприклад, засновника компанії), я знатиму про нього все. Інакше не зможу поставити запитання, упущу якийсь факт.

А якщо у мене дослідження теми, я майже не готуюся. Якщо зовсім не в темі, можу перед інтерв'ю поспілкуватися з декількома людьми, але поставити якомога загальніші запитання (наприклад, «що ти думаєш про українську моду?»). Якщо надто закопаєшся у тему, дослідження вийде погане — живий діалог підтримувати буде складно. Ти все вже знатимеш наперед.

Ще важливо розуміти: якщо хочеш зверстати історію в «нетфліксівському» форматі, без закадрового тексту, потрібно кожному героєві поставити одні й ті самі запитання. Кожен має повторити історію від точки А до точки Z повністю — щоб вийшов ефект, коли одна людина починає історію, а інша закінчує.

Окей, ось у тебе є 20-50 годин записів. Як збирати історію із цього?

Це найскладніше, тут і розпочинається робота сценариста. Спочатку робляться розшифровки — і тобі їх треба всі прочитати. Поки звикаєш працювати з такою кількістю матеріалу, вчишся скорочитанню. Чим більше працюєш із розшифровками, тим швидше вибираєш потрібні фрази.

Допустимо, у мене 15 інтерв'ю по 20 сторінок кожне. Я відкриваю новий документ і роблю витяги з усіх інтерв'ю — збираю всі фрази, які стосуються гіпотез або відкривають нову тему. Виходить документ плюс-мінус на 50 сторінок.

З цього документа на 50 сторінок вибираю те, що становитиме безпосередньо історію. Спочатку я намагаюся зібрати її у хронологічній послідовності. А потім дивлюся, як цю лінійність поламати, — розводжу історію по драматургічних точках: зав'язування, кульмінація, розв'язування. На цей драматургічний план нанизую цитати спікерів. Це ювелірна робота, ремесло у чистому вигляді.

З роботою сценариста все зрозуміло, а хто такий шоураннер, і чим він займається?

Шоураннер — це людина, яка поєднує дві позиції: головного сценариста і головного продюсера. Це крутий формат, але в нас він тільки-но з'являється. Шоураннер усуває конфлікт креативників і тих, хто відповідає за гроші.

Наприклад, креативник каже: «Мені у кадрі потрібний дощ із золота», а продюсер відповідає: «Грошей на це немає». Шоураннер розуміє, де справді потрібно витратити гроші на такий дощ, бо це головне в історії, а коли його можна зробити з фольги.

Звідки у нас зараз можуть взятися шоураннери?

Шоураннери мають вирости із креативників, а не з продюсерів. У нас зараз бум грантової історії. Це опенкол для будь-кого з вулиці, хто має ідею проєкту. І якщо ти така людина — ти вже шоураннер: ти доводиш, що твоя ідея — класна, пишеш бюджет і відповідаєш за нього перед тими, хто дає гроші. Це класна сфера, яка може качнути індустрію контенту.

Гранти дають можливість стартанути проєкту, якому немає на чому поки що заробляти. З проєктом, написаним на папері, практично неможливо прийти до спонсорів. А грант — це перший поштовх, вливання грошей у контент, старт для портфоліо. А далі вже можна пітчити свої ідеї телеканалам, грантодавцям, брендам.

Чого важливо навчитися для старту в документальній сценаристиці? Які принципи засвоїти?

Основи сценаристики знаємо зі школи: зав'язка, кульмінація, розв'язка. Далі потрібно дуже багато ремесла та практики. На щастя, або на жаль, тут потрібно просто набивати руку — вчитися працювати з величезними обсягами інформації.

Я б рекомендувала не стільки читати книжки з теорії, скільки читати сценарії та дивитися фільми, які хочеться робити. Найкрутіша вправа — взяти фільм, який тобі подобається, і записати в блокнотик, що в ньому відбувається. Тоді все стає дуже зрозумілим.

Якщо взяти серію ситкому, вийде 22–24 рядки, у кожному — одна сцена. Те саме з документалістикою. Коли ми з Артемом Григоряном починали робити фільм про MONATIK, подивилися всі фільми про відомих людей — і я кожен розписала по сценах. По суті вийшов уже готовий сценарій.

Якщо ти документаліст-початківець, у тебе поки що немає замовлень. Де шукати героїв для проєктів?

Документалістика — це взагалі класний старт у кіно. Круті історії можна знімати навіть на телефон вдома з мамою, татом, сусідкою, другом, котом.

Є режисер Антоніо Лукіч, котрий зняв фільм «Мої думки тихі». Його студентські документальні короткометражки — це шедеври. Він просто знімав своїх родичів. Знімай будь-кого, якщо в тебе є тема. Будь-яка тема.

Поділитися матеріалом