Критики вже назвали стрічку «візуально приголомшливою та емоційно глибокою», а виконавця головної ролі Мейсона Теймса — ідеальним втіленням Гикавки. Режисер Дін Деблуа, який свого часу створив анімаційну трилогію, переніс магію оригіналу на новий рівень, не втративши ані гумору, ані щирості.
Кінокритикиня Наталія Серебрякова відвідала круглий стіл з режисером та акторами — Джерардом Батлером, Мейсоном Теймсом, Ніко Паркер та Ніком Фростом — і записала розмову спеціально для SKVOT.
Запитання з підступом на старті, Діне: яка була найбільша складність у переході від анімації до ігрового кіно? І скільки часу знадобилося студії, щоби переконати вас зняти ігрову версію замість чергового анімаційного фільму?
ДІН ДЕБЛУА: Мене не довелося довго переконувати — все сталося миттєво. Щойно Universal натякнули, що, можливо, хочуть зробити ігрову версію «Як приборкати дракона», моя перша реакція була захисною. Я просто хотів захистити цей світ, персонажів і ту сердечність історії, яку знаю до дрібниць.
Якщо чесно, я зовсім не хотів бачити чиюсь чужу версію цієї історії. Тож я сам зголосився, попри те, що загалом не люблю рімейки анімаційних фільмів. Як людина, що вийшла з анімації, я часто бачу, що ці перезапуски втрачають щось важливе — стають блідішою версією оригіналу.
Але в цьому випадку я був рішуче налаштований: якщо вже й робити, то правильно. Зберегти диво, серце й оте бажання польоту, яке ця історія дарує глядачеві.
А чи було щось таке, чого вам вдалося досягти саме в ігровій версії, але що неможливо було передати в анімації?
ДІН ДЕБЛУА: Так, і це стало для мене найбільшим відкриттям у ролі режисера-дебютанта в ігровому кіно. Коли ти проходиш весь етап підготовки — відповідаєш на мільйон запитань про декорації, костюми, логістику, — здається, що все має бути чітко за планом.
Але в день зйомки відбувається магія: ти віддаєш сцену акторам, і якщо вони дійсно вживаються у своїх персонажів — все змінюється. Ти раптом готовий змінити кут камери, світло, саму ідею сцени — залежно від їхньої інтонації, мовчання, рухів, взаємодії. Це стає живим. І саме цю правду ти шукаєш.
Наш оператор одразу навчив мене: «Ігноруй 300 людей довкола — дивись сюди. Тут є правда».
Красиво сказано. Джерарде, уявляю, що для вас це було особливо магічно — повернутись у світ «Як приборкати дракона», але вже наживо. Адже ви з цією франшизою довше за інших акторів. Що для вас означало так довго залишатися з цим персонажем — і нарешті зіграти його на екрані?
ДЖЕРАРД БАТЛЕР: Ну, я дуже люблю цього персонажа і всю франшизу. Вона справді глибоко резонувала й мала великий успіх. Мені здається, що Дін дозволив мені вкладати в Стоїка величезну енергію, але раніше це була лише моя озвучка.
А тепер, коли з'явилася можливість перенести цю енергію на знімальний майданчик, я відчув себе — як і Дін, — справжнім хранителем цієї історії. Коли я вдягнув костюм, бороду, коли почав жити як персонаж — це вже не пара годин у студії, це цілий день у його тілі. Це фізичне перевтілення, повне занурення.
В моєму житті було багато таких ролей, але ця — зовсім інша, цікавіша. Бо я мав змогу зануритися в героя значно глибше. В ігровому фільмі ми бачимо в ньому більше суперечностей, більше тиші, більше болю — чоловіка, скутого традиціями, який наче весь час стримує подих. І водночас — вразливість, розгубленість, поступове розкриття. В мультику я не міг передати цього настільки повно.
Тут я мав більше простору для нюансів — як у великих моментах, так і в тонких, внутрішніх переживаннях. А саме це, зрештою, і чіпляє глядача. Так, ми любимо видовищність. Але справжнє — це моменти між Гоббером і Гикавкою, між мною та Гикавкою. Саме вони залишаються з глядачем. Саме над такими сценами ми працювали з Діном — і він чудово їх реалізував.
