Саша Самсонова — фотографиня з України, яка у 2014 році переїхала до США, щоби займатися режисурою. У свої 28 років вона робить особисті та комерційні фото для Кайлі та Кендалл Дженнер, знімає кліпи P!nk та Ciara, працює з Nike та Adidas.
Про Сашу часто говорять через зв'язок зі знаменитостями та її проєкти для великих видань. Але за всім цим — впевнена професіоналка. Вона трепетно ставиться до моделей, цінує творчу свободу та крок за кроком реалізує свої амбітні плани у кіно.
Від Саші ми дізналися:
- — як вона обирала між університетом та фешн-журналами
- — чому поїхала до США і що там із конкуренцією
- — коли знімати кліпи стає не круто
- — які підводні камені у тренду на diversity
- — чому робота з Мей Маск була особливою
- — як дивиться кіно режисер
З чого почалося твоє захоплення фотографією?
Років у 15 я почала гратися з цифровою мильницею. Просто розважалася. Потім безглузда цифрова камера змінилася плівковою — тоді можна було поїхати на блошиний ринок у Києві і за 80 гривень купити якийсь старий «Зеніт». Декілька років я знімала на плівку, це було дуже захопливо.
Коли я закінчувала школу, батьки купили мені першу професійну камеру Canon EOS 5D Mark II. На неї я зробила свою першу фотосесію для Harper's Bazaar.
Журнал проводив знімання молодих українських дизайнерів. Серед них була моя знайома Віка. Ми познайомилися в інтернеті: їй сподобалися мої фото, а мені — її одяг. Віка запропонувала мене як фотографа, Bazaar схвалив — і ми зробили два фото на розворот.
Думок про кар'єру фотографа не було. Я 10 років професійно займалася бальними танцями, але коли настав час йти до університету, задумалася про майбутнє по-справжньому. Танцюрист неминуче стає тренером — а я зрозуміла, що не хочу до кінця життя тренувати.
Покинула танці просто перед вступом. Був великий скандал із тренерами: ми з партнером були серйозною парою. Я хвилювалася, як сказати батькам, ㅡ було вкладено багато грошей та сил. Але вони дуже підтримали мене. Мама потім сказала, що насправді зітхнула з полегшенням.
Я вирішила йти на режисуру до Київського національного університету театру, кіно та телебачення. Але мене не взяли — на їхню думку, я була недостатньо талановита. Зате пізніше запрошували читати лекцію :)
Тоді я пішла до приватного Київського міжнародного університету — вивчати телебачення та режисуру. На першому курсі у нас був крутий професор з акторської майстерності та викладачка історії мистецтв, яка прищепила мені любов до арту та літератури. Я за це їм дуже вдячна.
Ти продовжила знімати?
У перший же рік навчання мене взяли до видавничого дому, який випускав Pink, L'Officiel та XXL в Україні. Спочатку знімала для Pink, а потім для всіх трьох журналів ㅡ за ті самі гроші. Але я навчилася знімати у студії та попрацювала з усіма нашими знаменитостями.
Хотілося чи ні, доводилося пропускати заняття в університеті. Поєднувати не виходило. Тоді я зрозуміла, що мені хочеться фотографувати, і після першого курсу кинула навчання.
До цієї миті в мене склалося чітке розуміння фешн-фотографії та того, що я хочу робити. Подруга підказала, що Marie Claire шукає нового фотографа. Я надіслала їм свої роботи, ні на що не сподіваючись. Але мене вибрали. Так я почала працювати з Marie Claire, пізніше додався Elle того ж видавництва. Потім мене знову покликав Harper's Bazaar — тепер уже знімати круту фешн-історію.
Фото Саші Самсонової для обкладинки Harper's Bazaar Kazakhstan
Я почала багато знімати в Україні, Росії, а згодом і в Європі. Журнали мене дуже тепло прийняли. Коли я дивлюся на фотографії того часу, не розумію, чому. Але дякую їм.
Нині складніше заявити про себе?
