Ми живемо у динамічному глобалізованому світі. Ідеї з’являються і поширюються так швидко, що ми забуваємо, звідки вони взялися. Але якщо знати, як виникло поняття, стає простіше використовувати його — і не повторювати шкідливі кліше.
Розбираємось, як виникло дитинство, куди зник «чоловічий погляд» і чому «віку доживання» більше не існує.
Діти та підлітки
До XVII–XVIII століть дитинство не сприймалося як щось особливе. Діти часто вмирали, тому їх народжували багато і намагалися особливо не прив’язуватися: ніхто не знав, чи виживе дитина після віспи та інших хвороб, які не вміли лікувати.
До дітей ставилися як до мініатюри дорослих, наприклад, одягали так само. Від них чекали, щоб вони допомагали батькам (і самі скоріше одружилися). Це відбилося у мистецтві: дітей зображували або як дорослих («Дитячі ігри» Пітера Брейгеля Старшого), або в плащах та корсетах («Діти Абера де Монмора» Філіппа де Шампаня):
«Ігри дітей», 1650 (ліворуч), «Діти Абера де Монмора», 1649 (праворуч)
Але з розвитком медицини та культури ситуація трансформувалася:
#1. Діти — янголята. Наприкінці XVIII століття з’явилася вакцина від віспи — діти стали виживати частіше і до них почали ставитися уважніше. На початку ХIХ століття про дитинство заговорили як про особливий період життя людини. Цей новий погляд сформували поети-романтики: Вільям Вордсворт, Джордж Байрон, Вільям Блейк. У їхньому розумінні дитинство — це щасливий і безтурботний час, а діти — янголятка, які не мають вад.
#2. Дитинство як основа дорослої особистості. На початку XX століття почав формуватися новий напрямок науки — психологія, і розуміння дитинства стало дуже важливим. Зиґмунд Фройд оформив концепцію несвідомого: стало зрозуміло, що досвід перших місяців і років життя впливає на наші емоції.
#3. Незрілість — не тільки дитинство, а кілька етапів. У 1970-х у західному світі змінилася демографічна ситуація: дітей стали народжувати менше, зате майже всі вони доживають до дорослого віку. Це пов’язано з розвитком медицини та контрацепції, а також з економічним благополуччям.
Тепер до батьківства готуються, а дітей намагаються виховувати свідомо. Тривалість життя зростає, вік зрілості теж зміщується: дитина стає не відразу дорослою, а спочатку тінейджером — який зі свого боку виростає спочатку в young adult, а вже потім в adult.
БУЛО. На зображеннях XV–XVI століть складно «вирахувати» дітей за якимись особливими ознаками:
- — немає спеціального «дитячого» одягу
- — у дітей тіла та риси осіб, як у дорослих
- — навіть якщо зображено немовля, воно схоже або на предмет, або на дорослого
Середньовічна компіляція «Стародавня історія до Цезаря», XV століття. Джерело: bodleian.ox.ac.uk
СТАЛО. Сьогодні період незрілості триває довше, ніж будь-коли в історії. У тому віці, коли люди ХІХ століття вже мали сім’ю та дітей, сьогодні лише закінчують школу. Дитинство — вже не один етап, а декілька.
У літературі та кіно є жанр young adult — він цікавий і дорослим, і дітям. Його герої — підлітки, які шукають себе, дорослішають та трансформуються усередині твору. Іноді діти розвиваються та змінюються разом із персонажами — так було з поколінням 2000-х, яке виросло на «Гаррі Поттері».
Люди різного гендера
З давніх-давен суспільство суворо ділилося на чоловіків і жінок: у них були різні обов’язки, їм нав’язувалася різна соціальна поведінка. Випускалися брошури про те, як повинна поводитися жінка з чоловіком, слугами, при гостях (правила для чоловіків були набагато гнучкішими).
#1. Поява гендера. У ХХ столітті з’явилося поняття «гендер»: соціальні уявлення про те, якими мають бути люди різної статі. Наша поведінка, коло спілкування і навіть професія визначалися тим, чого суспільство очікує від нашого гендера.
#2. «Чоловічий» та «жіночий» погляд у культурі. У 1990-ті феміністка Джудіт Батлер вигадала термін Male gaze — це погляд, який домінує в культурі: позиція білого цисгендерного гетеросексуального чоловіка середнього класу. Так, жінки (і багато інших людей) — це просто об’єкти чоловічого сприйняття, вони не здатні на самостійні вчинки.
#3. Небінарність та флюїдність гендера. Сьогодні формується система, де гендерна ідентичність буває не тільки чоловічою та жіночою, а й небінарною (персона не відносить себе ні до чоловіків, ані до жінок), трансгендерною (стать при народженні не збігається з гендером) чи іншою. А ще гендер флюїдний — тобто може змінюватись усе життя.