Це справді гармонійне поєднання — екшену, фентезі, фантастичних драконів та водночас фізичності, вразливості. Мейсоне та Ніко, успіх фільму багато в чому залежить від того, наскільки переконливим є ваш зв'язок із Беззубиком. Розкажіть, як ви працювали над цим і як будували стосунки з цим персонажем?
МЕЙСОН ТЕЙМС: Чесно кажучи, я не знав, чого очікувати — зелених екранів, кількох тенісних м'ячиків. Але нам пощастило — в нас була фантастична команда ляльководів.
Це була пінопластова голова дракона, якої я міг торкатися, на яку міг дивитися, навіть імпровізувати з нею — і це було дуже весело. Адже мій партнер по сценах — дракон, і вони зробили все, щоб це відчувалося природно. Було справді круто.
НІКО ПАРКЕР: Так, спочатку ми не знали, що нам дадуть — бо іноді це справді просто м'ячик на палиці. Пам'ятаю, на першому тренуванні нам дали аркуш паперу, зім'яли його та залишили на підлозі. Спитали: «Що ви бачите?» — «Нічого».
А тоді вони почали торкатися цього паперу, рухати його, вдихати в нього життя. І він наче ожив. Було щось магічне в тому, як вони працюють з фізичністю, як природно та вільно рухаються. І ці, здавалося б, неживі об'єкти раптом ставали справжніми. Це дуже допомагало взаємодіяти з ними.
Але чесно — Мейсон був у цьому справжнім майстром. Я просто копіювала його.
ДЖЕРАРД БАТЛЕР: До речі, дракони у фільмі настільки круті, що люди вже сприймають це як належне. Але ж Мейсон не працював із реальними драконами — він створював цю магію буквально з нічого, будував стосунки з вигаданою істотою. І він зробив це блискуче. Я ним дуже пишаюся.
Раз вже заговорили про персонажів — Мейсоне, Ніко, що вам найбільше подобається в Гикавці та Астрід? Що ви любили в мультфільмах — і що хотіли додати вже у своїх версіях персонажів?
МЕЙСОН ТЕЙМС: У Гикавці мені подобається багато чого — його гумор, сарказм. Саме за це його всі й полюбили, і я теж. Ці риси я хотів зберегти, але також ми з Діном під час препродакшену багато говорили про те, якого персонажа ми хочемо — і яким він має стати до фіналу.
Ми вирішили показати його трохи з іншого боку — більш темного, більш сумного. Його ж виганяє власне село, бо він інший. А все, чого він хоче, — це стати гідним сином свого батька, бути справжнім вікінгом. А для цього, як йому кажуть, треба вбити дракона.
Але саме в момент, коли він усвідомлює, що не може цього зробити, — і приймає себе такого, який він є, — в цьому й полягає його сила. Це й робить Гикавку особливим для мене.
НІКО ПАРКЕР: А Астрід — вона ж просто безстрашна! Обожнюю її за це. Але ще, знаєте, ми з Мейсоном були величезними фанами мультфільмів ще в дитинстві, і мати можливість зіграти свого героя — це неймовірне, майже терапевтичне переживання.
І я вдячна Діну, що попри його повагу до оригіналу, він був відкритий до змін, до розвитку персонажів. У цьому й сила ігрового кіно — більше простору для нюансів, більше «фарб» для знайомих героїв.
Мені було цікаво зануритися в передісторію Астрід і в її первинну антипатію до Гикавки — чому вона так до нього ставиться. Добре, що ми мали змогу показати це. А ще — їхні стосунки з Гикавкою. Вони важливі для всієї історії, і ми хотіли, щоб вони здавалися заслуженими, справжніми. Сподіваюся, нам це вдалося.
Це справді дуже по-підлітковому, в хорошому сенсі. А от Нік, я навіть здивувалась, що ви новачок у цій франшизі — забула, що вас не було в оригінальних фільмах. Що вам найбільше сподобалося в цій пригоді?
НІК ФРОСТ: Якби я прийшов на знімальний майданчик, а Дін сказав: «Ось як усе було раніше — просто роби те саме», — я б, чесно, не заперечував. Я б це зрозумів.
Але все було інакше. Одне з найкращих у моїй професії — а я вже 23 роки в цій справі — це можливість мати власний голос. Сказати: «А можна спробувати ось так?» або «Мені здається, ця репліка могла б бути смішнішою або кращою, якщо сказати інакше».