Я відкриваю інстаграм та бачу багато крутих робіт: селебріті, фешн, артпроєкти з Європи, Америки, Китаю, Південної Кореї. І думаю: «Як же встигнути за всім світом?». Але кількість людей, які можуть купити фотоапарат та викласти знімки онлайн, не впливає на якість фотографії.
Так само, як і раніше: важливим є лише час, який вкладаєш у фотографію як у мистецтво, і зусилля — яких докладаєш, щоб стати кращим, цікавішим і розвинути своє бачення.
Яким фотографом ти себе називаєш?
У 2013 році я фотографувала Джона Ледженда з дружиною під час зйомок його кліпу. Це був дуже крутий проєкт, в якому мене багато що вразило. Найбільше — колосальна кількість людей, до яких ці фотографії дійшли.
Джон Ледженд в об'єктиві Саші Самсонової на бекстейджі кліпу All of me
Це було гарне знімання, але не набагато краще, ніж решта моїх робіт. А відгук був нереальний. Мені навіть стало трохи прикро за фешн-знімання: здебільшого вони нічого не значать. Натомість коли знімаєш людей, які мають вагу в популярній чи альтернативній культурі, — ти робиш історію.
Я давно не фешн-фотографиня. Тепер мені набагато цікавіші люди: як вони виглядають і як я можу їх трансформувати. Але все ще роблю багато творчих знімань, близьких до фешн, використовую ті самі інструменти... Можу ж я бути просто фотографинею, без титулу?
Я — українська фотографиня, українка. Взагалі я переїхала, щоби почати новий розділ — режисирувати. Я маю намір жити в Лос-Анджелесі, але мене це ніколи не зробить американкою. Мені подобається бути українкою в Америці.
Ти завжди хотіла поїхати до США?
Я змалку знала, що поїду. Спочатку метою був Нью-Йорк, бо там уся фешн-фотографія. А коли в 23 роки я зрозуміла, що мене дуже цікавить режисура, вирішила, що Лос-Анджелес є більш адекватним варіантом.
У мене тут не було спонсорів чи знайомих — я знала рівно нуль людей, коли приїхала. І зараз не люблю ходити на вечірки та знайомитись, завжди відмовляюся навідріз. Незважаючи на шалені складнощі, мені вдалося стати тут на ноги. І я ніколи не шкодувала про своє рішення.
Моя любов до України росте. Я відчуваю дуже велику вдячність за те, що виросла в Україні. Коли відчуваєш близькість до рідної культури — це кльово. На мене це спустилося, коли я переїхала до Штатів.
Як ставишся до конкуренції у ЛА?
Не хочу бути великою рибою у маленькому ставку. Мені не хочеться змагатися із двома людьми вдома, якщо можна змагатися із двома мільярдами тут. Це не виклик усьому світові — але порив робити щось на рівні «вище стрибнути не можу».
Я хочу вільно вибирати акторів, локації, продакшени для свого фільму. Щоби він був кльовим не лише для України. Розумію, що в Україні чи Росії може вийти фільм у тисячу разів крутіший, ніж у Штатах. Але мені дуже важливо ставити планку настільки високо, наскільки можливо, щоб бачити свою велику мету і рухатися до неї.
Які кроки у режисурі ти вже зробила?
Оскільки один рік в університеті дав мені небагато, я почала сама досліджувати, як мої улюблені режисери стали режисерами. Один із них, Девід Фінчер, починав із музичних відео. І я вирішила порежисирувати кліпи та рекламу — щоб навчитися керувати знімальним майданчиком і не тільки.
Декілька років я вникала в роботу: освітлення, рух камери, звук. Цей світ дуже відрізняється від фотографії. Якоїсь миті ми спробували плівку, і я подумала: «Господи, більше ніколи не зніматиму на цифру!».
Найчастіше оператором на своїх проєктах буваю сама, іноді роблю колаборації з іншими професіоналами. Завдяки досвіду у фотографії я спокійно можу побути за камерою на зніманні кліпу.
