Latexfauna — гурт із впізнаваним звучанням: чилвейв, пронизаний українським колоритом і суржиком. Їх люблять за екзотичну флору й фауну в текстах і казковий саунд. Нещодавно музиканти випустили максісингл NICH і BUREVIY з фольклорними мотивами та акустичним вайбом — зовсім нове звучання для гурту, з пієтетом до рідної землі.
Ми покликали фронтмена Дмитра Зезюліна та гітариста Іллю Случанка, щоб вони заповнили нашу анкету друзів, і розпитали про їхній світ. Від ритуалів у гримерці до зоопарку в текстах — читай в тексті.
В яку історичну епоху ви б хотіли потрапити, щоб зіграти там концерт?
Дмитро: Це питання мене реально зацікавило, скажем так, максимально. Я прям задумався, які шкурні інтереси я б переслідував, їдучи кудись. Коли їдеш, наприклад, в американський тур, то думаєш: «О, клас, побачу Америку».
От, короче, я подумав, що мені цікава тема, трохи спекулятивна, невдячна, що була цивілізація ще льодовикового періоду. Є докази, що була якась докроманьйонська цивілізація, бо є мегалітичні споруди. Зокрема Гебеклі-Тепе в Туреччині, її датують 9600 роками тому — вчені тепер думають: а чи була цивілізація ще до Месопотамії?
Це не про лемурійців чи інопланетян, без магії, а просто мореплавці, які будували споруди, але зникли через якийсь катаклізм та асимілювалися з охотниками-собірателями. От я б перенісся в Гебеклі-Тепе 9600 років тому, дав там концерт і поняв, чи була та цивілізація. А ти, Іллюша, шо скажеш? Попробуй переплюнути.
Ілля: Я тебе не переплюну в будь-якому разі. Але ми минулого року мали американський тур і грали в супервизначному місці для попкультури — бар у Лос-Анджелесі, Viper Room, типу «Гадюшня».
У 90-х він належав Джонні Деппу. Той ходив туди в джинсах, пив джин, слухав джаз. Якщо погуглити, це реально забацаний, засмердяний, запуканий, липкий бар у Голлівуді, типу як наш Route 66, але менш рокерський. Задрочений, один туалет на всіх, кожані дивани, людей 50 нормально поміщається.
І там тусили всі зірки 90-х: Іггі Поп виступав, Тарантіно, Ді Капріо, Ума Турман — усі герої мого дитинства. Я б опинився там і зіграв для них концерт. Цікаво, чи зацінили б вони нас?
Які у вас ритуали, щоб налаштуватися перед виходом на сцену? І як виглядає ваше афтепаті?
Д.: Ми, коли нервуємо, реально стаємо в коло, обіймаємось, кажемо важливі слова. Це якщо концерт знаковий, типу новий щабель по аудиторії. Ну й обовʼязково сходить попісять перед виступом.
Час від часу можемо накатить, але це опціонально. Останнім часом — суперопціонально, бо чим більше концертів, тим менше бухаєш, інакше надовго не вистачить.
І.: Ми любимо, коли в гримерці нікого нема, тільки ми. Найкращі концерти — коли ніхто не тупить у телефоні, не займається роботою, а ми просто балакаємо про всяке різне, розганяємося, стаємо веселішими, на одну хвилю. Тоді на сцені найменше нервів.
А після концерту, якщо в Києві, — скукота, нічого не вживаємо, бо за кермо треба. Їдемо додому і везем шмотки на студію. Фоткатися й автографи давати не любимо. Якщо десь далеко, запираємося в номер до когось із нас і сидимо, балдіємо: «А тепер давайте поговоримо, які ми класні!»
Latexfauna для слухачів — це передусім Дмитро Зезюлін як фронтмен гурту. А решта учасників — ніби трохи в тіні. Чому ви не розвиваєте особисті бренди окремо?
І.: У нас звьоздна болезнь — у меншості. Ніхто не стрімиться до слави, але в усьому винна війна. Перед повномасштабним вторгненням ми збиралися звільнятися з робіт, займатись музикою на фултаймі. Але все настільки нестабільно, що ми досі працюємо.
У мене, наприклад, свій бізнес, я з нього не піду, але найняв людину, щоб менше бути задіяним. Нам складно зібрати всіх на фотосесії чи інтерв'ю, тому легше взять одного Діму, отфоткать, вдягнуть, на постери поставити.
Але ми вперше почали працювати з PR-агенцією, і скоро Latexfauna буде асоціюватися з 5 людьми. А ще, нарешті, ми готові співпрацювати з брендами. І нам цікаво робити щось разом.