І Дін з самого початку був такий: «Клас, давай спробуємо». І для мене це справжня радість — працювати з людьми, які не кажуть: «Ні-ні, просто зроби як сказано». Це дуже мотивує.
І особисто мене це змушує викладатися ще більше. Ти прокидаєшся вранці з азартом, з відчуттям «Ну що, вперед!» Це неймовірне відчуття — прожити в такому режимі 90 днів чи скільки там було.
У мене навіть є звичка — я завжди збираю сумку на зйомки ще з вечора: сценарій, ручки, все готую. І тоді зранку просто кажу собі: «Так, поїхали». Але, знаєте, не кожна робота викликає в тобі таку готовність. Мені пощастило, що цього разу викликала.
А вам більше подобається грати персонажів з якимись дивакуватими фізичними особливостями, як у Гоббера?
НІК ФРОСТ: Безперечно! І не лише фізичними. Будь-яка роль, де є щось «своє», щось характерне, — це завжди цікаво. А з Гоббером мені справді пощастило — в нього купа таких «фішок».
Наприклад, у мультфільмі в нього відсутня права нога. А от у нашій версії — ліва. І це через те, що мені якраз мали міняти ліве коліно. Я отримав роль буквально за тиждень до операції. І Дін запитав: «А яке саме коліно?» Я відповів — ліве. Він сказав: «Ну тоді втрачаємо ліву ногу».
Тож якщо хтось буде дивитися й думати: «Ого, який актор, як реалістично зіграв» — то це все через те, що моє коліно вже не працює. Але Дін був досить крутий, щоб сказати: «Окей, це буде та нога». Впевнений, десь уже є тред на Reddit: «В оригіналі була інша нога, якщо що».
Ніко, ваша мама Тенді Ньютон колись працювала з Джерардом — здається, ще років десять тому. Коли ви отримали цю роль, вона щось вам сказала? Дала якісь поради?
НІКО ПАРКЕР: Вона така: «Він — це кошмар». Ні, насправді вона дуже зраділа за мене, насамперед через сам факт цієї ролі. А коли дізналась, що Джеррі теж у проєкті, — була в захваті.
Наскільки я розумію, в них був чудовий досвід спільної зйомки. І один із перших коментарів, який Джеррі сказав мені при знайомстві, був: «Я працював із твоєю мамою». Я цього навіть не знала. Він згадав, що в них була спільна сцена з танцем.
А я, чесно, не дуже дивлюсь мамині фільми — не знаю, мені просто трохи дивно бачити, як вона «грає». Це ж моя мама, а вона там… ну, дивна.
Сам танець був супернезграбний, але мама поводилася як справжній боєць, усе витримала. Після цієї розмови я подумала: «Мені треба подивитися ту сцену». Я глянула — і сміялася до сліз, бо вони обидва виглядали ну просто смішно.
Джерарде, ви вже говорили про фізичність ролі, але ще й про те, що пройшли крізь великі емоційні глибини. Цікаво, як ви до цього дійшли та як потім відпустили ці емоції?
ДЖЕРАРД БАТЛЕР: Для мене емоційно це був складний досвід, і я вдячний Діну — завдяки тому, як він вибудував сценарій, в мене з'явилася можливість розкрити Стоїка глибше.
У лайв-екшн-форматі стало можливим заглибитись у вразливість персонажа, показати його внутрішній злам. Він шалено любить сина, він знає, як керувати плем'ям, але не вміє говорити з власною дитиною. І видно, що він сам бореться з тим, хто він є.
Не буду брехати, мені було дуже складно — костюм був неймовірно важкий. Я годинами був у гримі, в тому костюмі — а потім одразу в емоційну сцену. Було справді непросто. І я не впевнений, як узагалі це все витримав.
Бо ще під час зйомок моя мама дуже сильно хворіла. Я був у Белфасті, але часто їздив додому на вихідні, щоб її побачити. Це було дуже важко — і, як не дивно, все це дало мені ще більше емоцій для образу Стоїка.
Вона померла невдовзі після завершення фільму. І я хочу подякувати Діну — наприкінці фільму він додав присвяту моїй мамі. І коли я нещодавно дивився фільм, бачив себе на екрані — але водночас ніби й не себе. Мені здавалося, що це — моя мама. Цей образ, який я зміг створити завдяки костюму й ролі, ніби частково став образом мами.