Одна з моїх улюблених робіт — кліп Gallant на пісню Gentleman. Він знятий, як «Бійцівський клуб»: на ту саму камеру та лінзу, плівку 35 мм, із моушн-контролем. З оператором ми робили bleach bypass (технологія проявлення з пропуском стадії відбілювання — прим. ред.). Це була моя мрія зняти щось у стилі «Бійцівського клубу», і я боялася щось завалити.
Моушн-контроль дозволяє запрограмувати рух камери і повторювати його скільки завгодно разів. До кліпу Gentleman я тестувала його на цифровому зніманні Hurt You First для Niia. Там ми працювали і з моушн-контролем, і з зеленкою (хромакей, зелене тло для подальшої заміни на зображення — прим. ред.).
Робота над Hurt You First навчила мене планувати знімання до найменших деталей. Ще до початку роботи над кліпом я знаю, як його змонтую. Зрозуміло, що у монтажі щось може змінитися, але зазвичай я вже уявляю фінальний варіант.
Знімаючи музичне відео, завжди служиш музиці. Ти прив'язаний до лейбла, пісні, артиста, до думки його кухаря та перукаря. Це невдячна праця. П'ять років я ним займалася і минулого року зрозуміла, що почерпнула звідти все, що треба було.
Раз на два дні мені приходять імейли з оферами на кліпи, але я відмовляюся — зараз це не має для мене жодного сенсу. Я не типовий кліп-режисер, мінливі кричущі картинки — не мій смак.
Через декілька тижнів відлітаю в Чилі знімати документалку про племена мапучі, традиції їхніх стосунків із природою. Потім разом із командою летимо до Бразилії на плантацію цукрової тростини, де з неї роблять суперекологічне паковання — також зробимо про це фільм.
«Зелена» тема для мене дуже важлива. Я рада, що можу робити документалки про красу та навколишнє середовище — це має стосунок до мого погляду на життя.
Цьогоріч я планую зняти повнометражний фільм, веду перемовини щодо нього з минулого року. Поки що не можу сказати, про що він. Сценарій уже є.
У тебе впізнаваний почерк. Це допомагає чи заважає в роботі з новими клієнтами?
Очевидно, що не варто від мене чекати теплих усміхнених портретів або, навпаки, строгого і вилизаного фешна. Я люблю знімати сексуально, гарно. Мої фотографії скоріше про тіло, динаміку і те, як людина себе відчуває.
Якщо замовнику не потрібен мій стиль, навіщо такий замовник? Найкрутіше — коли люди беруть тебе за тебе.
З яких причин можеш відмовити у зніманні?
Зараз я вперше у житті роблю перерву в роботі. Рівень стресу перевищує всі норми: дуже багато знімаю, вкладаю багато сил. Весь лютий закінчувала вже розпочате, тепер готуюся до документалок. Кажу «ні» будь-яким новим проєктам.
За звичайного графіку я відмовляю, якщо людям нецікаво віддати мені креативний контроль за зніманням. Вони можуть взяти когось дешевшого просто на кнопку натискати. Кажу «ні», якщо відчуваю, що у нас із артистами різна естетика і нам просто не по дорозі — не хочу і не можу себе ґвалтувати.
Як ставишся до тренду бодіпозитиву та різноманітності?
Складно відповісти і не здатися якоюсь свинею. Мене трошки бентежить поділ моделей на класичних та плюс-сайз. Спочатку ми говоримо: «Давайте покажемо різних дівчат», а потім визначаємо їх в окрему групу.
Величезна кількість брендів почувається зобов'язаними запрошувати таких моделей, і в цьому є позитивний посил. Але водночас виходить, що ми повинні їх знімати. А де ж чисте бажання працювати з різними дівчатами?
Знімати просто через тренд, «на від'їбіться» — підло і лицемірно. Краще я чекатиму рік, півтора, 10 років — і коли я матиму натхнення зняти людину, яка виглядає особливим чином, я її зніму. Все має бути правдою. Інакше навіщо?
