*На обкладинці: фото з вистави «Місто», фотограф: Юрій Грязнов
Театр — мистецтво, яке виникає та зникає. Український театр зараз вкотре в центрі уваги — зали повні, TikTok рекомендує вистави замість рілсів з котами, а автори зі шкільної програми знову повертаються в наші життя — цього разу вже на сцені. Щось змінилось — і не лише в глядачах.
Ігор Білиць, головний режисер Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької, визнає, що актуальний театр — це не про красиві декорації, а про спільну мову з людиною в залі. Він розповів, як зробити класичні сюжети популярними, як виглядає комунікація сучасного режисера з глядачем і що потрібно для того, щоб створити свою першу виставу.
Які нові завдання ставить перед собою сучасний український режисер?
Мабуть, відповідь буде занадто банальною, але це бути оригінальним, чесним та актуальним. Але ці три поняття потребують кропіткої роботи. Оригінальним — це шукати можливості проявлення своєї творчої природи, а не діяти за шаблоном. Чесним — реалізовувати через свою творчість теми, які тобі незрозумілі та подекуди болючі. Актуальним — відчувати те, що відбувається з суспільством зараз. Це трудові «мʼязи» режисера, що потребують постійного тренування. Але варто також врахувати тренди й моду.
Мені здається, що кожен сучасний режисер вважає себе актуальним, але що відповідає за актуальність і що приводить до якогось успіху — на рівні публіки та на рівні мистецтва, театрознавства, умовно кажучи, — це можуть бути різні речі.
Як трансформувався театр в останні роки та що стало рушієм цих змін?
З 2022 року український театр почав працювати сам на себе. Це дуже молодий театр, хоча історія, починаючи від Шкільного театру, Театру Корифеїв, та театру Леся Курбаса, — могутня. Але ми досить непослідовні у своєму. Найкращих представників сфери в часи Курбаса або розстрілювали, або знищували. В 90-х, коли з'явилися студії, а Україна отримала незалежність, теж був пік українського театру. Купа цікавих українських митців активно працювали, а потім кудись зникли. Розвиток театральної традиції в нас відбувається хвилями.
Український театр, звичайно, змінився з часів війни. Я завжди читав у хрестоматіях, що війна стимулює театр і що під час Першої, Другої світової війни з'являлося дуже багато мистецьких продуктів. Тоді розквітли оперети й комедійний жанр. А тепер ми теж потрапили в лещата війни. І цікавість до українського театру зросла саме як до способу себе зрозуміти.
Люди частково сприйняли театр як одну із цеглинок усвідомлення своєї ідентичності: «Оце моє, про своїх, своє», — кажуть. І тому «Конотопська відьма» або будь-що, що стосується українського, стало звучати сильніше.
Багато фігні відпало (і це я не тільки про російські театральні гастролі), через війну ми наблизилися до відчуття реальності й не можемо оминути це у виставах. Бо раніше театральні вистави були на загальні теми — більшість думала про красу, щастя, нерозділене кохання. Ці теми не зникли, але наша реальність стала такою суттєвою, що робити щось банальне тепер гидко.
Глядач відчуває це так само. Люди йдуть не лише на щось легке й розважальне — вони готові до складного, темного, незручного. «Я бачу, вас цікавить пітьма» — популярний сучасний роман Ілларіона Павлюка, який став бестселером, — ставлять і в Дикому театрі, і в театрі Заньковецької. І він теж збирає повні зали, хоч це й трилер.
@grsh_b Вистава «Я бачу, вас цікавить пітьма» #ябачувасцікавитьпітьма #ілларіонпавлюк #григорійбакланов ♬ Sonyachna ZVIR - 💋SONYACHNA💋
З іншого боку, навіть коли люди обирають щось начебто легке, реальність однаково проникає на сцену. Навіть у популярному «Кабаре» в Молодому театрі наскрізно проходить тема війни. Виходить, що ми хочемо торкнутися реальності та її проживання разом з Україною, навіть у легких формах.
Зараз хороший момент для формування нашої сучасної традиції. Але не треба забувати про минуле, нехай і радянське, бо навіть у радянські часи не всі люди мистецтва були радянськими. Варто пишатися своїми, думати про своє, не забувати про них. Бо були (і досі є) митці, які боролися за український театр ще тоді, коли це не було модним.
