Румунський режисер Крістіан Мунджіу — постать, чия кіномова давно вийшла за межі національного кіно. Його фільми — точні, тривожні, безжальні у своєму реалізмі — з моменту появи стрічки «4 місяці, 3 тижні та 2 дні» визначають естетику сучасного європейського авторського кіно. Володар «Золотої пальмової гілки» та призу за найкращий сценарій Каннського фестивалю, Мунджіу знову повертається до тем морального вибору, соціальних суперечностей та невидимих ліній, що розділяють суспільство.
Його новий проєкт Fjord, знятий у Норвегії, стане першою англомовною роботою режисера і, схоже, однією з найочікуваніших прем'єр наступного Каннського сезону. На Варшавському кінофестивалі, де Мунджіу провів майстер-клас і представив свої останні проєкти, Наталія Серебрякова поспілкувалася з ним для Skvot Mag.
У відвертій розмові режисер розповів про співпрацю із Себастьяном Стеном і Ренате Рейнсве, про виклики глобалізації, страх перед поляризованим світом і про те, як зберегти людяність у добу, коли суспільства втрачають спільні цінності.
Мені дуже цікаво почути трохи більше про Fjord, якщо ви готові сьогодні поговорити про це. Це ж ваш перший досвід роботи з великими зірками та зйомок у Норвегії?
Так, справді. І знаєте, я думаю, що це той самий тип кіно, який я робив раніше, — просто цього разу у фільмі знімаються відомі актори. Не знаю, побачимо, яку різницю це принесе. Я сподіваюся, що різниця все ж буде — передусім у зацікавленні глядачів подивитися фільм.
Це дуже талановиті люди, і мені було приємно співпрацювати з ними, не змінюючи власного способу роботи. Ми чудово ладнали, і я міг працювати так само, як і над попередніми фільмами, лише цього разу з більш відомими іменами. Я радий, що почав із Себастьяна — зокрема тому, що він трохи говорить румунською і сам хотів мати у фільмі репліки цією мовою.
Водночас мені дуже цікаво подивитись, як це буде далі, коли я спробую працювати з іншими відомими акторами, які румунської не знають. Що тоді з цього вийде? Я справді заінтригований.
Дозвольте спитати про ваш метод. Ви зазвичай використовуєте довгі плани й дотримуєтеся максимальної реалістичності. Як цей стиль впливає на ваше оповідання?
Насправді я знаю ще на етапі написання сценарію, що саме так і зніматиму. І це допомагає, адже тоді я пишу інакше. Немає сенсу описувати безліч дрібних деталей того, що відбувається, бо я розумію, що у фінальній сцені це буде не так. Я одразу бачу хореографію всієї ситуації.
Цей метод я використовую тому, що він є своєрідною формою поваги до реалістичності. В реальному житті немає монтажних склейок, тому ми намагаємося вибудувати сцену так, щоб вона розгорталася безперервно, і знайти точку зйомки, з якої можна побачити все.
Звісно, це нелегко для акторів. З одного боку, їм легше — вони можуть проживати емоції без переривань, але водночас це вимагає значно більшої точності. Будь-хто може вимовити одну фразу — і якщо потім усе змонтувати, вийде цілком пристойно. Але коли сцена триває дві, три, п'ять чи навіть 15 хвилин і в ній беруть участь кілька людей — все стає набагато складніше.
Під час перших репетицій актори розуміють, як потрібно працювати в такій манері, і це підходить не всім. Тому кастинг має величезне значення — я мушу заздалегідь переконатися, що актори розуміють стиль і готові до такого типу зйомки. Втім, більшість починає отримувати задоволення від процесу, бо це дає їм відчуття свободи, можливість цілковито зосередитися на почуттях і реагувати спонтанно, в моменті. Вони не залежать від монтажу — емоції народжуються прямо на майданчику.
Отже, між стилем і темами, які я досліджую, існує тісний зв'язок. Мені здається, що форма зйомки багато додає — вона підсилює відчуття реальності, дає глядачеві відчуття, ніби це могло статися з кожним із нас.