Коли у мене з'явилася можливість зробити знімання з дівчиною плюс-сайз, я це зробила. Хоча навіть язик не повертається назвати її плюс-сайз, тоді це не мало значення. У нас вийшла велика історія для Playboy, на 70 фотографій — за останні 10 років нічого такого не було. Це правильний проєкт, тому що в ньому все чесно та круто.
ЗНІМАТИ ПРОСТО ЧЕРЕЗ ТРЕНДИ — ПІДЛО І ЛИЦЕМІРНО
Якщо кожна творча людина задовольнятиме вимоги трендів, мистецтво перестане існувати. Як голлівудські студії знищують один фільм за іншим: тут змінимо персонажа, тут пом'якшимо жарт, а тут поставимо пісню DJ Khaled, щоб усім сподобалося. Так створюються найгірші речі на планеті.
Як людина, яка щось створює, я вважаю за важливе прислухатися до різних людей. Але зважати на мою свободу як художника теж треба. Я не думаю, що дискриміную людей своєю фотографією, щось нав'язую. Я трепетно підходжу до того, що роблю і залишаю за собою право знімати те, що вважаю красивим.
Як ти знімала Мей Маск?
Це один із нових проєктів Google ATAP. Вони створили інтерактивну тканину — чип вставляється у предмет одягу та коннектиться зі смартфоном. Різні види дотиків до цієї речі вмикають музику, показують час, активують навігацію.
На знімання для Google ATAP мене запросила знайома, з якою ми працюємо вже 10 років. Ми довго думали, кого вибрати моделлю, і зрозуміли: немає більш крутого поєднання фешн і технологій, аніж Мей Маск.
Останні чотири роки я мріяла зняти Мей, просто не було відповідного проєкту. Одна річ — просто портрети поробити, інша — коли за зніманням є ідея та бюджет. Сама Мей — приголомшлива жінка: гарна, розумна, з почуттям гумору, сильна та надихає.
Для мене важливо, що знімання з Мей Маск підтримує антиейджизм. У пострадянських країнах є стереотип, що після певного віку ти неповноцінна людина. Я вважаю це глобальною проблемою, про яку недостатньо говорять.
Як режисерка, ти дивишся кіно якось інакше?
Якщо фільм хороший, перший раз я його просто дивлюся. Так було з «Паразитами». Він геніально написаний і знятий — ти просто насолоджуєшся історією та ситуацією.
Буває і навпаки. Фільм «1917» існує просто заради операторської роботи, я так вважаю. Коли дивлюся його, думаю тільки про те, де і скільки разів вони передали камеру. Він не викликає у мене жодних емоцій, важливий лише технічний аспект.
Коли дивлюся професійно, починаю розмірковувати: як вони зробили сет-дизайн, як і чому саме так висвітлили, як написані та поставлені діалоги.
Я маю доступ до архіву director's commentary: це коли картина йде на низькому звуку, а режисер «згори» розповідає, як її зробили. Це джерело знань — від «Таксиста» Мартіна Скорсезе до «Чорнобиля» HBO. У «Бійцівському клубі» я слухала коментарі Чака Паланіка, акторів, дизайнера, оператора — нереальне задоволення.
Я намагаюсь зрозуміти підхід режисерів до проєктів. Відчуваю близькість до процесу, розумію, про що вони говорять. Це мене готує до свого фільму та дозволяє вчитися на чужих помилках.
Як тренуєш смак?
У світі стільки чудових фільмів, що я взагалі не бачу проблем із натхненням.
Я багато дивлюся на мистецтво, незалежне від екранів, люблю живопис, природу. Будь-яка нова гілка мистецтва — це завжди дуже хвилююче, тому постійно лажу музеями.
Для мене дуже важливо дивитись на прекрасне. Весь мій інстаграм забитий не знайомими людьми, а артакаунтами. У моїх підписках — NOTART, AXD, Concept Talk, AnOther Magazine і десятки інших.
Назви улюблених режисерів та фільми.