Як професійна спільнота адаптується до нової популярності театрів?
Я думаю, що театральна спільнота щаслива, але цей тренд стосується не всіх театрів. На це є кілька причин. В деяких містах людям не до театру, бо вони не можуть впоратися із закриттям базових потреб. В інших же театрів просто немає повноцінної трупи, бо багато професіоналів та професіоналок воюють або виїхали за кордон. Є найгірший варіант — деякі театри залишилися в минулому 2021 році.
З початку повномасштабного вторгнення російські війська пошкодили або повністю знищили 2540 об’єктів культурної інфраструктури, з яких 52 — театри.
Як на мене, тренд на театр — це дуже добре, бо він стимулює робити вистави якіснішими. Хоч і мені особисто не подобається, що глядачі дивляться виставу через екран свого телефона (це дуже вузька рамка), але сам фоточки та відео з моїх вистав я лайкаю.
@lviv.city.guide Театр – це нудно… Театр: Пластична вистава за мотивами урбаністичного роману Валерʼяна Підмогильного «Місто». #львів #кудипітильвів #вистава #виставамісто #lvivcityguide @BIGSHOW AGENCY ♬ оригінальний аудіозапис - Вікторія Шаргородська
Фіксація кожного моменту в соцмережах все-таки колись закінчиться, але зараз це спонукає прийти й подивитися чергову нову виставу.
Ви адаптуєте сценарій чи темпоритм постановок під нове покоління?
Насправді я підозрюю, що і я маю кліпове мислення, тому навмисно нічого не змінюю. Звичайно, текст, що написаний не сучасним (не українським) драматургом або драматургинею потребує адаптації, і на це впливає не тільки кліпове мислення, але й розвиток цивілізації.
@zankovetska.theatre “Кайдаші” — вистава, що завжди збирає повні зали. Хто вже бачив — діліться враженнями 💭 #театр #українськийтеат #театрмаріїзаньковецької #кайдаші #виставакайдаші ♬ оригінальний звук - Театр Марії Заньковецької
Щоб нова хвиля популярності не закінчилася разом із черговою зміною алгоритмів, режисеру постійно потрібно розкачувати ті «мʼязи», про які я говорив вище. А ще брати участь у міжнародних фестивалях, розробляти міцну школу акторської, драматургічної та режисерської майстерності. Крім цього, варто змінювати адміністративний та менеджерський апарат управління театром, точніше його механізми.
Як виникла ідея адаптації «Міста»?
Я не читав «Місто» в школі — у нас у шкільній програмі не було Підмогильного. Дізнався про нього вже в зрілому віці та зрозумів: «Боже, як це гарно написано в сенсі стилю, і про яких же покидьків».
Підмогильний написав «Місто» в 1926 році, коли Київ був окупований більшовицькою владою. Те, що він дуже відверто, не захищаючи, показує мудака, який кидає дівчат, пристосовується під це місто і стає успішним у місті, яке окупували більшовики, — наводить на думку: «Яка геніальна людина, яка могла отак от розказати про свій час».
Захоплюючись цим задумом, я почав його адаптувати під теперішній час. Я не міг не говорити про Підмогильного.
Так, Степан Радченко — мудак, вистава — про окупацію. Але Підмогильний це писав, він про це говорив. І був розстріляний разом із Курбасом у 1937 році.
Я дуже не хотів, щоб цей твір був висунутий на осуд або на спрощене сприйняття. Тому почав працювати над темами, особливо над тими, які не закриті в нас — осередки сексизму і досі з’являються то тут, то там.
Ми маємо відкрито говорити в театрі, наприклад, про мудаків і те, як вони поводяться з жінками. Якщо це проговорено в театрі та висунуто на суспільний осуд — воно стає одним з інструментів особистості в розумінні цього світу.
Мистецтво наче узаконює все, що відбувається, і робить це явним: «Отак робити не можна. Це жахливо». І ми про це на повний голос говоримо зі сцени.
Гарний чи не гарний персонаж — вже потребує обговорення.