Хоча я чесно скажу: Діма — візіонер, від нього ісходять ідеї, він заслужено має найбільше уваги. Той, хто задає тон, — тому він і в центрі.
Д.: Я красівий.
А чим займаються інші учасники?
Д.: Наш басист — музикант, художник, аніматор. Барабанщик — в IT, клавішник — у телекомі.
Під час туру де зазвичай харчуєтесь?
Д.: Ми найчастіше ходимо по китайських ресторанах. У класній, блядь, Європі похавати толком ніде. В Америці, крім бургерів, теж нічого. А 10 хвилин — і ти в китайському ресторані, навіть у жопі Варшави біля аеропорту. Можна посьорбать супчик, поїсти щось прикольне.
Ще любимо корейське барбекю — сідаємо навколо столика, самі готуємо м’ясо — це прям ритуал. І ще в турах, якщо є можливість, ходимо в баню після виступу — це перезагружає, і на наступний день ти свіженький.
І.: Я собі взяв за правило раз на день пити кисломолочку — айран, кефір, шо там є в тій країні. Два моменти.
По-перше, типу раціональний — просто запускаєш собі шлунок, бо їж не постійно. По-друге — дуже цікавий. Дивлюсь одного врача на ютубі, він розповідає багато про травлення.
Якщо прилітаєш на інший континент, треба їсти місцеві фрукти або кисломолочку. Там бактерії, які підлаштовують твій мікробіом під середовище.
А по житлу і райдеру що у вас?
Д.: Ми дуже флексібл у цьому плані, але надаємо перевагу готелям. Кожен у своєму номері. Дуже рідко пропонують якусь квартиру, це вже коли геть странні умови.
У райдері нічого сверхістественого. Є такі штуки, щоб перевірити, чи читали райдер: два лайми. Для чого лайми — ніхто не розуміє, але вони мають бути. І чисті рушники обовʼязково.
Звідки взялася ця тропічна, легка, екзотична естетика гурту?
Д.: Музика сама по собі така виходить, тому що це найкраще, що в нас получається. Ми могли б грати щось інше, але воно було б, мабуть, помітно гірше. В нас дуже багато сторітелінгу, і ти ніколи не знаєш, про що напишеш наступну пісню. Це все інтуїтивно, не заплановано.
Новий реліз буде в тому ж настрої? І не дратує, коли кажуть, що всі треки «однакові»?
Д.: Ну, то, що нам закидають, що кожен трек однаковий, — ми привикли. Уже даже самі любимо цю тезу. Хоча насправді нам здається, що ми над кожним треком експериментуємо і вже такого раніше ми точно ніколи не робили. От зараз як виложимо, всі скажуть: «Клас, як все по-новому». А ми викладаємо, всі такі: «Одно і то же». Ну окей. Нічого страшного.
Але якщо вже про ці треки скажуть, що вони однакові, — я вже не знаю, тоді воду зливати, чесне слово. Тому що цей реліз помітно експериментальний і ми вдалися до фольку.
Тоже непонятно, чого в нас це получилось. Ми не збираємося на цьому паразитувати й не збираємося мінятися в цю сторону. Воно получилось так неожиданно для нас. Нам подобається — ми видаємо.
І.: Да, з приводу того, що однакові, у багатьох реально культових гуртів музика взагалі дуже слабо змінюється. От Red Hot Chili Peppers, например, у них типу одне і те саме, AC/DC, Metallica, хто там ще є?
Ми знайшли в цьому навіть плюс — це як ходити в улюблену забігайлівку біля дому, де нічого не міняється, де працює один і той самий повар. You know what to get.
Яка історія з дитинства описує нові пісні?
Д.: Це коли ти в дитинстві в діда з бабою чи в санаторії, дуже хочеш додому, а час зупиняється. Навіть невелика відстань превращається в нездоланну галактику. От про це наші пісні.
Чому в текстах стільки зоопарку — косатки, собаки, соколи, тепер кінь?
Д.: Я у червні буду на Саміті Інноваторів читати лекцію, як написати небанальну пісню. У мене є два слайди: використовуй флору і фауну. Раніше я це робив по наїтію, а зараз — розумію та беру свідомо.
Чи хотіли писати про війну в піснях напряму? Чи це не ваш спосіб висловлювання?
Д.: Не хотілось, тому що, знову ж таки, запрограмувати, щоб написати пісню про щось, — ми так не робимо. Ми ждем, поки пісня сама напишеться. У війні вобще мало натхнення.
У нас є войовничі мотиви у «Вулкані», «Клані Сокола», «Аяхуасці», але вони міфічні, де-то там, коли війна сображається красивою.
І.: По правді говоря, у війні ж красивого ніхуя нема.
