В український прокат вийшла екранізація оповідання Стівена Кінга «Життя Чака». Прем'єра фільму відбулась у 2024 році в Торонто, де стрічка отримала приз глядацьких симпатій.
Режисером проєкту виступив Майк Фленаґан, відомий горорними серіалами «Падіння дому Ашерів» та «Опівнічна меса». Проте «Життя Чака» — це історія про чоловіка, життя якого повільно згасає через хворобу. Для нього це можливість пригадати найдорожчих людей у своєму житті й танцювальний досвід, що наповнює енергією.
Кінокритик і ведучий подкасту «Додивитесь у кіно» Юра Самусенко зустрівся з режисером та акторами фільму, щоби поговорити про світ без інтернету, ототожнення з персонажами та особливості адаптації.
У цьому фільмі — виклик: історія йде у зворотному порядку та має багато діалогів. Як вам вдалося зберегти той особливий тон?
Майк Фленаґан: Стівен Кінг у своїй негорорній творчості завжди тримає баланс: навіть коли світ навколо руйнується, він залишається лагідним у своїй оповіді. Його історії завжди про людей, дружбу, любов — не про монстрів. Тому головне — не забувати про це, і тон історії знаходиться сам.
Що вдалося зберегти з оригіналу, а від чого довелося відмовитись?
Майк Фленаґан: Я намагався зберегти якомога більше. Наприклад, у книзі є кумедна репліка: «Ти співаєш так, ніби старі займаються сексом» — вона не увійшла у фінальний монтаж, хоча ми пробували її вставити багато разів. Водночас довелося доповнити історію — додали, скажімо, посилання на Карла Сагана, яких не було в оригіналі, але вони важливі для мене особисто.
Томе, більшість знімальних днів ви танцювали, так?
Том Гіддлстон: Так, близько 85% часу. Вже з понеділка ми палили підошви на асфальті в Алабамі. В п'ятницю вже знімали сцени з дружиною та сином Чака, тому я управився на знімальному майданчику за тиждень. Все було дуже концентровано — життя в мініатюрі.
Ми довго готувалися з хореографкою Менді Мур та її асистентами й багато репетирували до цього першого знімального тижня.
Ваша сцена танцю насправді підкреслює головну тему: радість життя. Як вам вдалось її прожити в кадрі?
Том Гіддлстон: Я намагався тримати у фокусі думку, що ніхто з нас не знає, коли настане його останній день. Ми всі живемо у невизначеності — і саме тому треба цінувати кожну мить. У Чака це втілено в моменті танцю. Він просто дозволяє собі бути повністю присутнім, вільним, живим. Ця сцена — його найщиріший акт свободи.
Кожен із нас містить у собі нескінченний внутрішній світ. Ми — це не лише наші професії або ролі в родині. І попри біль, втрати й страждання, в наших життях є неймовірна магія та радість. Навіть Чак — «сірий чоловік у сірому костюмі» — насправді є танцюристом. І це може бути правдою про будь-кого на вулиці; в кожному — більша глибина, ніж ми уявляємо.
А ви, Марку, граєте персонажа, який дає мудрі поради, але також закликає відмовитися від мистецтва. «Ставай бухгалтером — танці не прогодують». Чи це нагадало вам щось особисте?
Марк Гемілл: Звісно. Мої батьки казали те саме, коли я хотів стати актором: «Ми не знаємо нікого в шоубізнесі. Йди, вчися на вчителя». Це класична порада, бо шанси на успіх справді маленькі. Мій персонаж — простий чоловік, можливо, занадто любить випити, але в нього палка любов до математики. І хоча він закликає Чака «бути реалістом», насправді він сам захоплений красою чисел.
Цікаво, що на зйомках я працював здебільшого тільки з трьома акторами, граючи батька Чака в різні періоди його життя. З Томом Гіддлстоном ми взагалі зустрілися тільки після зйомок на престурі.
Але ваші сцени про натхнення та підтримку теж перегукуються з реальним життям, правда?
Марк Гемілл: Так, ще в дитинстві я був одержимий театром. Батько возив мене в Нью-Йорк, аби я міг сам ходити на вистави. Я не підходив до акторів за автографами — просто хотів бачити їх справжніх, у звичайному одязі, після сцени. Це зробило мрію реальнішою для мене.
І навіть попри страх бути висміяним у родині (я один із семи дітей), я завжди знав: хочу працювати там, де «оживляють динозаврів», у кіно.
Карен, ваша героїня — медсестра, яка продовжує свою роботу навіть тоді, коли світ буквально розвалюється навколо. Як ви налаштовувались на такий стан?
Карен Ґіллан: Я намагалася згадати моменти зі свого життя, коли мусила бути опорою для інших. Наприклад, перші місяці після народження моєї дитини: попри втому й безсоння, є хтось, хто залежить від тебе — і ти просто не можеш зупинитися. Моя героїня тримається за надію та не дозволяє собі опустити руки, навіть коли всі навколо здаються.
У фільмі мало пояснень про минуле персонажів. Як вам працювалося без чіткої передісторії?
Карен Ґіллан: Ми трохи обговорювали це з режисером: що саме в житті моєї героїні змусило її з дитинства брати на себе роль опікуна. Це допомогло мені краще відчути її та наповнити образ деталями, навіть якщо глядач цього прямо не побачить.
У фільмі є тема кінця інтернету — неможливість написати повідомлення, надіслати емодзі, доводиться телефонувати або йти особисто. Як ця тема відгукнулася вам і чи намагались ви зберегти її в адаптації?
Том Гіддлстон: Так, цей мотив мене дуже зачепив ще при першому читанні. Стівен Кінг детально описує, що означає зникнення інтернету. Хоча я виріс у світі без нього, зараз це важко уявити.
Але у фільмі це ще й метафора — Чак помирає від пухлини мозку, а разом із цим поступово зникають «зони» його життя. Навіть згадка про порно — не просто жарт, а символ того, що разом із ним зникає частина його особистого досвіду, пов'язана з сексуальністю.
Кінг дуже точно зауважує, що ми живемо в найбільш взаємопов'язаному світі за всю історію людства — і водночас із кожним днем справжніх зв'язків стає менше. І наприкінці кожного життя ми все одно втрачаємо цю глобальну мережу — зникають наші власні зв'язки.
Чіветел Еджіофор: Це також питання якості наших зв'язків. Коли все руйнується — дороги, зв'язок, інтернет, — ти раптом розумієш: я можу просто піти пішки та поговорити з людиною особисто. Ми маємо такі ресурси, але занадто покладаємось на технології, які імітують справжній контакт, проте не заміняють його повністю.
Майку, коли ви читали історію, у вас був певний образ того, яким буде фільм. А коли ви його вже зняли — наскільки кінцевий результат відповідав вашому первинному баченню?
Майк Фленаґан: Фільм вийшов набагато кращим, ніж я уявляв. Я читав історію у квітні 2020, коли світ здавався на межі апокаліпсиса — пандемія тільки починалась, ми всі сиділи вдома.
Під час читання я відчув, що ця історія світла і дає надію, попри все. І я хотів зняти саме такий фільм — світлий, ніжний, радісний. Але я був зовсім не готовий до того, наскільки прекрасним він стане завдяки цим акторам і команді. Щодня на майданчику я дивився за монітором і відчував, що бачу цю історію зовсім наново.
Це мій найулюбленіший проєкт, і я щасливий залишити його в спадок своїм дітям, бо вони колись, можливо, теж потребуватимуть такої історії.