Фото з вистави «Місто», фотограф: Юрій Грязнов
Це обговорення — не тупе і пасивне споживання, коли ти приходиш у театр і просто мовчки виходиш з нього. Глядач зараз стає суб'єктом, театр потребує уваги та зворотного зв'язку. Ти не просто той, хто споживає продукт, — ви створюєте разом дискусію, внутрішню або зовнішню. Публіка стає суб'єктнішою та розумнішою — і ти вже говориш з нею нарівно, а не просто бавишся, як з дитиною.
Як почати шлях у режисурі без академічної освіти у сфері?
За відповіді на такі запитання мене академіки освіти можуть перестріти десь на вулиці. Я почав ставити вистави, а лише потім здобув освіту. І не можу сказати, що щось сильно змінилося з того часу.
Насправді ж багато моїх однокурсників та паралельних курсів не працюють у театрі. Тому вища освіта чи не вища — це не показник якоїсь майстерності. Найкраще — спробувати свою режисуру, зробити перший крок і зрозуміти, як все функціонує, яка база з цього — і потім обирати: або займатися своїм театром, або йти в державні театри через університети.
Мені важливо на курсі поділитися знаннями та думками — з практики й незалежного, і державного театру. Щоб людина, поставивши собі потрібні запитання, сама зрозуміла, чи хоче вона займатися режисурою.
А щоби почати режисувати вже зараз — ляжте на диван і придумайте ідею, сходіть подихайте свіжим повітрям і, якщо ідея не вивітрилась, почніть збирати людей довкола, щоби показати її світу.
До прикладу, одного разу, ми з командою з трьох людей показали виставу «Гайдамаки» біля смітників у внутрішньому дворику Могилянки, наробили шуму і навіть заробили грошей (а опісля пили какао з вафлями «Артек»).
Де брати ресурс на сміливі режисерські ідеї?
Робити своє — це про ідею, бажання і про людський ресурс насамперед. Якісь ідеї, які я хотів використати саме в незалежному секторі, — як «Гайдамаки» — просто були аж занадто важливими для мене. Я розумів, що в мене задача піти кудись і домовитися про показ.
Обходив не один будинок культури в Києві. Там зазвичай збирав людей, питав дружбанів: «Ходили в театр? Подобається? Ось є такий твір, давайте разом його зробимо». І ми це робили.
Важливо не лише мати енергію та ідею, але й людей, які будуть готові навколо неї зібратися. Саме в ідейних людях народжується нове в театрі. Тренди формує не державний сектор, а саме ідейні дівчата і хлопці, які роблять щось нове — і воно згодом стає класикою українського театру.
Що має розуміти режисер-початківець на старті карʼєри?
→ Театром великих грошей не заробиш — навіть найтоповіші театрали мають заробітну плату не більшу, ніж «мідли» в ІТ. Якщо ви ще не припинили читати, то без нетворкінгу ніяк.
→ Актори, технічні працівники (звук, світло), приміщення, костюми, реквізит і, найголовніше, пʼєса — це все люди. Команда — це золото. Але шлях у тисячу миль починається з кроку. Я завжди хотів займатися театром, тому збирав людей в парках, у закинутих будівлях, школах, тренувальних залах та офісних приміщеннях.
→ Театр — це соціальна інституція. Вона потребує згуртованості людей: одних — щоб згуртувалися і зробили, інших — щоб згуртувалися і прийшли на них подивитися.
Якщо у вас є ідея та задум, не стримуйте себе. Покажіть світу, що ви вмієте, — можливо, глядачі саме цього і чекають.
Мій друг, Олексій Доричевський, якось дізнався про садибу Остен-Сакен під Києвом. Його зацікавила назва, тож він просто туди поїхав на електричці. Походив по території та сказав: «Давай зробимо там фестиваль».
Джерело: Osten-Sacken Kladovysche / Facebook
Ось тобі фестиваль просто неба, куди з'їхались музиканти й театрали, щоб жити й показувати свою творчість. От і все — людина захотіла, поїхала, знайшла час і зробила фестиваль. І він був класним.
На старті кар’єри режисеру потрібно не просто розуміти мізансцену для передачі теми та відчувати темпоритм, але й мати багато терпіння, бути ініціативним і залишатися гнучким. Бо актуальний режисер — той, що говорить однією мовою з тими, хто сидить у залі. І за цією новою мовою потрібно слідкувати.