Зараз у світовому прокаті йде фільм Belén, який розповідає про право на аборт в Аргентині — право, здобуте майже 10 років тому. Цей фільм повертає думками до вашого чудового фільму «4 місяці, 3 тижні та 2 дні». Сьогодні я бачу, як багато країн роблять крок назад у цьому питанні — особливо у США, де певні штати знову намагаються заборонити аборти. Як ви почуваєтесь, усвідомлюючи, що ще тоді створили фільм, який став заявою про важливість права жінки самій вирішувати свою долю?
Перш за все, мене дещо потішило, коли кілька років тому мені почали надходити запити щодо можливості передати права на американську адаптацію того фільму. Це було трохи кумедно — я ніколи не думав, що таке станеться.
Але якщо говорити серйозно, я вважаю, що завжди важливо створювати фільми, які відображають соціальну та політичну реальність того моменту, коли вони знімаються. Втім, мушу сказати, що мені не подобається, коли мої фільми сприймають як агітаційні або «мілітантні» в будь-якому напрямку.
З мого погляду, «4 місяці, 3 тижні та 2 дні» не є фільмом, який займає певну політичну позицію. Це радше історія про складність вибору, який існував у тій системі — вибору між свободою, відповідальністю й материнством. І це контекст, який дуже важко відтворити в сучасному світі.
Тому людям, які хочуть сьогодні порушувати цю тему, потрібно насамперед побачити складність цього вибору в теперішніх обставинах. І не варто забувати: різниця між мейнстримним кіно і тим типом авторського кіно, який ми створюємо принаймні в цій частині світу, полягає в тому, що ми не пропонуємо готових рішень і не займаємо чіткої позиції, яку хочемо нав'язати глядачеві. Ми просто розповідаємо історії — складні історії, з яких люди мають самі зробити висновки, спираючись на власне критичне мислення. І, як на мене, саме це й має робити справжнє кіно.
Щодо вашого попереднього фільму RMN — ви там досліджували дуже складну тему глобалізації, викликів, що стоять перед Європою, Європейським Союзом тощо. Чи плануєте ви й надалі звертатися до подібних тем у наступних роботах?
У певному сенсі — так. Я вже продовжую це робити й, імовірно, робитиму надалі. Минулого року у Варшаві показували фільм Traffic, який я написав і який є частиною певного циклу, присвяченого впливу Східної Європи на Західну. В ньому знову йшлося про цю різницю між ідеалізованим уявленням про Європу як про єдину гармонійну систему та реальною ситуацією, яка далеко не завжди відповідає цій мрії.
Європа — це складний континент із величезним історичним тягарем і безліччю проблем. Тож це складна, але важлива тема, яку я продовжую досліджувати. В контексті глобалізації питання міграції стає надзвичайно актуальним, особливо для країн нашого регіону, що генерують значні потоки мігрантів.
Мені цікаво спостерігати, як змінюються наші почуття: коли ми самі стаємо мігрантами в Західній Європі — і коли, навпаки, приймаємо людей зі ще східніших або бідніших країн. На жаль, я бачу, що ми не надто навчилися на власному досвіді — часто повторюємо ті самі помилки, які колись чинили щодо нас.
Можливо, більше емпатії допомогло б краще зрозуміти ситуацію: зрештою, всі люди залишаються людьми. Коли ж починаєш мислити етнічними або культурними стереотипами, ти втрачаєш здатність бачити в іншій людині індивідуальність.
В одному з інтерв'ю ви сказали, що RMN — це фільм про кінець демократії. Тоді це був час пандемії, а зараз ми маємо дві великі війни, повернення Трампа і зростання впливу правих сил у багатьох країнах. Як ви сьогодні оцінюєте стан демократії?
Знаєте, ми часто повторювали, що демократія — це найкраща з усіх недосконалих систем. І справді, колись це було так. Звісно, я не стверджую, що людство винайшло щось краще, але сьогодні ми починаємо бачити іншу проблему: у світі фейкових новин і «постправди», якщо ми не вкладаємо зусилля у виховання та освіту людей до того, як запитуємо їхню думку, результати демократичних процесів можуть бути зовсім не такими, як ми очікуємо.