Знаковий і важливий для мене Вуді Аллен. Його фільм «Енні Голл» — одночасно комедійний та ліричний, стильний та щирий, до нього так ніхто не знімав. Нещодавня стрічка «Шлюбна історія» Ноа Баумбаха дуже вудіалленівська. Знята на плівку, класна.
Девід Фінчер — теж режисер, який створив свій тип фільммейкінгу. Гра зі світлом і його відсутністю, невипадковий вибір кольорів, рухома камера і складні герої — особливий почерк Фінчера.
Квентін Тарантіно — ніколи не втомлюся його любити, хвалити і вважати, що він нереальний.
Такі ж почуття викликають у мене Пон Чжун Хо (режисер «Паразитів»), Вонг Карвай, Кім Кі Дук, Пак Чхан Ук (режисер «Олдбоя»).
Пак Чхан Ук змінив моє життя. У мене був емоційно важкий період, повний дисонанс із кліпами, рекламою — розуміла, що це взагалі не моє. Я подивилася «Трилогію про помсту» і всю його фільмографію — і всередині все стало на свої місця. У його творчості так багато поезії, смаку, чуттєвості — у західному світі такого немає.
Навіть Джеймс Кемерон сильно вплинув на мене. Я багато слухаю його коментарі до «Титаніка», «Термінатора», «Чужих», «Аватара». Він — геній, зумів поєднати комерційні фільми з великою ідеєю. Тому став одним із найуспішніших режисерів на планеті.
Варто згадати Чарлі Кауфмана. Спочатку він був сценаристом — написав «Бути Джоном Малковичем», «Вічне сяйво чистого розуму» та «Адаптацію». Багато працював зі Спайком Джонзом, потім почав сам режисувати. Це мій улюблений письменник та приголомшливий режисер. Він сильно вплинув на мій смак та ставлення до кіно.
Щодня є шанс дізнатися щось нове. Нещодавно я подивилася двадцятигодинну документалку про В'єтнамську війну — і вона також вплинула на мій смак у кіно. Через неї мені й не подобається «1917».
Чи можливо створити унікальну кіномову зараз?
Завжди є можливість створити щось нове. Добре, що ми знаємо стільки різних стилів і можемо їх інтерпретувати. Це робить наше поле ширшим, глибшим.
Кожне покоління має відчуття, що попереднє було краще. Це людська природа. Зараз захоплюємося режисерами, які знімали у 80-х, 90-х, 2000-х, а вони виросли на фільмах 70-х, 60-х та навіть 50-х. Напевно, якби Мартін Скорсезе не створив «Таксиста», не було б «Бійцівського клубу», а без його «Короля комедії» однозначно не було б «Джокера».
Цікаво, яке кіно створюватиме моє покоління — ті, кому зараз 28–29 років.
З ким ти мрієш попрацювати?
Знову ж таки, Чарлі Кауфман — мій найулюбленіший письменник. Було б круто поставити його сюжет.
Тарантіно — я розумію, що він збирається кидати знімати, але продовжить писати. Якщо мені випаде честь режисирувати його сценарій, я просто помру від щастя.
Роберт Річардсон і Даріус Хонджі — серед багатьох операторів, попрацювати з якими було б для мене честю. Їхній підхід робить проєкт неймовірно багатогранним.
Актори — це теж дуже важливо. Багато хто мене надихає і нагадує, чому я хочу режисувати. Дженніфер Лоуренс — номер один. Звичайно, Меріл Стріп та Кейт Бланшетт. Серед чоловіків — Крістіан Бейл.
Співпраця з усіма ними — абсолютно реалістична мета.
І насамкінець розкажи про свої татуювання.
Я почала їх робити у 16–17 років. Перше — на руці, цитата Кобі Браянта. Після його недавньої смерті воно набуло ще більшого значення. Він був іконою та натхненням для багатьох.
Після переїзду до Штатів додала ще декілька тату: на спині, на шиї, на стопі. Люди люблять носити браслети та різні прикраси, а я люблю носити свої червоні лінії на руці. Вони не означають зовсім нічого, це естетика. Мої татуювання — це історія мого життя, написана на шкірі.