І чим довше тривали зйомки, тим більше я ставав Стоїком. Приходив додому й казав: «Не чіпайте мене». Ставав мовчазним, виснаженим. А після зйомок одразу поїхав у відпустку — треба було якось скинути все це.
Але не подумайте — зйомки були чудові. Просто головне відкриття для мене — це глибина та біль цього чоловіка, який тримається з останніх сил. І мої найулюбленіші сцени — це сцени з цим юним актором, неймовірно талановитим. Бо весь тягар ніби на плечах Стоїка — йому треба прикривати все, вдавати силу, виступати з пафосними промовами.
Але насправді — він розбитий, він ледь тримається. І потім, наприкінці, він нарешті розслабляється, знімає маску. Це було надзвичайно сильно. Але й дуже емоційно та виснажливо.
Ваш фільм просто розбиває серце — бо в ньому є цей зв'язок між батьком і сином. І саме це — краса вашого фільму. Чи пригадуєте ви момент зі свого дитинства, коли вам було важливо заслужити батьківське схвалення? Коли все, чого ви хотіли — щоби батьки вас помітили, похвалили?
ДЖЕРАРД БАТЛЕР: Знаєте, що цікаво — граючи Стоїка, я насправді найбільше ототожнював себе з Гикавкою. Бо я ж колись навчався на юриста — і це була моя «епоха вікінгів». Я був оточений іншими юристами-вікінгами, і вони одразу такі: «Ти точно не вікінг».
Я був жахливим юристом і дуже нещасним. Але в глибині душі відчував, що в мені є щось особливе. Хоча водночас мав шалений тиск з боку родини — всі були в захваті: «О Боже, наш син буде адвокатом!»
А все, чого я хотів — це тішити маму. Бо батька в мене не було. Мама була для мене і матір'ю, і батьком — так само як і Стоїк для Гикавки. Але мене звільнили. Вікінги таки сказали: «Ти не з нашого племені, ти нікудишній» — і це дуже схоже на те, що відбувається з Гикавкою.
Це був жах. Я змушений був тієї ж ночі подзвонити мамі та сказати: «Мамо, ти роками вірила, що я стану юристом. Але мене щойно звільнили». Я був, мабуть, першим юристом у Шотландії, якого звільнили.
Я думав, що вона мене вб'є. Але замість цього вона надіслала мені листа — і написала: «Я пишаюсь тобою, поки ти робиш те, в що віриш».
Але саме про це й фільм. Зовні він ніби про силу, про мужність — але насправді про протилежне. Про те, як важливо відпустити цю силу, дати змогу своїй унікальності розкритися. Про лідерство, яке передбачає вміння відійти вбік та проявити співчуття до інших.
І на завершення — Мейсоне, ваша історія?
МЕЙСОН ТЕЙМС: Знаєте, мій тато — найулюбленіша людина в моєму житті. Він був найкращим татом, та й досі є. І я дуже сподіваюся, що коли сам колись стану батьком, зможу бути хоча б наполовину таким, як він.
Він дуже любив футбол. Грав у нього в молодості — і хотів, щоб я теж грав. Ну, я такий: «Добре, давай спробуємо». Хоча не впевнений, що це було моє. Почав грати, і грав я непогано, але останні 4 матчі просидів на лаві запасних.
Пам'ятаю, тато підійшов і каже: «Що відбувається? Поговори з тренером. Чому ти не граєш?» А я відповідаю: «Не знаю, тренер сказав іти на лавку». І тато такий: «Добре, піду сам із ним поговорю».
Ми пішли разом, поговорили з тренером, повертаємось додому, а мама питає: «Ну, що там сталося?» А тато каже: «Хочеш — сама в Мейсона спитай». І мама знову: «Ну, що трапилося?» А я кажу: «Це я сам попросив посадити мене на лавку». Таке собі — справжній момент у стилі Гикавки.
Пам'ятаю ще, я грав на позиції ресивера (в американському футболі — нападник, що має отримувати паси — прим. ред.) і мусив прикривати здоровенного хлопця. Він точно був не мого віку — виглядав років на 33 і був десь 190 см зросту. А я був маленький — і досі такий.