Демократія передбачає, що рішення ухвалює народ. Але часто ці люди просто не мають часу або можливості по-справжньому розібратись у складних питаннях, щодо яких висловлюються. І, як я намагався показати в RMN, навіть демократичним шляхом можна ухвалити рішення, які будуть ксенофобськими або несправедливими.
Тому важливо тиснути на тих, хто ухвалює рішення, щоб вони більше уваги приділяли освіті, розвитку критичного мислення, особливо серед молоді. Бо якщо цього не робити, світ рухатиметься у зовсім небажаному напрямку — як ми бачимо вже сьогодні. Всі відчувають, що світ став надзвичайно нестабільним — це ще м'яко сказано. Тож нам конче потрібно зміцнювати саме цю ідею: виховання критичного мислення як основи для збереження демократії.
У ваших фільмах теми завжди мають надзвичайну глибину. Вони виглядають як спроба щоразу поставити перед глядачем власний найбільший страх. Який страх, на вашу думку, стане головним для вас тепер?
Я не можу передбачити майбутнє, тому говоритиму лише про найближчі речі, які планую зробити. Зараз я працюю над фільмом, що перебуває на етапі постпродакшену, і мушу зізнатися: найбільший мій страх сьогодні — це глибока поляризація сучасного суспільства.
Якщо придивитися до того, що відбувається в багатьох країнах, можна побачити, що прірва між консерваторами та прогресивними людьми стала настільки великою, що вони починають буквально ненавидіти одне одного. І, здається, кожна зі сторін просто сподівається, що інша зникне. Посередині вже нікого не залишилося.
Це серйозна проблема для світу, в якому ми живемо. Йдеться не лише про війни чи збройні конфлікти — в кожній країні сьогодні відбувається внутрішня війна між радикально протилежними світоглядами. І мені здається, що всі трохи перегинають у своєму напрямку.
Дивно говорити, що ліві та праві можуть бути близькими одне до одного, але сьогодні ця межа розмилася. Лівих і правих, у класичному розумінні, вже немає. Є радикальні люди — і є розсудливі люди. І, на мій погляд, радикали з обох боків насправді мають набагато більше спільного, ніж вони готові це визнати.
Нам потрібно з цим щось робити, бо саме поняття співіснування колись базувалося на спільних цінностях. А тепер ми бачимо, що в багатьох суспільствах коло таких спільних цінностей звузилося до мінімуму. І це лякає. Мій страх такий: якщо нічого не змінити, ця поляризація може стати незворотною.
Це також безпосередньо пов'язано з освітою. Коли в тебе є діти, більшість твоїх страхів неминуче стосуються саме освіти. Адже ти не знаєш, у якому світі вони житимуть. І ти не знаєш, чи зможемо ми, дорослі, ще щось зробити, щоб не перекладати на них відповідальність за виправлення наших помилок.
Ми маємо передати їм світ хоча б у тому стані, в якому його отримали самі. А якщо бути чесним — коли він дістався нам, він був спокійнішим та розумнішим, ніж є зараз.
Ваш новий фільм частково пов'язаний з темою школи — донька однієї родини навчається в тій самій школі, що й дитина з іншої. Чи означає це, що освіта знову стане центральною темою у вашій новій роботі?
Події не відбуваються безпосередньо в школі, але так, у фільмі знову є інституції, що формують суспільство. І оскільки мене дуже хвилює питання того, що ми передаємо наступному поколінню, там, безумовно, присутні діти й молоді люди. Проте йдеться не стільки про саму школу, скільки про різницю між тим, чого школа нас навчає, і тим, якою є реальність. Це зовсім не одне й те саме.
Те, що ми говоримо своїм дітям, часто сильно залежить від того, яку освіту отримали самі. Але потрібно розуміти: вони живуть у зовсім іншому світі, ніж ми. І як батьки ми маємо навчитись адаптуватися — дозволити дітям бути мудрішими за нас, знаходити нові, кращі рішення для тих проблем, з якими вони зіштовхнуться в майбутньому.
Бути батьком або матір'ю — це завжди пошук рівноваги між тим, щоби передати свої цінності, і тим, щоб не нав'язати страх. Адже ми можемо лише сподіватися, що наші діти виявляться розумнішими, добрішими та співчутливішими, ніж були ми.