БУЛО. Чоловіки та жінки до XX століття — дві різні культури:
- — чоловіки працюють, жінки сидять удома
- — одяг, ремесло і навіть риси характеру поділяються на чоловічі та жіночі
- — головні герої в мистецтві — чоловіки
Жіночий костюм, 1869 (ліворуч), чоловічий костюм, 1840-ві (праворуч)
СТАЛО. Люди різних гендерних ідентичностей частіше з’являються у масовій культурі:
- — персонажі (головні та другорядні) можуть бути різних гендерів
- — стали потрібними небінарні та трансгендерні актори
- — гендерна ідентичність стала звичайною темою в кіно
У серіалі «Восьме чуття» головна героїня Номі Маркс — трансгендерна жінка, її грає трансгендерна актриса Джеймі Клейтон. Шоу зняли сестри Вачовскі — вони здійснили гендерний перехід і довели, що гендер не визначає, ким тобі бути і про що говорити.
Люди з ментальними та фізичними відмінностями
Люди, котрі не вписуються у фізичну чи ментальну «норму», раніше не мали шансів на повноцінне соціальне життя. І так тривало десятки століть.
Часто вони гинули в дитинстві (іноді їх просто вбивали, як у Спарті). Якщо вони виживали і дорослішали, то зазвичай ставали об’єктом жалості чи цькування. У гіршому випадку вони були приречені на самітницьке чи напівтваринне існування, у кращому — ставали блазнями при дворі монархів чи цирку.
Дієго Веласкес «Портрет придворного карлика дона Себастьяна дель Морра», 1644 (ліворуч), постер фільму «Потвори», 1932 (праворуч)
#1. Інклюзивне суспільство. У 1990-ті роки з’явився термін «інклюзія»: включення до суспільства груп, які раніше не могли бути його частиною. З’являється доступне середовище, люди з порушеннями здоров’я читають лекції, ведуть блоги, знімаються у кіно та рекламі.
#2. Нові норми. З’являється багато гайдів, які допомагають вникнути в тему нейрорізноманіття та адаптувати простір для людей із різними типами особливостей.
БУЛО. У культурі людей з ментальними та фізичними відмінностями зображали часто — але це була метафора чи спосіб зробити персонажа неприємним:
- — герої з інвалідністю — карикатурні
- — інвалідність провокує або агресію, або жалість
- — особливості стають ярликом, за ними не видно людини
Ім’я одного з героїв роману «Собор Паризької Богоматері» — Квазімодо — перекладається як «неправильно складений». Квазімодо добрий, але нещасний: від нього відмовилися батьки, його виховує жорстокий священник, над ним знущаються, а його кохання до циганки Есмеральди невзаємне. Все це — через зовнішні відмінності.
Антуан Жозеф-Вірц «Квазімодо», 1839
СТАЛО. Сьогодні популярна культура прагне показати, що, незважаючи на відмінності, усі ми в першу чергу люди:
- — люди з інвалідністю ведуть активне життя
- — їх особливості не завжди стають основою сюжету
- — психічні розлади дедалі менше стигматизуються
У серіалі «Анатомія Грей» є декілька персонажів із фізичними та ментальними особливостями. Наприклад, доктор Ендрю де Люка виявляє у себе симптоми біполярного розладу. Він розуміє, що може бути небезпечним для пацієнтів. Друзі переконують його розпочати лікування — і він вчиться контролювати своє захворювання.
Люди похилого віку
У давнину людей похилого віку поважали, але вони не були активними учасниками соціального життя. Вони мали ділитися досвідом, сидіти з онуками, а потім тихо померти.
#1. Пенсія — це старість. У XX столітті у більшості країн з’явилася державна пенсія. Вона стала невидимим кордоном, що відокремила людей похилого віку від соціуму: вони не ходять на роботу, мало спілкуються, почуваються непотрібними.
#2. Культ молодості. У суспільстві споживання інновації — цінніші за досвід. Тому до людей похилого віку перестали прислухатися так, як раніше, і, по суті, виключили з культури.
#3. Старість — вік активності, а не «доживання». Тепер вік старості зміщується (як і вік дорослішання). Завдяки медицині люди 60+ довше залишаються активними: мандрують, роблять відкриття, пишуть книжки.
БУЛО. Старість у доіндустріальну епоху — поважний вік, але в ньому не хочеться опинитися:
- — старими вважаються вже від 50 років
- — люди похилого віку сумні і задумливі
- — їм нічого не потрібно, крім спокою та усамітнення
Рембрандт ван Рейн відомий портретами людей похилого віку. У них відображені його роздуми про вік, рефлексія досвіду. Так, митець написав «Портрет старого в червоному», коли йому не було ще й 50, але він уже передав усе майно синові Титусу і переїхав на околицю Амстердама.
Рембрандт «Портрет старого в червоному», 1654 (ліворуч), Кадр із фільму «Столітній старий, який виліз у вікно і зник», 2013 (праворуч)
СТАЛО. Сьогодні у людей похилого віку більше вибору:
- — старість настає на кілька років (а то й десятиліть) пізніше
- — літня людина може завести нові хобі і навіть закохатися
- — люди похилого віку почуваються вільніше за молодих
У фільмі «Столітній старий, який виліз у вікно та зник» Юханс Юханссон втікає з будинку для людей похилого віку. Він грабує місцевих бандитів і вирушає мандрувати з валізою грошей. Попередні 100 років життя герой провів у пригодах — і не хоче, щоб його старість була іншою.